Шмагія - Олди Генри Лайон (лучшие бесплатные книги .txt) 📗
Нове життя Григорієві сподобалася. Робота нескладна: одного вигляду китовраса вистачало, щоб знавіснілий хам роздумав кривдити дівчаток. Копитами обробить – добре, ручиськами зачавить – ще не лихо, але ж ще й на роги підніме, ц-цаписько! Нахаби не знали, що грізний викидайло – істота мирна й навіть сором’язлива. Одним словом, Гриня був задоволений, бандерка щаслива, дівчатка захисника любили без тями, а міське життя просто-таки заворожувало китовраса строкатістю та незбагненністю! Шкода, Доступні Сестри незабаром накинули оком на рогатого. Втома й наплив клієнтів їм не перешкодили. У вільний час то одна, то інша забігали до Грині. Спочатку він бентежився та лякався, однак щоразу поступався палкому натискові. Далі дібрав смаку. Схуд, змарнів; шерсть потьмяніла, збилася в ковтуни. «Довго не витримаю, – зітхав бідолаха. – Ці й мертвого піднімуть, і живого вкладуть…»
Наступного ранку він тихцем накивав копитами з міста.
Поки на смерть не заїздили!
Біля Фергонця його ловили работоргівці-мустангери – китоврас на невільницькому ринку коштував великі гроші! – та Гриня порвав з десяток ласо, вломився в ліс і втік. До осені перебився з лісорубами: дерева валив нарівні, колоди тягав за трьох. Ставилися до нього з повагою. Сила в лісорубів цінувалася, а силоньки Григорієві не бракувало. Однак ледь настав час розрахунку, старший платити відмовився.
– Прожер ти, братику, весь свій заробіток, – тужно повідомив він.
Гриня не знав, скільки він «прожер» і скільки заробив, але дуже засмутився. Звичайно тихий, він раптом розгнівався, посунув на старшого. Кутиком ока помітив, як інші беруться за сокири. І тільки плюнув з серцем.
– Гаразд, отримай від щедрот. Знай мою добрість! – старший пожбурив йому під копита жменю дріб’язку.
«Повернутися в табір? – гірко думав китоврас, вибираючись на шлях. – Годі, наблукався світами…»
До вечора він ледь не завербувався до війська. У корчмі край шляху Гриня зіткнувся з родичем. Родич хизувався шкіряною попоною, що густо обросла металевими бляшками. На поясі, що охоплював людський живіт китовраса, висіли меч і кинджал. У куті купою валялися кіраса, шолом, лук і сагайдак зі стрілами.
– Гайда до нас, не пожалкуєш! – палко переконував Гриню сірий у яблуках вояк, підливаючи вина в олив’яний кухоль. – Окремий ескадрон розвідки й флангової підтримки! З самих наших. Тільки ротмістр – людина. Але, вважай, теж наш, той ще жеребець! За своїх – у вогонь і в воду. Платня гарна, харч від пуза… А в тебе, братику, ще й роги! Вважай, додаткове озброєння. Та тобі сам Вічний Мандрівець велів – до нас!
Гриня кивав, заворожений обіцянками й блиском металу. Випите вино вдарило в голову. Хотілося подвигів і слави. Але тут сірий у яблуках припустився помилки. Він почав захоплено розписувати подробиці якогось кривавого бою, і Гриня втік надвір: блювати. Битися він, як було сказано вище, не любив. І до війська йти передумав. З вином, випитим уперше, він свій кураж ніяк не пов’вязував. А даремно. Відомо ж, що хмільні китовраси буйні. Добре, що випив небагато.
Наступного дня Григорій Інноліур зустрів пересувний «Цирк Виродків».
Спочатку він не знав, що це – цирк. Просто розташувалися на привалі люди… і не зовсім люди… і зовсім не люди. Намети поставили, обід варять. Як у рідному таборі! Він справедливо вирішив, що в строкатому товаристві знайдеться містечко й рогатому китоврасу, та насмілився підійти. Назустріч йому вибігла дівчинка з ляльковим личком. На бігу хоробро крутонула подвійне сальто й зупинилася перед гостем, із захватом дивлячись на велетня знизу нагору.
– Ти до нас? Тебе як звуть?
– Гриня… Григорій, тобто. А до вас можна?
– Можна, можна! Пішли, обідати будемо.
Його прийняли, як свого. Ніхто не сміявся, не дражнився, не косував. Нагодували смачною юшкою. І навіть не натякнули, що обід відробити доведеться. Гриня сам узявся допомагати новим знайомим. У таборі завжди робота знайдеться: дров нарубати, води принести, казани помити. А ввечері він уперше побачив репетицію.
І закохався в цирк раз і назавжди.
Два довгорукі гноми-переростки жбурляли в повітря небезпечні, гострі залізяки – й ловили, нітрохи не поранившись. Карли-тролі, на зріст менші за гномів, бігали по натягнутій линві, перекидалися і жонглювали мідними тарелями. Бородата фея виписувала піруети; брати-доппельгангери, зовсім не схожі один на одного, крутили ногами писані бочки. Хатній шишок майстерно грав на всякій всячині менуети й контрданси. Приосадкуватий велетень із пивним черевцем легко рвав сталеві ланцюги, якими його обмотував добросердний лепрекон, а потім узявся крутити на коромислі буффонів-глумотворців, які потішно волали.
Гриня стомився ойкати, коли до нього підійшла Зізі. Китоврас устиг з’ясувати, що вона не дівчинка, а ліліпутка. Доросла, просто маленька. І звуть її Зізіфельда Трабунець, для друзів – Зізі.
– На тобі покататися можна?
У запитанні крилася лукавинка, та Гриня пропустив її повз вуха. Варто зазначити, що возити людей на собі – для китовраса не було особливим задоволенням. Але хіба міг він відмовити крихітці Зізі?!
– Сідай, – він поплескав долонею по своїй кінській спині.
Зізі була легша за пташку. Гриня майже не відчував її ваги. Довелося озирнутися, щоб упевнитись, що ліліпутка на місці.
– Тримайся, Зізі! Поїхали!
Триматися руками Зізі й не подумала. Вона сіла боком, як на широкій тахті, начебто все життя на китоврасах їздила. Гриня рушив по колу. Дуже обережно. На п’ятому колі ліліпутка пригорнулося до його людської спини, шепнула на вухо:
– А тепер швидше й рівніше. Гаразд?
Китоврас кивнув, перейшов на помірну рись. Колись у них в таборі бували перегони з кухлем води на спині. Розіллєш – знеславишся. Зараз ця навичка дуже придалася. Але що там витворяє Зізі? Китоврас озирнувся на скаку й онімів. Ліліпутка не сиділа, а стояла. Уміло балансуючи, вона підстрибнула, зробила сальто й опустилася на колишнє місце. Китоврас відчув лише слабкий поштовх.
Григорій злякався. Йому уявилося, що крихітка Зізі зараз розіб’ється на смерть! Або напореться на його роги. Або… Йому залишалося скакати якомога рівніше й молитися, щоб із відчайдушною дурепою нічого не сталося!
Нарешті Зізі лянула його долонькою по плечі:
– Годі, Гриню, досить. Дякую.
Вона зіскочила на землю. Китоврас хотів негайно вилаяти циркачку за дурнуваті штуки. Але тільки глянув у сяючі очі Зізі, й усі правильні слова вилетіли з голови.
– Залишайся! У нас буде чудовий номер!
Григорій залишився.
Номер дійсно вийшов чудовий. Пізніше з’ясувалося, що в Грині сильний бас, і він почав співати. Глядачі плескали, діти волали від щастя. Грині було добре в цирку. Тут знайшли притулок брати по каліцтву, які не прижилися поруч із одноплемінниками. Вигнанці, втікачі, бурлаки. Всі були смішні, а виходить, друзі. Навіть мовчазний хазяїн чи суворий шпрехшталмейстер Страйд, якого Гриня побоювався. Втім, Страйдова суворість була не безпідставна: спробуй-но тримати у вузді всю цю різношерсту ватагу!
Уперше за багато років Гриня був щасливий. А крихітку Зізі він просто обожнював. Напевне, їх пов’язувало щось більше за дружбу. Однак це почуття не мало ніякого відношення до спогадів про чалу кокетку й Доступних Сестер. Потрібних слів Григорій дібрати не міг, не вмів і не збирався навчатися цього обтяжливого мистецтва.
Одним словом, Зізі була просто чудова!
А ще вона вміла чаклувати.
CAPUT VIII
«Що меч? Нікчемність і журба! Чаклунство, брат, і ворожба – оце завжди в ціні…»
– Тобто як? – із ледь помітною гидливістю поцікавився Мускулюс.
Від різноманітних умільців його вже нудило. На Високій Науці та щурячих перегонах знаються всі, це аксіома. Історія щиросердного китовраса зворушувала невибагливістю, викликала відповідну симпатію – але заключний пасаж… Приховати роздратування, подібне до того, яке відчуває гурман перед мискою кисляку, виявилося складно. Андреа нізащо не зізнався б навіть амулету-сповідникові, що часом почувається Едвардом II, королем Реттії п’ятирічної витримки.
