Моксель, або Московія. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
доліхоцефалія (головний покажчик) дорівнює 65—71,
суб-доліхоцефалія — (72—73),
ортоцефалія— (75—76),
суб-брахіцефалія — (77—80),
брахіцефалія — (81—85).
Своїм діям він дав таке пояснення:
"Мені здається, що ці п’ять груп значно різкіше визначають форму черепа й набагато органічніше розмежовують ряд черепів" [19. с. 16].
Природно, і в науці є можливість опиратися на виверти й махінації. Ми вже не раз бачили, як до подібних дій вдавалися московські вчені мужі. Застосувавши звичайні відсебеньки, професор А. П. Богданов збільшив кількість брахіцефальних черепів за рахунок зниження головного покажчика до 77. Однак навіть подібні відсебеньки професора не рятували загальну картину мерянських досліджень. Тому що в науці подібного розподілу не сприймали ні в XIX, ні у XX століттях.
Для порівняння й аналізу краніологічних вимірів черепів, проведених професорами А. П. Богдановим і Ф. К. Вовком, подамо зведені таблиці головного покажчика, характерні для фінського (московського) і слов’янського (українського) етносів. Звернімо увагу, що Ф. К. Вовк своїми вимірами охопив всю історичну територію проживання українського народу.
Доводжу до відома читачів, що краніологічні дослідження черепів курганного племені Московської губернії А. П. Богданов проводив за 60 показниками. Тобто була проведена колосальна робота з вивчення й виміру кожного черепа. Результати досліджень виявилися приголомшливими. Вони навіки поховали московську історичну вигадку про слов’янське походження Московії та московитів.
Не будемо втомлювати читачів поданням усіх характерних показників черепів московського курганного племені. У цьому немає необхідності, тому що вони відповідають головному покажчикові.
Отже, ось як виглядає зведена таблиця дослідження черепів з поховань Московської губернії, проведеного професором А. П. Богдановим, без запущеного ним "доважку брехні".
Таблиця наведена в скороченому варіанті. (Складена автором)
1. Доліхоцефалія: 108 черепів — 77,2%;
у т. ч. (чоловіків — 61),
(жінок — 47).
2. Мезоцефалія: 28 черепів — 20,0%;
у т. ч. (чоловіків — 10),
(жінок — 18).
3. Брахіцефалія: 4 черепи — 2,8%;
у т. ч. (чоловіків — 3),
(жінок — 1).
Разом: 140 черепів.
Як видно, кістяків, що належать до брахіцефальної групи, серед останків Московської губернії практично не виявлено. Тому що погрішність досліджень коливається в межах 3—5%, з огляду на випадкові елементи.
Середній антропологічний головний покажчик, згідно з дослідженнями професора А. П. Богданова, по окремих повітах Московської губернії був такий:
Московський повіт — 74,7 (доліхоцефалія);
Верейський повіт— 72,8 (доліхоцефалія);
Звенигородський повіт — 73,4 (доліхоцефалія);
Подольський повіт — 73,3 (доліхоцефалія);
Коломенський повіт — 75,0 (доліхоцефалія);
Рузський повіт — 73,4 (доліхоцефалія);
Бронницький повіт — 72,1 (доліхоцефалія);
Богородський повіт — 74,8 (доліхоцефалія) [19, с, 139; 158—165].
Ми упустили головний покажчик по Можайському повіту, бо із двох досліджених останків один був 1610 року поховання — періоду польської окупації Московії. Однак, що характерно: навіть у цьому випадку середній головний покажчик не виходить за межі доліхоцефалії.
Такі видатні антропологічні дослідження подарував світовій науці професор Московського університету А. П. Богданов. Можна погоджуватися або не погоджуватися з окремими умовиводами вченого, однак проти фактологічного матеріалу досліджень виступати даремно.
Антропологічна наука повністю спростувала московські міфи про слов’янське походження московитів. І в цьому випадку, як то кажуть, нічого не вдієш.
Не будемо повністю наводити матеріали досліджень професора Ф. К. Вовка і його колег (Лебедєва, Кондрашенка. Шульгіна, Руденка. Дібольда, Сахарова, Чикаленка, Крижанівського й інших). Подамо лише середній антропологічний головний покажчик українського (слов’янського) етносу по місцях їхнього концентрованого проживання:
Воронезькі українці — 83,0 (брахіцефалія);
Харківські українці — 83,4 (брахіцефалія);
Полтавські українці — 83,5 (брахіцефалія);
Київські українці — 84,4 (брахіцефалія);
Волинські українці — 82,1 (брахіцефалія);
Кубанські українці — 82,6 (брахіцефалія);
Таврійські українці — 84,5 (брахіцефалія);
Катеринославські українці — 83,5 (брахіцефалія);
Херсонські українці — 83,7 (брахіцефалія);
Подільські українці — 85,2 (брахіцефалія);
Галицькі українці — 84,4 (брахіцефалія);
Буковинські українці — 85,1 (брахіцефалія);
Закарпатські українці — 85,0 (брахіцефалія) [23. с. 22—25).
Весь український (слов’янський) народ належить винятково до брахіцефальної групи етносів. У той час як московити належать до доліхоцефальної групи. І цим фактом сказано все!
Хотілось би душі в рай, та гріхи не пускають.
Так антропологічна наука забила останній осиковий кілок у брехливу ідею про московське слов’янство.
* * *
Наприкінці першої частини книги спробуємо зробити короткі підсумки. Отже, в результаті вивчення великого фактологічного матеріалу про мерян (московитів) достовірно встановлено:
І. Усі стародавні історики, що писали про європейський Північний Схід, засвідчили факт проживання в межиріччі Оки і Волги фінських племен. Уже готський історик Йордан розповів про місця проживання в V—VI століттях мерян, мордви, весі й інших. Матеріал історика не викликає сумнівів і доступний дослідникам.
Про це ж у 922 році писав більш стисло посол Багдадського халіфату до царя Волзької Булгарії Алмуша знаменитий Ібн-Фадлан.
Наш геніальний предок Нестор назвав місця проживання в XI—XII століттях практично всіх фінських племен, "Нестором.
Що цікаво: розбіжностей між показаннями давніх істориків не спостерігається.
І нарешті, посол короля Франції до хана Сартака (сина Батия) — Вільгельм де Рубрук у 1253 році визначив назву "країни", яка лежала в глухих лісах на північ від ставки Сартака (північніше сьогоднішніх Лилецька і Воронежа). То була — "країна Моксель . її жителі до 1237 року мали "государя" і розводили свиней.
Принагідно засвідчимо: згадані мандрівники й історики (Йордан, Ібн-Фадлан, Нестор, Вільгельм де Рубрук). як і багато інших, одночасно визначили й місце проживання русичів (скіфів), жодним чином не пов'язуючи фінські племена а русичами. При цьому Вільгельм де Рубрук чітко зафіксував навіть межу між етносами. Нею слугував Танаїд — сучасна ріка Дон.
Таким чином, історична література виразно засвідчила місця проживання фінських племен на території майбутньої Московії упродовж V—XIII сторіч.
ІІ. Кожен етнос, проживаючи багато сотень років на певній місцевості, давав своїм селищам, рікам, озерам, урочищам тощо притаманні лише цьому етносу топоніми й гідроніми (імена й назви). У давні часи племена не послуговувалися чужими топонімами й гідронімами, адже вони були їм далекі й не зрозумілі. Кожна назва ріки чи місцевості, у першу чергу, мала питомо племінне поняття й зміст. Так, фінською мовою Москва — гнила (погана) вода. І цим словом (назвою) для фінських племен позначені певні відомості про місцевість.
Цілком природно, що нові племена, які з’являлися на місці колишніх (якщо подібне відбувалося), не могли послуговуватися далекими й не зрозумілими їм топонімами й гідронімами і завжди міняли їх на свої, рідні. Навіть радянський археолог О. А. Спіцин змушений був визнати: "Етнічні назви.., одразу зникають, як тільки місцевість займається суцільним, однорідним іншим плем'ям..." [11, с. 164—165].
Тобто збереження впродовж тисячоріч фінських топонімів і гідронімів на теренах ростовсько-суздальської землі є, в першу чергу, свідченням проживання на тій землі саме фінського етносу, носія багатьох тисяч фінських топонімів і гідронімів. Іншого пояснення цьому явищу не існує.
