Село не люди - Дашвар Люко (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
– Не чіпай мене, мамо, – Катерина їй.
А мамка – й не мамка зовсім! Крига! Ухопила, на ноги поставила. Ані сльозинки.
– Хіба я тебе, люба, колись чіпала? Біжи хутко! Бо зараз нас усіх на шмаття порвуть. Біжи. Чуєш? Оце склала тобі.
Зойкнула.
– А поїсти? Поїсти забула покласти. І – до кухні. Катерина за нею:
– Що сталося, мамо? Куди мені бігти?
– Якнайдалі, доню. Знає село про тебе з Романом. Ідуть уже. Соромити будуть. А мо', й того більше…
Катерина – до вікна:
– Та нема ніби…
Віконце у відповідь – дзелень! І нема шибки.
Катерина відсахнулася:
– Я боюся…
– Пальта! Пальта рожевого вдягай! – кричить мамка. – І чоботи гумові. Та швидше! І тягне Катерину до вікна, що на город дивиться. Одчинила:
– Давай!
– А ти?
– А я тут трохи побалакаю, – мамка їй. – А потім знайду тебе… – Де?
– Біжи полем аж за курган. Зустрінемося. Біжи, рідненька. У рюкзаку одежина, гроші…
– Нащо гроші? Зустрінемося ж?
– А так… – відказала мамка якось дивно. До доньки припала. – Бережи тебе Бог!
Катерина вискочила з вікна в город. До мамки обернулася.
– Чекай! – прошепотіла мамка і зникла. За мить із вікна висунулася, простягнула Катерині маленький папірець.
– Ось… Адреса вченого того.
– Нащо?
– А як згодиться?.. Біжи…
Мовчазна юрба докотилася і стала. – І ото без зайвих розмов мені! – почула мамка начальницький голос Залусківського. – І так усе ясно.
Мамка розгублено озирнулася. На ікону глянула.
– Не допоможе, – прошепотіла. Чоловіка трусонула:
– Уставай, Льончику! Зараз тобі наллють по самі вуха…
Татко зіп'явся на нетверді ноги. – Де?
– А онде надворі, – сказала мамка гірко. – Уже чекають не дочекаються.
Татко дверми грюкнув, надвір вийшов. Мамка позаду стала.
– Заходьте! – весело гукнув татко. – Воно, йо… завжди можна… потроху. Для здоров'я…
У юрбі почулося:
– От сучий син! Курву зробив із Даркою на пару і радіє нашому горю!
Татко почув. Насупився.
– Це хто тут такий хоробрий? Це хто мене сучим сином зве? Та я вас усіх зараз…
– Паліть! – спокійно сказав Залусківський. – Викуріть малу стерву з хати. Ми їй жопу розірвемо!
Мамка татка відштовхнула, побігла до сараю. Вила вхопила. Стала перед хатою.
– Ой! Ви тільки подивіться! – заверещала Ничипориха. – За ікону вже не хапається! Вилами поколоти нас вирішила! Стерво! Стерво! І дочка твоя – стерво! Закрутила голову і Сашкові, й Романові. Згубила хлопця! Згубила чоловіка, падлюка… Тепер, мабуть, ворожить, аби все село повиздихало! Татко аж протверезів.
– Що вони кажуть, жінко? – мамці.
– А брешуть, – твердо відказала мамка. Очей із односельців не звела.
Татко насупився.
– Чого брешете?! – вигукнув. Із юрби полетіла лайка. Залусківський занервував.
– Ану цитьте! Сказав же – досить слів! Паліть хату! Катьку сюди давайте, а Льоньку з Даркою женіть геть! І вітер – як батогом: геть, геть, геть!
У татка аж щелепи заходили від люті:
– Та ти хто такий, щоб мою хату чіпати, йо… – загорлав – і до Залусківського.
А юрба ніби чекала. Зірвалася! До хати. Мамка кричить і вилами розмахує. Татко під Залусківським матюччя гне та у пику, у пику його. І вітер. Вітер ходить! Темно. Зовсім не видно. Тільки чути, як по мамчиній із татком хаті сусіди шастають – Катерину шукають.
– Нема її в хаті! – гукнув хтось.
Залусківський від татка відірвався – командує:
– Ми тут розберемося, а ти, Федька, візьми когось і пошукайте малу курву за селом. Ох, знаю, любить вона у копах ноги розсувати.
Федько друзяк гукнув, побігли за село. Аж – ніби день.
– Хата горить, будьте ви прокляті! – закричала мамка, а Тамарка з Раїсою її за грудки трясуть:
– Де твоя курва?
– Хата! Льончику! Хата горить… – кричить мамка.
– Ах ти ж паскуда! – татко вчепився у Залусківського. – Я тебе закопаю!
– Не закопаєш! – прохрипів Залусківський. І вітер. Вітер ходить. Із хати – на сарай. Корова заревла.
Свині верещать.
– Худобу рятуйте! – крикнула Тамарка. – Худоба ж ні при чому!
Хто до сараю кинувся, хто до загородки, за якою корова зі свинями метушилися.
А тут – Ничипориха. Як завиє:
– Горить… Хата горить!
Шанівці не зважають – на те й приперлися, щоб Льонькові з Даркою вечерю підігріти.
А вітер… Вітер ходить. Із сараю – на сусідню хату. Із сусідньої – далі…
– Шанівка горить! – тоненько заверещав Тарасик-першокласник.
Бігла Катерина, бігла – страшно гуло у вухах. Наче величезний бджолиний рій гнав до краю і зупинитися не дозволяв. До кургану добігла, обернулася – над селом заграва. І у вуха ще дужче – гу-у-у-у-у!
За курганом біля кущів присіла.
– Матусю…
Скільки так просиділа? Чує – голоси:
– Федька, а ти б хотів малу Катьку… того? – і голос – ніби батька Людчиного.
– Е-е-е, мені у свою жінку встромити ніколи, – Федір відказує. – А щоб у те худе коромисло… Дарма ми сюди приперлися. Мабуть, спалили малу в хаті, щоб не крутила задом. І – до кущів.
Катерина як закричить!.. І – геть по кущах і ямах.
– Та он вона, бля! – крикнув Людчин батько. – Хапай її!
Хапай!
Катерина мчала чимдуж і кричала – Бог рота не закривав. Кричала, як скажена, од страху. А мужики поночі – на той крик. І все ближче, ближче…
До лісочку за курганом добігла – задихнулася. Нема крику.
Впала, поповзла. Завмерла.
– Тут вона, бля! – чує голос Федора. – От паскуда! Нема чого робити, як бігати за нею по всьому лісові! І не хтів, а тепер, як доженемо, то спершу вставимо їй хуя! Хай знає, як мужиків дратувати…
Помовчав. Іще раз – Людчиному батькові:
– А що, куме, вставимо?
– А чого ж… Мені – хоч корові в зад… – той. Мужики розреготалися.
Катерину – ніби підкинув хтось і жбурнув світ за очі. Підскочила – і бігти.
Уже й небо почало чорноту відмивати, а Катерина все бігла.
Страшні голоси позаду давно затихли, мовби вимкнув їх хтось.
Ліс скінчився, чужі поля з обгорілою стернею промайнули, бур'яни, бур'яни, балка неглибока. За нею – мале озеро калюжею розлилося серед осоки. Зупинилася.
– Мамка вб'є! – заплакала. – Пальто нове геть усе заляпала… І почовгала до озера. Пальта зняла, водою плями повідмивала, рукавом витерла.
Одяглася. Знову заплакала.
– Де це я? Мама ж веліла за курганом чекати… І так сильно раптом їсти захотілося. Полізла в рюкзак:
– Овва! Та тут мама на півроку наскладала!
Повитягала все геть. Одежину перебрала. Ліфчика знайшла… Посміхнулася. Роздяглася до голого тіла, ліфчика вдягнула. Зверху кофту червону зі сріблястим комірчиком, штані джинсові… -… З вихилясиками, – згадала, як мамка обзивала кишеньки з ремінцями на штанях.
Ноги – у ґумові чоботи. І заходилася їсти. Хліб, огірки, сало.
А як почала назад усе скидати – гроші знайшла. Перерахувала.
– Оце! – здивувалася. – Нащо стільки? Мені ж тільки до Шанівки добратися…
Згадала вголос про Шанівку – і переляк у горлі став. Перед очима – дядько Роман. А у вухах – зовсім і не його голос. «Як доженемо, то вставимо хуя, щоб не дратувала мужиків…»
– Мо', би сховатися десь… – прошепотіла. І пішла далі. Сонце осіннє крізь хмари продерлося.
За годину до порожньої розваленої ферми вийшла.
– Така сама, як біля баби Килини, – зраділа чогось.
Від ферми – дорога ґрунтова. Тверда, ніби щодня десятки вантажівок її прасують. Катерина повеселішала, йде дорогою, сама себе втішає:
– От і добре. Вийду до людей, попрошуся… Мо' хто пустить пожити.
Дорога вивела не до людей, а до широкого асфальтованого шляху. Катерина стала на узбіччі.
Аж вантажівка зупиняється. Кабіна – як величезний телевізор, причіп – як вагон. Із кабіни крізь скло, мов із екрану, на Катерину двоє старих дядьків дивляться: зовсім сивий кермо тримає, другий лису голову тре, ніби прокинувся тільки-но.
