Остання любов Асури Махараджа - Дереш Любко (книги без сокращений TXT) 📗
— Як пройшла проповідь, отче?
— Дякувати Богу, блискуче, сину. Блискуче! Христос був поміж нас сьогодні! Я бачив, як ти врятував ту стариганю. Але ти справжній дурень, що поперся в саму гущавину без мого дозволу. Мені вже не п’ятдесят, щоб ганяти так, як я ганяв сьогодні! Я насилу віднайшов тебе. Медики чудом урятували тебе, вже не знаю, що вони там робили, але я молився, як проклятий, щоб Господь напоумив тебе повернутися сюди.
— Дякую, отче, — Асура Махарадж опустив голову на подушку. В очах усе двоїлося, голова розколювалася, наче грецький горіх у горіходавці.
— Тобі добряче дісталося.
— Жнива… — сказав Асура, не маючи сил розплющити очі.
— Що?
— Жнива відбулись?
— Ні, сину. Ті скурві діти відступили. Ленні казав, що всі чорні авто, які ми бачили, зникли. Більше не було ні вертольотів, ні тих фраєрів у формі без відзнак. Господь добряче дав їм під хвіст, раз вони так злякалися.
— Як довго я був без свідомості?
— Може годин із десять. Медики казали, був один ризикований момент, коли тебе могли б і не повернути. Але ти видужаєш. — Пастор О’Ніл глухо розсміявся, закашлявшись. — Я стирчу в цій смердючій клініці майже добу, вже не знаю, сину, чим ти так прив’язав мене до себе.
— Зараз день чи ніч? — спитав він, не розкриваючи очей. Світло нічника біля ліжка різало йому в очі.
— Ніч. Третя ночі.
— Ідіть відпочиньте, отче. Отче?…
— Кажи, сину.
— Щось чути про Дашу?
— Завтра. Відпочинь спершу. Про все поговоримо завтра.
Асура Махарадж відчув, що його сили на тому скінчились, і знесилююча темрява знову увібрала його в себе.
Він спав без сновидінь дванадцять годин, час від часу то прокидаючись, то знову засинаючи. Здається, він бачив якусь медсестру у палаті, а може, то йому снилося. Під вечір наступного дня він прокинувся і відчув, що сили повертаються до нього.
Він піднявся з ліжка, сидіти було важко, крутилася голова, але Асура Махарадж пересилив себе і спробував піднятися. Пастора О’Ніла в палаті не було. Асура Махарадж побачив, що на ньому — біла роба, схожа на нічну сорочку. Він обмацав себе — все було наче на місці. Ребра цілі, хоч груди його й були плямистими, мов карта світу, від численних синців і крововиливів. Асура обмацав голову, котра продовжувала тупо нити. Зуби на місці, губи розпухли. На голові кілька ґуль, одне око заплило. Він підвівся, пройшов кілька кроків по палаті, подивився на себе в дзеркало — справжній красень. Асура Махарадж розсміявся.
Човгаючою ходою він вийшов у коридор, а звідти — у внутрішній дворик клініки, де був невеличкий парк. Парк був підзолочений промінням західнього сонця. Робилося доволі свіжо на вулиці, насувалася осінь. Асура Махарадж окинув поглядом кілька дерев, клумб і купальню для птахів. Усе було дуже земним, звичним. Усе це виглядало мікроскопічною копією того, що він бачив у духовному світі, можливо, у масштабі один до мільярда. Асура Махарадж подивився на глибоке синє небо, ледь затягнене високими хмарами, і з очей йому самі собою побігли сльози. Він усміхнувся, а сльози продовжували скрапувати йому на кумедну нічну сорочку, в яку він був зодягнутий. Цей світ був таким маленьким і смішним, зовсім ручним. Асура Махарадж уявив собі, як Той, кому це все належало по правді, бережно підтримує всі речі цього світу, попри те, що Він — такий великий, а цей світ — такий маленький і крихкий. Він був скрізь. Асура ступив кілька кроків, не знаючи, як іще ближче наблизитись до Нього. Тієї миті йому здалося, що він уже в Нього. Так чи інакше, Асура Махарадж відчув, що він повністю Його. І не важливо, де був Господар, важливо, що він був завжди при Ньому.
Наступного ранку за ним приїхав отець О’Ніл, і Асура Махарадж повернувся в дім пастора. Він не мав іще сил ходити. Щоб якось скоротати час свого одужання, Асура Махарадж сів за комп’ютер Джонні й переглядав новини з Цукотті-парку. Все відбувалося порівняно тихо. Попри те, що акції протесту стали ширитись в інші міста Америки, зникло відчуття напруги, грози, котра от-от мала пролитися нищівними потоками. Асура Махарадж дослухався до свого серця, але те мовчало.
Про Дашу нічого не було чути. Ніхто не бачив її, хоч агенти «В’єтконзьких псів» продовжували розшукувати її.
У якийсь момент Асура Махарадж відчув, як щось нове зароджується в його серці. Він сів за комп’ютер Джонні, відкрив текстовий редактор і написав:
«Якось молодий царевич вирішив обійти своє царство, аби знайти собі хорошу дружину. Він одягнувся в убрання простолюдина і рушив пішки через ліси і пасовища, через гори і долини на пошуки найкращої нареченої у своєму царстві. Якось він спинився біля криниці, аби втамувати спрагу. Напившись, царевич ліг у затінку дерев перепочити, коли ж побачив, як до криниці підійшла молода дівчина, зодягнута в білі шати. На голові вона тримала дзбан. Від неї лилося таке світло, що царевич зрозумів — та дівчина була святою. Коли ж раптом він побачив іншу дівчину, що теж прийшла до криниці набрати води. Та була в червоних одежах, і коли вона побачила святу, то схилилась перед нею в поклоні. Тоді царевич зачудувався і подумав, котра ж із них була достойнішою — та свята, чи інша, котра їй вклонилась?
Мене звати Асура Махарадж, демон по роду, людина по тілу і вічна душа по духу. Я хочу розказати про своє життя — дитинство, отроцтво і зрілість, про шлях, який я пройшов, перш ніж опинився тут, у людському тілі, про друзів, яких я здобув, і про любов, яку я знайшов. Нехай ця книга буде настановою для моїх братів-демонів, розвагою для моїх друзів-людей і виявом моєї вдячності тим душам, котрі мені допомогли на цьому шляху. Я схиляюсь у поклоні перед ними, бо я — їх вічний слуга і боржник».
ПЕРЕТИН 59 АВЕНЮ І 6 СТРІТ, НЬЮ-ЙОРК, ЗЕМЛЯ, 6 КВІТНЯ 2012
У перукарні на розі 59 авеню і 6 стріт ополудні панував неспішний ритм, який буває у робочі дні, коли кожен зайнятий своїми обов’язками. Вуличний рух, хоч і був ожвавлений, мало турбував малюка Джонні, котрий нудився без роботи від самого ранку.
— Гей, Джонні, поглянь, хто прийшов, — кинув йому Бред, його чорношкірий напарник. Бред вишкірився у посмішці й зробив характерний рух бровами, мовляв, пильнуй своє серце, голубчику. Джонні відвернувся. Він не хотів показувати Бредові, що йому ті підколюваня неприємні.
— Ви вільні? — спитав екзотичний незнайомець, дивлячись Джонні просто в очі. Джонні не зауважив у погляді слідів агресії, тільки глибоку цікавість, від якої ставало трохи незручно.
— Прошу, сер, — Джонні, витримавши погляд, запросив незнайомця до крісла. — Що будемо робити? Класику чи щось експериментальне? Ми робимо дуже цікаві художні зачіски. Зараз користується популярністю «Блакитний Гонг-Конг». Що скажете, сер?
— Дякую, — м’яко усміхнувся незнайомець, дивлячись на Джонні в дзеркало. — Мені класику, будь ласка. Підрівняйте те, що є, приберіть трохи над вухами… е-е-е… як вас звати, перепрошую?
— Джонні, сер. Буде зроблено, — озвався Джонні й зайшовся ладувати своє причандалля.
— Дякую, Джонні.
Бред, що працював над волоссям якоїсь пенсіонерки, білозубо шкірячись, знову зробив цей багатозначний жест бровами.
Незнайомець привертав увагу своєю зовнішністю. Виразне обличчя, масивні брови, рельєфні вилиці. Від усього вигляду незнайомця віяло чимось південним. Особливо приваблювали очі — вони були зелено-жовті, трохи нагадували очі не то кота, не то змії. Однак у них не було байдужого холоду, що застиг у погляді тварин — то були напрочуд живі, сяючі очі, вони вивчали Джонні.
Джонні, аби заповнити тишу, яка раптом видалася важкою, ввімкнув ефем-станцію з музикою.
Від клацання ножицями він швидко відчув себе знов у своїй тарілці, і запитання незнайомця спершу сприйняв наче адресованим не до себе:
— Як тобі живеться у Нью-Йорку, Джонні? Тобі не самотньо в цьому місті?
«Клеїть», — подумав Джонні і відчув відразу до себе від тої суміші почуттів, що піднялася у нього в грудях у відповідь.
