Село не люди - Дашвар Люко (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗

Підійшла ближче.

– Мо', підвезете?

– Сідай, – похмуро відповів лисий.

– Добрий день! – сіла у кабіну третьою, озирнулася. – Овва! У вас тут, дядьки, простору… цілий світ. Таж і високо…

Як на кургані. Вантажівка рушила.

Лисий дістав пляшку з мінеральною водою, відпив.

– У рот береш? – спитав байдуже. Катерина усміхнулася.

– Дякую, я їсти геть не хочу. Мама ось дала з собою. Лисий обернувся до сивого. Той реготнув.

– А я тобі казав… Хіба не бачив, що мале стоїть… Облиш її. Хіба мало сук на дорозі?

– Таж вона… – лисий проштрикнув Катерину поглядом. – Ти чого сіла? – спитав роздратовано…

– Підвезти попросила. А ви сказали: сідай, – повторила з острахом. – І куди тебе підвезти? – спитав сивий лагідніше.

– Зараз скаже – однаково! – пхикнув лисий. – Усі вони малолєтками прикидаються, суки придорожні!

Катерина зовсім перелякалася, полізла до рюкзака. Візитку Крупки-молодшого витягла.

– Та не однаково, не однаково. Ось! У Київ тре'… Там дядько мій живе. Він учений. Оце мама до нього направила, – чи то благала, чи то переконувала.

Лисий взяв візитку. – Ігор Богданович Крупка, – прочитав. – Кандидат історичних наук, експерт… Та в тебе крутий дядько, – сказав Катерині, тицьнув їй візитку. І – напарникові:

– Зупиняй! Хай вимітається.

– Та довеземо, – сивий каже. – Хай сидить собі.

– А як шльондру підберемо, то куди посадимо? Тобі на голову? – закричав лисий.

Катерина рюкзак до себе притисла, тремтить.

– Та вже під'їжджаємо, – засміявся сивий. – За десять кілометрів – роз'їзд у лісі. А там тобі… і кафе з шашликами, і душ за п'ять гривень, і кабінка, щоб посрати з папером. А курв тих… Більше, ніж шашликів у тому кафе і дерев у тому лісі!

Катерина духу набралася:

– Дядьки! Чуєте?! Мої висадіть мене, бо так страшно з вами…

Навіть лисий розчулився.

– Та не лякайся! Не обідимо! Тебе як звати?

– Катерина…

– А мене Роман. А його, – показав на сивого, – Леонід Ілліч. Як Брежнєва. Та ти, мабуть, і не чула про такого.

– Так мого татка звати, – відповіла Катерина.

На лисого зиркнула.

– А вас не можу Романом звати… – і сльози покотилися.

– От тобі маєш! – здивувався лисий. – Мало того, що целки по дорогах шляються, з пантелику збивають, так ще й утішай їх!

До Києва дісталися наступного ранку.

– Дякую вам дуже, – чемно вимовила Катерина. – Хай вам щастить на дорозі підбирати тільки тих, кого вам треба. Вибачайте, що я вам стрілася. Дядьки розсміялися.

– Та нічого! Ми свого не впустили! Тобі хай щастить, дівко!

– Дякую, дякую, – помахала рукою.

А як вантажівка рушила, перехрестила її вслід. Чисто як баба Килина саму її колись.

Баба Килина стояла біля мазанки й дивилася, як за пагорбом сходить чорним гаром Шанівка.

– От і смерть.

Похитала головою. Поповзла в мазанку. На постіль лягла, руки на грудях склала. Молитву зашепотіла.

А Рудий із Чубчиком іще довго ганялися за кролями, яких безвість скільки розбіглося по світі з кролятні Залусківського.

Передушили з десяток, а як награлися, голови у бік Шанівки витягли і давай вити. Їм у відповідь – шанівські собаки.

– Цитьте мені! – гаркнув Іван Залусківський від своєї згорілої хати.

Собаки замовкли, а виття не припинилося. Баби і вітер – симфонія…

Залусківський озирнувся навкруги…

Села не стало. Ніби й не було ніколи. Півтора десятка справних хат вигоріли до останку. Вулицею Імені Леніна бігали перелякані кролі, за ними ганялися шанівські коти із собаками, блукали отетерілі, мов конопель нажерлися, корови, сахався від усіх кінь Голубчик. Тільки свині спокійно рилися в кучугурах і все щось жерли, трясця їх матері. І постамент – білий, оливною фарбою ще влітку вкритий. Чому його вогонь не торкнув? Стоїть – нову колгоспницю на свою голову чекає.

Шанівці, чорні, як біда, вешталися коло своїх згарищ. Хто вив до хрипу, хто намагався відшукати хоч щось уціліле.

– Добре, бля, хоч бомаги врятував! – рипнув зубами Залусківський.

Пішов до вантажівки, куди Алка закидала все, що вдалося врятувати від вогню.

– А все твої каверзи! – кинула Алка чоловікові.

– А ну цить мені, дурна, – процідив Залусківський.

Алка зиркнула – ніби вогонь не хату, а її саму випалив.

Не змовчала, як завше. Плюнула чоловікові під ноги:

– Сам мовчи, бо як вріжу помежи очі, то й перекинешся, – одказала спокійно.

На вулицю глянула:

– Чи онде Льонькові з Дариною допоможу. Зараз вони тобі ребра перерахують.

До вантажівки йшов Льонька. За ним Дарина шкандибала, за бік рукою трималася. На Льонькові капелюх фетровий, ватянка й чоботи – усе, що врятував. Дарина в халаті, вовняною хусткою обмоталася, а на ногах – калоші.

Залусківський голову опустив, на Льоньку з Дариною – спідлоба:

– Не до вас мені…

– Судити тебе зараз буду! – крикнув Льонька.

Та так крикнув – луна пішла.

Шанівці, як ті примари, від згарищ відриваються… На крик повзуть. – Іди геть, Льонька… – шепоче Залусківський. Очі люті.

– Чужого найняв копу підпалити? Найняв! – бризкає слиною Льонька. – Роман у тій копі через тебе загинув? Загинув!

Чужого вбив за балкою? Вбив! А Катька моя це бачила! Усе чисто бачила! От ти і злякався! Село на нас нацькував! Усіх чисто попалив, сволото!

– Ти, Льоня, часом не п'яний? – прохлипала Ничипориха.

– Залусківський у всьому винуватий! – крикнув Льонька. – Село – під корінь, аби ніхто не взнав, як він Романа згубив, а Романову землю до рук прибрав.

– Яку землю? – гукнув Федька. – Оті бур'яни, що з Івановим полем межують? Таж Ромка її однаково обробляти не міг. Дарма ти, Льоня, на Івана намовляєш.

– Еге ж! Мені, приміром, теж тепер та земля – як мертвому кадило, – піддакнув Людчин батько.

– Ми до міста поїдемо! – вискочила Людка. Без суму.

– Ви мені зуби не заговорюйте! – крикнув Льонька. – Івана судити треба! До міліції його, виродка! Хай за все відповідає по закону.

Залусківський кашлянув.

– Може, хоч останнє слово даси, якщо ти, Льонька, в нас тут прокурором став?

– Дулю тобі, а не останнє слово! Загнав мою дитину світ за очі! Де нам тепер її шукати? Як нам тепер жити? Ні хати! Ні двору! Голі й босі залишилися… Залусківський знову кашлянув.

– Ну, то й теє… Оце, що ти зараз наварнякав, – твоєї паскудної дівки вигадки! Тягалася з Романом! Ось яка у нас правда! Та хай її Бог судить! Романа Бог покарав – і її покарає…

Ми усі й так через них постраждали.

Льонька кинувся б до Залусківського, та Дарина у ватянку вчепилася:

– Льончику!

Залусківський криво всміхнувся.

– А про землю… Я тут подумав… Хочу допомогти всім.

Хай воно мені й невигідно, та вже дуже велика біда…

– Що?! Що?! – приклала руку до вуха глухувата Людчина мати. – Як ти допоможеш, Ваня?

– Можу ваші земельні паї викупити. От і буде вам якась копійчина, щоб на новому місці влаштуватися.

– На новому? – Дарина насупилася. – А ми звідси нікуди не збираємося!

– Та замовкни вже, Дарина! – зашипіли на неї шанівці. – Дай розумного чоловіка послухати! А скільки за пай даси? Скільки, Іване?

Залусківський ніби не чує. До Катерининого батька підійшов:

– А в тебе, Льонька, я пай не куплю! Подихай разом зі своєю поганою дочкою і жінкою дурною…

Льонька розмахнувся, та тепер у нього не тільки Дарина, а й із десяток шанівців учепилося:

– Та досить тут баламутити, Льонька! Як не зупинишся, покалічимо й не пожаліємо! Мало тобі? І до Залусківського – благають:

– А в нас купиш, Ваня? А в нас? Ой, як гроші потрібні!

Дарина чоловіка обійняла:

– А що я тобі, Льончику, казала? Не повірять… Не послухав! Тепер Залусківський у всіх паї повикупає, а ми отут із тобою на пару точно повиздихаємо…

Шанівці оточили Залусківського, тільки Тамарка на місці лишилася. Зиркнула по вулиці – й тихцем, тихцем геть. «Боже, який же кмітливий цей Іван! – вражалася. – Нараз зорієнтувався! Добре, що ще не всі його пропозицію чули».