Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна (книги онлайн .TXT) 📗
І вп’яла пильний погляд у Влада.
Ще через дві години вони знову сіли на потяг — тепер вже в зворотному напрямку. Владу на хвилину пригадалися колишні часи, коли він, траплялося, місяцями жив у дорозі. Правда, ті переповнені убогі вагони не можна було порівняти з готелем на колесах, місце в якому коштувало чималих грошей. Коли вони з Анжелою сіли в купе, один навпроти одного, і зачинили двері — йому здалося, що вони і не виходили нікуди. Так і їдуть — третю добу.
— Можна мені поцікавитися, які такі справи в тебе тут були?
— Дружба дружбою, точніше, пута путами… — Анжела весело посміхнулася. — А грошики нарізно. Принаймні поки.
— Поки що?
Анжела перестала посміхатися:
— Ти придумав, як мені тебе позбутися?
— Ні, — заперечив Влад. — А ти чекала, що я вигадаю?
Анжела блиснула очима:
— Ти — сформована особистість… Ти стільки років прожив з цим… До речі, скільки? З народження?
— Ні, — неохоче відповів Влад. — Це почалося, коли я був підлітком… І це не має ніякого значення. Ти маєш рацію — я шукав вихід. Якщо був би спосіб боротися з путами — я б уже знав його. Але я не знаю.
— Погано шукав, — припустила Анжела. — Якийсь гіпноз, ну, які-небудь ліки… Вони обов’язково повинні бути. Напевно, це дорого…
Влад мовчав.
— У мене є гроші, — з притиском кинула Анжела. — Чималі, запевняю тебе. Ми оплатимо лікування навпіл… Кожен платить за себе, як у ресторані. Чуєш? Нехай гроші тебе не хвилюють…
Влад мовчав.
— Не бреши, — тихо сказала Анжела. — Такий спосіб існує. Не може не існувати..
Влад мовчав.
Увійшов провідник — перевірити квитки, запропонувати чаю. Влад від чаю відмовився, зате Анжела замовила відразу дві чашки. І в купе надовго зависла мовчанка — поки провідник приніс замовлення, поки Анжела випила першу чашку, другу, а потім промокнула губи серветкою і звела на Влада очі:
— То коли ти знайдеш клініку? Чи мені за це взятися?
Влад перевів погляд за вікно. Сніг майже цілком розтанув, на чорній землі великими юрбами сиділи, дивлячись услід потягові, такі само чорні ворони.
— Не бреши! — вигукнула Анжела, хоча Влад не сказав ні слова. — Є такий спосіб! Обов’язково повинен бути!
— Немає такого способу, — мовив Влад, дивлячись в Анжелині очі. — Якщо був би… Я жив би зараз зовсім по-іншому.
— Брехня, — сказала Анжела. — «По-іншому»… Не жив би ти по-іншому. Живеш, як можеш. І брешеш собі: я, мовляв, не винуватий, це обставини… А ти просто не можеш по-іншому!
— Ось що, — сказав Влад майже ласкаво. — Послухай, красуне, що я розповім тобі. Жоден лікар, жоден екстрасенс, ані знахар, ані інший шарлатан не відв’яже тебе від мене. Як і мене від тебе. Ми сковані великим ланцюгом… іржавим, але міцним, і дуже коротким. І так нам судилося жити — рік за роком, до старості. Той із нас, хто здохне першим, — виявиться щасливчиком, бо другий здохне, конаючи, над його трупом без усілякого комфорту. Ясно?
Він прокинувся на світанку. Потяг йшов рівно, умиротворено постукували колеса, у купе стояв напівморок. Влад різко сів на постелі — друга полиця була порожня. Анжелиної шуби, що ще вчора займала півкупе, не було теж.
Влад устав. Ривком підняв порожню полицю, заглядаючи в багажник. Зрозуміло, Анжелина сумка зникла, залізна шухляда зяяла порожнечею, тільки в куточку його сиротливо валявся зім’ятий цукерковий фантик.
— Ідіотка, — простогнав Влад уголос.
Визирнув у вікно, намагаючись визначити, де зараз потяг. Певна річ, по соснових стовбурах і телеграфних стовпах можна було визначити лиш час доби, та й то насилу. Влад одягся і вийшов у коридор. Усі купе були закриті, тьмяне електричне світло змішувалося з тьмяним світлом нового дня. Діставшись до розкладу, Влад подивився на годинник; остання зупинка була годину тому, потяг дві хвилини стояв на малюсінькій станції, і провідник, якого Влад підняв, довго грюкаючи перед тим у двері (а скільки разів його самого ось так піднімали колись!), підтвердив, що пані в рудій шубі зажадала випустити її на полустанку.
— Але ви ж знали, що в неї квитки до кінцевої, — зашипів Влад.
Провідник знітився:
— Та вона ж попросила, значить… Просто вимагала, якщо чесно… Відкіля мені знати? Вона ж не маленька, сама, виходить, знає… Посварилися там чи що — це не моє діло, вона мене сама попросила, і зійшла, значить…
Влад повернувся в купе. Ліг, укрився з головою тонкою казенною ковдрою, і несподівано для себе заснув спокійно і міцно — вперше за чимало днів.
Його розбудило рипіння дверей. Влад сів, нічого не розуміючи, здогадуючись лишень, що це провідник прийшов попередити про скоре прибуття, а натомість перед ним з’явилася Анжела в мокрій, пропахлій вогкою вовною шубі.
Влад ліг знову, заплющив очі. Він чув, як Анжела знімає шубу (край її мазнув Влада по обличчі). Як відчиняє полицю, опускаючи на місце сумку; як всідається, намагаючись заспокоїти важке дихання.
— Провітрилася? — поцікавився Влад, не розплющуючи очей.
— За пивом вийшла, — процідила Анжела крізь зуби. — Від потяга відстала, довелося на машині доганяти, гроші на вітер викидати…
— За пивом? У четвертій ранку? Із сумкою?
— То й що, — втомлено буркнула Анжела. — Вставай… Через годину прибуваємо.
«…Раніше тут жило одне дуже хоробре плем’я, — вів далі Гран-Грем. — Не люди, ні. Броненосці. Вони дещо менші від людини і майже наполовину менші від троля. Але вкриті бронею, широкоплечі, дуже важкі і сильні. Тільки такі могли вижити тут…
— Але ж тут так добре! — вигукнула Дея.
— Так, — відповів Гран-Грем. — Це найкраще місце на світі… Сюди вдиралися загарбники — завжди і зусібіч. Броненосці жили, борючись за кожен свій день. Один броненосець міг утримувати півдесятка важко озброєних ворогів…
— Де ж вони зараз? — запитав Філософ.
Грем зітхнув:
— Зажди… У броненосців майже не було весільних обрядів, був усього один: молодий чоловік і жінка розкривали один одному слабкі місця своєї броні. Бо в будь-якій броні, навіть дуже майстерно зробленій, завжди найдеться слабке місце… І, знаючи такі місця одне одного, чоловік і жінка завжди боролися в парі, — щоб вчасно прикрити…
— Де ж вони зараз? — запитала цього разу Дея.
— Коли чоловік і дружина переставали довіряти один одному, — повільно мовив Грем, — це майже точно означало смерть одного з них… Або обох. Бо обидвоє знали, куди бити, щоб броня тріснула. Питання було лиш у тому, хто вдарить першим. Тому…
З-за пагорба долинуло далеке, рипливе, наче стара гойдалка, волання, від якого крижаніла душа».
— Ти скажеш мені правду, — запропонувала Анжела.
Влад сидів у своєму власному кабінеті, перед комп’ютером. На лихо, він забув замкнути двері. Ось уже два дні він жив у своєму будинку, ось уже два дні Анжела не виходила із замкненої кімнати нагорі, і Влад не тривожив її — чекав, поки вгамуються ненаситні пута. Комірка з одним вікном називалася «кімнатою для гостей», можливо, за колишніх господарів там справді зупинялися гості…
Єдиною розрадою для Влада залишалася робота. Сьогодні вранці він сів за комп’ютер і до обіду майже закінчив шостий розділ — коли незамкнені двері відчинився, і на порозі з’явилася Анжела з маленьким чорним пістолетом у руці.
Цілилася прямо у Владові очі. Насилу відірвавши погляд від чорного дула, він подивився на Анжелу:
— Ти… при своєму розумі?
— Кажи, як можна зруйнувати зв’язок. Або я прострелю тобі коліно.
Позашлюбний троль з його спробами врятувати з халепи своїх друзів, і ця жінка з пістолетом жили в різних світах, а він, Влад, сидів на переїзді.
— Я не знаю, як зруйнувати пута, — сказав повільно. — Якщо хочеш, то продемонструю тобі цікаві медичні документи… Коли я продав права на свою першу книжку казок — знаєш, на що я витратив усі гроші? Здогадайся…
Од пістолета несло мертвотним холодом. Відірвавшись від Владового обличчя, він повернувся вниз, до коліна:
