Шмагія - Олди Генри Лайон (лучшие бесплатные книги .txt) 📗
Це вам не мала нужда.
І навіть не більша – велика.
Відчуваючи неабияке полегшення, він посунув назад. Почав був опоряджатися, але тут вуха вловили знайомий звук. Кашель. Сухий, надривний. Схожий на тріск сучків, коли ведмідь ломиться через сухостій. Андреа стояв саме напроти комірчини, де чекав поховання гидотний труп. І кашель долинав саме звідтіля!
Труп. Кашляє.
У небіжчика в горлянці пересохло.
Так не буває. А якщо буває…
Обходячи дім, малефік вихром помчав до входу в житло Меліс. Жах конкретних здогадів наступав йому на п’яти. Прокляття! Чурихські некроманти П’ятого Кола здатні накласти на себе «Тавро Ревітала». Закляття спрацьовує незабаром після тілесної загибелі носія, повертаючи некротові темну подобу життя на добу-дві. Увесь цей час повсталий маг-мрець, одержимий якоюсь однією метою, повністю володіє колишньою майстерністю. І чекати, що він візьметься роздавати медяники бідним дітям, не варто.
«Я його не потягну. Мамцю моя Нижня, він мене з потрухом з’їсть…»
Думка була холодна та слизька, немов крижинка за пазухою.
Хрупнули в сінях черепки. Щиро бажаючи бігти зовсім у інший бік, Андреа Мускулюс вдерся до світлиці.
– Геть звідси! Хутко!
Пізно. Двоє жіночих облич повертаються до горланя. Віком труни відчиняються двері в сусідню комірчину. Двоє стоять на порозі, кожен на своєму, один проти одного: дипломований чаклун, столична штучка, – і повний маг вищої кваліфікації, повсталий із мертвих.
Схожий на борця здоровань із розщібнутими штаньми – й незрозуміло що в зеленому ореолі.
Батіг зимового буревію хльоснув по стінах. Спотворилися обриси предметів, яскравіше спалахнули свічки. У ніздрі вдарив запах розжареного до червоного заліза. Як у кузні. Щільність стрижнів мани злітає до межі, туманить розум. Але очі сліпнуть, а руки роблять. Паси плетуть убивчі мережива, губи виштовхують у буревій сполохи-слова. Хуртовина гавкає, брязкає, звивається по землі. Кошмарний пес ловить себе за хвіст. Коса найшла на камінь: скреготіння леза, вереск гранітної плоті. Рахунок іде на удари серця: часу бракує, безнадійно бракує, бо гулящий некрот теж не марнує його. По кутах світлиці спалахує полум’я: ядучий аквамарин, сплетений у вертикальні джгути. З низьким гудінням, вібруючи від напруги, поміж джгутами вздовж стін проростають горизонтальні шнури.
«Жагуча Кліть»!
І вони всі – всередині! Крім некрота.
Голос Мускулюса набирає сили дзвону. Поспіх поспіхом, але тут питання життя і смерті – не «пустити півня»… У чолі кометою палахкотить «вороняче баньши», трансформуючи потоки. Лиховісні інвокації мерця переходять у шиплячий свист. За спиною в двері ломиться вкушений осою гомолюпус, чи скажений несвезлох. Чи то китоврас Гриня поспішає на поміч Зізі, та застряг у сінях і лупить копитами в двері, що відчиняються назовні. Клітка смикається, починає зменшуватися. Тріск, гудіння. У повітрі пахне грозою. Ще одне, останнє закляття…
Є!
Залишається чекати й сподіватися.
Ґрати «Жагучої Кліті», стискаючись у кулак – щільніше! Ще щільніше! – стикаються з «Плетеною Лорікою», що з волі малефіка огорнула трьох людей. Світлиця здригається, солодко потягається, немов прокинулася після тривалого сну. Свічки падають на підлогу, загрожуючи пожежею. Дзеркала водять танок між підлогою і стелею. З печі, дихаючи парою, вилітає горщик із «чистим» окропом, виявляючись просто над головою в Зізі… У геєну мерзенний Чурих! У пекло п’ять його веж, закручених у спіраль! Шнури клітки проникають крізь захист, наче ніж крізь масло. Спалить! Перетворить на головешки, на попіл… Шнур торкається до руки Мускулюса. Крик забиває горляну. Овал Небес! Нічого не відбувається. Нічогісінько. Малефік тупо дивиться, як шнур, проходить крізь його тіло, цілеспрямовано рухається далі. Останньої миті він спохопився, зчитав спектр шнура.
Ця клітка – не на людей! Для смертних вона не шкідливіша за джерельну водицю.
Ця клітка – на демона!
Перешкодила чаклунові здивуватися остаточно «Жагуча Кліть», яка стрімко замкнулася навколо ліліпутки. Точніше, хотіла навколо – а вийшло всередині Зізі! Над головою малесенької циркачки спалахнув сліпучий німб, горщик із окропом небезпечно нахилився – і Мускулюс дивом устиг відкинути його вбік. На витончені чари не було ні часу, ні сили. Долоню виставлено вперед, із центру б’є вульгарний «таран», зносить у куток посудину з окропом…
Бризкаючи дощем гострих скалок, вилетіла віконна рама. Із тріском і дзенькотом; тільки не назовні, а всередину. У дірі промайнуло кінське… ні, китовраське! – копито. Маг-мрець сторопів, зайшовся кашлем, ореол над ним забарвився в чорне. Сахнулася геть руда відьма. Зізі ж, навпаки, з розпачливим вереском кинулася до вибитого вікна.
Здається, її все-таки трохи ошпарило окропом.
Одночасно із цим стіна будинку розчинилася, обпливла жмутами туману. Мрячний коридор простягся вдалину. Малефік уже знав: куди. Ось вона, Їжача Рукавиця. Ось вона, дівчинка в жовтій сукні, розгніване курча з ляльковим личком, – у відчаї кусає губи. Не по-людському гнучкі пальчики судомно смикають повітря, намагаючись щось підтягти, виправити. Але ліліпутка, двійник на смерть переляканої Зізі, сама розуміє: безнадійно. А Мускулюсу рухи пальців кульбаби раптом здаються до болю знайомими! Бачив, добродії мої, мав щастя споглядати! – зовсім недавно, дуже схоже…
Він мимоволі озирнувся на Зізі, перейшов на звичайний зір.
Коридор потьмянів, двійник щез. Зате у вікно простромилися дві дужі руки. Китоврас Гриня схопив крихітку Зізіфельду в оберемок, висмикнув назовні, під дощ… І ось – лише частий цокіт копит затих на відстані.
А некрот і далі давився кашлем.
Мускулюс чудово розумів: другої спроби не буде. Він ударив на повну силу. Так, що миттєвою судомою скорчило живіт. Заболіли, цілковито вивільняючи запаси мани, сідниці; розрядилися до решти найширші й дельтоподібні м’язи. Задіяно було недоторканний резерв. Псувати чи урочити повсталих мерців? Корисніше носити воду решетом. Мертвим псування, що носорогові – дротик. Тому малефік удався до «Цілковитого Розчарування» – наймогутнішого закляття з активного розділу супромагу.
Зняття всіх накладених чарів із супротивника, які б вони не були.
Будь-який ходячий небіжчик просто зобов’язаний був після такого удару звалитися остаточним трупом. Однак некрот і бровою не повів. Щоправда, повів носом. Втяг тоненьке пасмо мани, що клубочилося побіля нього. Скривився. Оглушливо чхнув. Чорно-зелений ореол над небіжчиком затрусився, як упир, облитий «ясною примхою», та почав мерхнути.
– Ви сповна розуму, колего? – роздратовано поцікавився некрот. – Вирішили мене розчарувати? Навіщо?
– Від повсталих мерців добра не жди. Особливо від магів, – похмуро огризнувся Мускулюс. Він розгубився. Мало того, що старе добре закляття не подіяло, то ще зволь тепер з’ясовувати стосунки з живим мерцем!
– Це хто тут повсталий? Це хто тут, колего Андреа, мрець?
Некрот саркастично заломив брову. Голос небіжчика просто-таки розливався отрутою.
Вічний Мандрівцю, порятуй і збережи! Мускулюс нарешті впізнав співрозмовника. Характерний вигин брови, іронічно примружене око, охайна борідка клинцем, розділена надвоє сивим пасмом…
Портрет цієї людини прикрашав верхній поверх Реттійського Універмагу.
Галерея «Наша гордість».
– Погодитеся, майстре Фортунат, я мав для цього більш ніж вагомі підстави!
Слід зауважити, що, на відміну від чаклуна, Фортунат Цвях, прославлений мисливець на демонів, нітрохи не здивувався.
– Мабуть, ви таки маєте рацію, – по миттєвому роздумі кивнув він. – Однак можете переконатися: я цілком, так би мовити, живий. Мислю та існую. Зробіть ласку, погляньте…
Маг із готовністю «розгорнув нутро» – не до кінця, але рівно настільки, щоб Андреа міг отримати всі необхідні відомості. Малефік не міг не скористатися люб’язністю Цвяха. Дійсно, мисливець на демонів був живіший від усіх живих! І все-таки саме він, у вигляді старезного діда, здохлого, мов колода, лежав у сусідній комірці якісь півгодини тому!
