Остання любов Асури Махараджа - Дереш Любко (книги без сокращений TXT) 📗
— Я приїхав у це місто сам відносно недавно, — немовби пояснюючи, сказав незнайомець. — Десь із півроку тому. У перші дні мені здавалось, що це місто поглине мене. Але добрі люди допомогли якось… Мене звати Асура Махарадж, Джонні.
— Дуже приємно, сер. Чим ви займаєтесь у Нью-Йорку? Звідки ви приїхали? З Індії?
— Я приїхав із королівства Патала.
— Вперше чую.
— Не переймайся, практично ніхто з американців не чув про нього. Я написав книгу про це королівство.
— О, ви письменник?
— Думаю, це з розряду тих книг, які може написати кожна людина — книга про власне життя.
— Дуже цікаво, сер.
— Авжеж, Джонні. Для мене це — як мандрівка назад, у всі ті події, які зі мною відбулись. У вільний час я допомагаю одному знайомому пастору. Якось кінці з кінцями стягуємо. А ти? Ти не відповів на моє запитання, Джонні — тобі самотньо в цьому місті? Мені здається, самотність — це те, що з’їдає зараз цілий світ.
Джонні подивився покрадьки на свого клієнта.
— Не часто, сер. У мене багато роботи, багато друзів, різні інтереси.
— Я знаю одного чоловіка, Джонні, людину з золотим серцем. Скажи мені, чому чоловік, в якого сотні друзів, який кожного тижня виступає перед тисячними аудиторіями, чому він плаче вечорами від самотності?
— Я не знаю, сер, вибачте, я не дуже розумію, про що ви питаєте мене. — Джонні пильно подивився в дзеркало на чоловіка. Він відчув, як ці котячі очі все ж виконують свою функцію, і чоловік ходить довкола нього тигром, обвивається, немов кобра.
— Він плаче від самотності, тому що думає, що завинив своєму синові і не зміг йому дати того, що мав би дати. Він звинувачує себе в тому, що не сказав синові того найголовнішого, що мав би сказати. А син уже півроку не дає про себе чути. Не приїздить до нього. Не дзвонить. Не питається, як у нього справи.
— Сер, хто ви? — тихо сказав Джонні, аби не чув Бред.
— Я твій друг, Джонні. У тебе є час поговорити зі мною за чашкою чаю?
Джонні відчув, як він увесь дерев’яніє. Паніка охопила його. Він приготувався оборонятися, коли ж раптом тихий голос у серці наче сказав йому щось — не те, щоб сказав, але дав щось зрозуміти. І Джонні, стримавши гнів, який почав було підійматися в ньому, неголосно, аби не чув Бред, сказав:
— Добре, тільки ви йдіть перші, я підійду за якийсь час. Тут поруч є кав’ярня, «Жовтий дім», чекайте мене там.
Джонні закінчив стригти чоловіка, скинув із нього пелерину, струсив йому пензликом залишки волосся з шиї.
— Чудово! — озвався чоловік, роздивившись себе з усіх боків. — Браво, Джонні!
Коли чоловік пішов, Джонні вийшов через чорний вихід на глуху вуличку і тремтячими руками дістав із кишені пачку з сигаретами. Запалив і трохи заспокоївся. Його руки, вкриті по лікоть рукавами з татуювань, набитих за останні місяці, стрибали, як ненормальні, навіть у кишенях. Йому раптом стало ніяково за свою проколоту губу, і за татуювання, і за пофарбоване у блакитно-зелений колір волосся.
Батько знайшов його.
Він надто довго йшов до цієї свободи, до цього права бути собою, аби тепер взяти і здатися. Якщо батько думає, що якимись своїми хитрощами зможе заманити його назад, у своє пекло, він дуже помиляється. Джонні сплюнув гіркоту від сигарети, роздавив ногою недопалок і пішов у кав’ярню до клієнта з королівства Патала.
Навпроти перукарні, де працював Джонні, знаходилася кав’ярня «Жовтий дім», вони часто заходили туди з Бредом та іншими колегами по роботі на обідню каву. Кав’ярня вважалася місцем, де збиралася інтелектуальна публіка — хіпстери, богема, художники. Джонні, накинувши капюшон спортивної роби на голову, аби його не впізнали часом хтось із знайомих, заклавши руки в кишені, перейшов вулицю і рушив до кав’ярні.
Чоловік, якого він щойно стриг, сидів, тримаючи газету, в затишному алькові під сходами. Із трьох сторін він був відгороджений від залу стелажами з книг. Чоловік, прихилившись до вікна, читав у світлі вулиці літературний додаток «Віллидж войс».
— Сер, — сказав Джонні, опинивишись біля чоловіка. — У мене всього п’ятнадцять хвилин, вибачте, я не можу виходити надовго.
Асура Махарадж відклав газету в бік і запросив жестом Джонні до столу.
— Каву? Чай? А може, пригостити тебе обідом?
— Ні, дякую, сер, — сказав хлопець, опустивши очі. — Я недавно поїв. Просто каву.
Асура Махарадж підкликав офіціанта.
— Одну каву. І ще один чай з ромашки, — попросив він. — Ромашка фантастична!
Джонні, відчуваючи себе дедалі більш незручно, витягнув із кишені пачку сигарет, дістав одну і запалив.
— У мене теж не багато часу, — сказав Асура Махарадж, дивлячись у вікно на залиту весняним сонцем вулицю. — Маю сьогодні зустріч із видавцем, — уточнив він.
Джонні кивнув.
— Я знаю, ти думаєш, зараз я буду говорити тобі, як ти повинен жити, Джонні. Ти готовий чинити опір і захищатися, і це правильно, тому що в кожного є право жити так, як він хоче. Свобода. Те, що цінується в Америці найбільше, — Асура Махарадж усміхнувся.
— Але у мене інші цілі, — сказав він. — Я не займу багато часу. Все, що я хочу, це розповісти тобі одну невелику історію, і на цьому все. Ти повернешся на своє робоче місце і забудеш, що колись у тебе був такий відвідувач, — Асура Махарадж усміхнувся ще ширше.
Джонні відчув полегшення.
— Отож, колись давно, в одному царстві жив один маленький хлопчик, якого звали Тедді. Тедді не міг ходити — він народився без ніг, і все дитинство він пересувався, наче велика гусінь. Він був настільки вправним у тому, аби пересуватися без ніг, що не відчував ніякого жалю з приводу того, що був без ніг. Тедді народився у бідній сім’ї чоботяра, він не ходив до школи. Коли йому виповнилося п’ять років, батько дав йому ганчірку, банку вакси й наказав іти на вулицю чистити людям взуття. Батько наказав йому просити по два центи за вичищену пару, це було дуже мало, і батько наказав, щоб Тедді всі гроші, які він заробив за день, до останнього цента, приносив йому.
— Невесела історія, — сказав Джонні.
— Зовсім невесела. Але Тедді не знав, що це — невесела ситуація. Він був іще дитиною, і йому було однаково, що робити і за які гроші. Тому він сидів на перехресті вулиць і голосно кликав: «Чищу черевики ласкавим панам та паням по два центи за пару!». Навпроти Тедді, на тій самій вулиці, сидів жебрак, який кожного дня приходив зранку на те саме місце і до самого вечора просив милостиню у перехожих. Одного дня цей жебрак не витримав і підійшов до Тедді. Він сказав: «Хлопче, слухай, мені боляче дивитися на тебе, хоча, повір, я набачився усякого. Ти сидиш цілий день під палючим сонцем, у куряві, у тебе немає ніг, і при цьому ти чистиш взуття перехожим по два центи за пару. Проси хоча б десять центів за пару, — порадив хлопчикові жебрак. — Батькові ти будеш повертати його частину, а собі будеш забирати решту». Але Тедді усміхнувся і сказав: «Дякую, сер, але я не можу брати те, що не належить мені. Мій батько утримує мене, він дав мені цю ганчірку і цю ваксу, щоб я чистив людям черевики. Навіщо я буду обманювати батька і просити більше за свою роботу? Мій батько любить мене, він дуже щедрий і милостивий до мене!» Тоді жебрак розгнівався на Тедді. «Ти, дурню, — сказав йому жебрак. — У тебе немає ніг, твій батько скупий, як не знати що, ти сидиш цілий день тут у пилюці разом із псами і котами, і ти кажеш, що твій батько — милостивий до тебе? Навіть я кращий за тебе — я чесно прошу в людей пожертву, а не принижуюсь таким безчестям!» Сказавши це, жебрак вихопив у Тедді з рук ганчірку, забрав ваксу і викинув їх у канаву. Але Тедді не засмутився. Він знизав плечима, подумав собі: «Які дивні люди бувають!» і поліз у канаву за своєю ганчіркою і ваксою. Серед нечистот він знайшов свою банку з мастикою і свою ганчірку, але, оскільки він весь виквецявся нечистотами, від нього почало страшенно смердіти, і до кінця дня ніхто більше не захотів, аби Тедді почистив йому черевики. Надвечір, коли батько прийшов забирати Тедді з вулиці додому, він побачив, що той не заробив ані цента. Батько страшно розгнівався: «Ти вкрав мої гроші!» — закричав він. — Забирайся геть із мого дому, злодюга!» — і викинув Тедді на вулицю. Тедді знизав плечима. «Батько розсердився, — подумав він. — Мабуть, я справді нікчема, якщо я не зміг заробити для батька ані цента. Завтра я зароблю для батька цілий долар, він побачить, що я хороший син і візьме мене назад до себе». Вирішивши це, Тедді постелив собі ганчірку і заснув. У сні до Тедді явився прекрасний чоловік, який сяяв, наче десять тисяч сонць. Він нахилився до Тедді і попросив, аби той начистив йому сандалі. Тедді страшенно розгубився, тому що у нього не було зі собою ні ганчірки, ні вакси. Тоді він зняв із себе сорочку і нахилився почистити цьому прекрасному панові його сандалі. І коли він торкнувся ніг цього незвичайного добродія, він побачив, що ганчірка, яку він тримав, перетворилася на лотос, а сам він раптом очистився від бруду з канави і шкіра його засяяла, наче золото. «Дякую тобі, за те, що почистив мені мої сандалі, Тедді, — сказав прекрасний чоловік. — За те, що ти вірою і правдою служив своєму батькові, я дарую тобі царство, повне багатств». Сказавши це, прекрасний пан зник, а Тедді прокинувся від того, що йому стало холодно. Дочекавшись ранку, Тедді вмився водою, щоб змити з себе запах канави і поповз на своє звичне місце. Але цілий день до нього ніхто не підійшов, і Тедді знову не заробив ані цента. Тедді був голодним, бо за цілий день він не мав ані крихти в роті. Тому надвечір він поповз у крамницю, де продавали хліб, попросити окраєць, аби він міг перечекати якось ніч і наступного дня заробити долар для батька. Коли господар хлібної крамниці побачив Тедді, перемазаного ваксою, він виштовхнув його зі своєї крамниці, так що той знову полетів у канаву. Тедді виліз із канави, сів при дорозі і заплакав. «Чому я такий нещасний, — плакав він. — Чому я такий нікчема, що не можу навіть заробити долар для власного батька!» Тедді вирішив, що він не вартий того, аби жити і завдавати клопоту іншим, тому він поповз на берег ріки, яка текла через місто, щоб скочити з мосту і втопитись. Діставшись на міст, він побачив, що у воді вже плавав один чоловік. Той чоловік був страшний, як смерть. Він був чорний, із кривими зубами, одне око його було косим, а інше сліпим, а сам він був покручений, як не знати що. «Гей, дядьку! Чого ти там плаваєш, — гукнув йому Тедді. — Вилазь на берег, я буду зараз топитись, ти мені заважаєш!». Але дідуган плавав собі у воді прямо під мостом, мовби і не чув Тедді. «Ти чуєш мене чи ні, — крикнув йому Тедді. — Вилазь зараз же і не заважай мені топитися!»
