Село не люди - Дашвар Люко (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗

До кіоску свого дійшла – вкотре пораділа, що не економила, а купила свого часу будку із заліза. Село згоріло – кіоск уцілів. Навіть пляшки всередині не постраждали. І схованка, яку Тамарка влаштувала під підлогою, неторкана.

Тамарка дістала зі схованки целофановий пакет, вийняла з нього грамів сто грошей. Усміхнулася:

– Встигну!

Подалася вулицею Імені Леніна до тих шанівців, кого Льоньків лемент не одірвав від їхнього горя.

Виходило, що з п'ятнадцяти шанівських хат на пропозицію Залусківського відгукнулися хазяї десятьох. Ураховуючи Ничипориху і Расу, з якими були розмови про земельні паї в минулому.

– Отже, вісім, – міркувала Тамарка. – А я зможу у п'ятьох паї купити! Зупинилася. Замислилася.

– Яких же п'ять? – сама собі. – Та не п'ять зовсім! П'ять – це з паями самого Залусківського і нашими з Федькою. Оце бізнесмен! Мені тільки три сім "і продати можуть. Ну, нічого, нічого! Хоч би щось… Тамарка заскочила на подвір'я старої п'янички баби Нюсі.

Дві хвилини, сто гривень і пляшка – такій швидкості укладення ділових угод позаздрили би навіть на Волл-стрит.

Друга оферта вилилась у півгодини й триста гривень.

Залишилися Дарина з Льонькою, у яких – Тамарка чула на власні вуха – Залусківський паїв викупати не схотів. Бач, образився. Віжка під хвіст потрапила. А Тамарка – не з образливих.

Дарина з Льонькою ладнали з обгорілих дощок який-не-який дах для корови та свиней.

– Я до вас із розмовою, – гукнула Тамарка.

– Пішла геть, підлото! – Льонька як стояв із молотком, так і пішов на Тамарку.

– Хочу купити ваші паї земельні! – встигла оголосити Тамарка, перш ніж відскочила на безпечну відстань.

– Ну, заходь! – сказав Льонька, а Дарина всміхнулася гірко:

– Уже вибачай, Тамарочка, що до хати не кличемо. Не прибрано в нас!

– Та годі вже, Дарина! – Тамарка їй. – Усім погано, не тобі одній. Онде кожен собі думає, куди податися.

– А ти, я бачу, не дуже сумуєш…

– Я просто рук не опускаю! – відказала Тамарка. – Якось перезимуємо у Федькиної сестри в Килимівці, а весною вже будемо думати, що далі робити.

– А нам нема де зимувати, – заплакала Дарина. – І дитина пропала. Геть пропала. Де її тепер шукати?

– От я й кажу, – Тамарка своє. – Продайте мені ваші паї… Я добре заплачу. Не те що Іван. У вас земля є. Однаково не обробляли. Тепер вона вам зовсім ні до чого. Одна морока.

Льонька зітхнув:

– Страшно… без землі.

– А без хати не страшно?

– Хату поставимо. Мо' пошукаємо покинуту, що ще не зовсім розвалилася. А як землі не буде, то…

– То що? – Тамарка їм.

– Хто я буду без землі? – Льонька.

Тамарка руками – плеск!

– Ну й дурні ви, їй-бо! – звилася. – Я вам живі гроші пропоную, а ви за бур'яни чіпляєтеся… Онде поїдете, Катерину свою відшукаєте, заживете у місті без турбот.

– А корову і свиней куди? – Дарина їй.

– Заріжете і продасте, – Тамарка повчає, ніби мамка перший день на селі. – Знову ж – гроші. Та погоджуйтеся вже, бо терпець уривається. Піду, не повернуся. Будете колупатися у своїх бур'янах, поки…

– Добре, – видихнув Льонька. – Скільки даси? Дарина не встигла й слова вставити. Нараз усе обкрутили, і гроші з Тамарчиної долоні перекочували до Льонькиної.

Дарина ледь не луснула з досади. Тамарку наздогнала:

– Нащо ти, голубонько, чоловікові гроші віддала? Проп'є! – смикнулася.

Тамарка їй:

– Таж Льонька – ґазда!

– От паскуда, – прошепотіла Дарина. На подвір'я – а татка вже й сліду нема.

– Оце ми дохазяйнувалися, – заплакала. І пішла далі корові зі свинями дах лагодити.

Тамарка йшла попелищем і всміхалася. «А непогана я учениця! – думала. – Перепродам паї Залусківському, мені вони -зайве. Я людина торгова… Кіоска відкрити й горілкою торгувати можу де завгодно».

Залусківський, хоч Алки й лякався трохи, та Тамарчин настрій іздалеку побачив.

– Піду… – кинув жінці.

– Куди? – похмуро запитала Алка.

– А може, ще паїв назбираю…

Тамарка вже до кіоску добігла. Розписки, документи й гроші до схованки вкинула, віконце відчинила. Стоїть, усміхається. Залусківський підійшов.

– Де бігала? – прямісінько в саму душу.

– Паї повикупляла… – Тамарка брехати не наважилася.

– Ах ти ж сучка! – розлютився Залусківський.

– У тебе вчуся, Ваню, – відповіла Тамарка. – Як хочеш, то перепродам… Мені вони…

Залусківський зубами скрипнув, пішов не обертаючись. – Іще прийдеш, – прошепотіла Тамарка йому в спину.

За тиждень у вигорілій Шанівці зосталися Льонька з Дариною й Ничипориха, яка лишилася без хати, без землі та без грошей. Баба пробувала вмовити Залусківського тепер не влаштовувати їй файний похорон, а краще грошиків підкинути, та Залусківський уперся:

– Я свого слова, бабо, не міняю, – відрубав.

– Ваня! Ти ж їдеш… – бідкалася Ничипориха. – Де я тебе шукати буду, як помру?

– Я тебе, бабо, сам знайду, – навіть не почервонів Залусківський.

– Обманув ти мене, Ваня, – заплакала баба. – Де мені тепер себе дівати? Хоч у колодязь стрибай, так гірко. – Їдь, бабо, до Килимівки, – порадив Залусківський. – Там люди. Не пропадеш. Мо', хтось пустить до себе. Чи в інтернат здавайся…

– В який іще інтернат?

– Для старолітніх, – Залусківський почухав потилицю і пішов геть. Навіть не попрощався.

Льонька пив, доки гроші не скінчилися. А тоді приліз до Дарини:

– Де жити будемо, жінко?

Дарина часу не гаяла: у неї і корова зі свинями під дахом, і колишня Катеринина кімната, де стіни вціліли, дошками накрита зверху.

– Тут і будемо, Льончику, – і заплакала.

Він аж протверезів. Зітхнув, насупився.

– Чуєш, Дарка… А може, до міста поїдемо? Чого нам тут удвох порпатися? – Їдь, коли хочеш, – відказала, – а я не можу. Раптом дитина повернеться? Тут чекати буду.

Льонька знову зітхнув. – Піду…

– Куди? – жінка йому.

– До Килимівки. Приведу Степана, хай допоможе свиню заколоти. М'ясо продамо, гроші будуть. – Іди…

Льонька пішов, а Дарина все лагодила стріху над Катерининою кімнатою. Потім дірки та щілини глиною замазала. Вийшла така собі мазанка серед згорілої хати.

– Якось перезимуємо, – прошепотіла. – Аби тільки дитина повернулася.

Ничипориха геть нічого не робила. Увесь день сиділа біля згарища й одно кивала головою, як заведена. На ніч тулилася в кутку зруйнованої хати, накривалася ковдрами й облізлим матрацом. А на ранок знову сідала біля згарища.

На третій день після того, як у Шанівці не лишилося нікого, Дарина прийшла до Ничипорихи. Принесла каші з гречки й молока.

– Бабо! Поїжте, бо впадете.

Ничипориха зиркнула на Дарину недобре:

– Пішла геть, курвина мати! – просичала. – Це ти у всьому винувата. Це твоє стерво все село попалило…

– Би сперечалася з вами, бабо, та сил нема, – відказала Дарина. – їсти будете?

Ничипориха оскаженіла, як змогла підхопилася, руки трясуться:

– Геть! Геть!..

Дарина миску з кашею і бідончик із молоком біля баби лишила та пішла, куди баба послала, – геть.

Надвечір Ничипориха виїла все чисто. Дарина мовчки забрала посуд, а назавтра знову прийшла. Тепер уже не вмовляла. Поставила і геть.

Льонька повернувся з Килимівки через три дні. П'яний і злий.

– Свиней здихався, – похвалився.

– Як це, Льончику? – Дарина пополотніла.

– А живцем продав. Завтра люди приїдуть і заберуть, – він їй.

– А… гроші де? – Дарина здогадувалася, та повірити не хтіла.

– Де, де… – пробурмотів Льонька – і завалився на постіль, де колись Катерина спала.

Дарина вийшла надвір. Озирнулася навкруги: дике поле… І заговорити нема до кого.

– Боже всемогутній, допоможи. Поверни дитину, бо не втримаюся. Не втримаюся і щось зле зроблю. Не можу більше. Сил нема… Ти ж глянь, Боже! Попіл… Нема села. Одні ми тут лишилися – я і Льончик. А ще баба… Змилуйся над нами. Зроби, Боже, щоб у Шанівку люди повернулися. Щоб дитина моя золота з ними прийшла, а я б зустріла її, до себе пригорнула, приголубила. Захиталася Дарина, на землю впала.