Садівник з Очакова - Курков Андрей Юрьевич (книги онлайн читать бесплатно .TXT) 📗
Ігор здивувався, проте не показав виду. Та й якби показав, у темряві не було б видно.
— Ти кохаєш його?
— Раніше кохала, а тепер жалію.
— І це його влаштовує? Те, що ти його жалієш?
— А що? — Валя повела плечем, відпила шампанського. — Жалість сильніша від кохання. Розлюбити можна кого завгодно, а «розжаліти» — такого навіть слова в мові не існує. Людину жалієш, поки вона жива, тільки коли помре — жалість минає. От і виходить, що для мого чоловіка ліпше, якщо я його дуже жалію…
— Я б не хотів, щоб мене жаліли, — замислено промовив Ігор. Потягнувся рукою до шоколаду, взяв квадратик, поклав до рота. Шоколад був твердий, гіркий.
— Це тому, що тебе, напевно, по-справжньому ще жодна жінка не жаліла!
— Мене, напевно, ще жодна жінка по-справжньому й не кохала, — погодився Ігор, вчувши у словах Валі значно багатший життєвий досвід, ніж його власний.
— Ти ж іще молоденький зовсім, — рука Валі обійняла Ігора за плечі, вона присунулася до нього, і тепло її тіла сягнуло його шкіри, проникло крізь гімнастерку.
— Зніми хоч кобуру, бо колеться, — жартома пожалілася Валя.
Ігор слухняно зняв ремінь, поклав його з кобурою на пісок.
— Хочеш, скупаємося? — запропонувала вона.
— Я не взяв нічого, — розгубився Ігор.
— Чому ж «нічого»? — розсміялася Валя так голосно і дзвінко, що Ігор сполохано роззирнувся. — Шампанське взяв, шоколадку взяв, мене взяв! Давай, роздягайся, голими скупаємося та й висохнемо, якщо дощ не піде.
Ігор розстібав гудзики гімнастерки і скоса стежив, як Валя знімає плаття. Її лаковані туфельки біліли на піску. Коли вона, роздягнувшись, озирнулася на Ігора, він продовжував сидіти на піску з розстібнутою, але не знятою гімнастеркою.
— Що, соромишся? — усміхнулася вона.
Ігор хотів крізь землю провалитися. Але значно більше його хвилювала інша думка — думка про те, що знявши форму, він може щезнути з цього часу і з цього місця, залишивши гарну, повну життєвої наснаги жінку саму. І тоді вона, напевно, злякається!
— Я так купатимусь, — Ігор підвівся, виклав у шматяну сумку пачки з рублями, так, щоб вона не помітила, і рішуче увійшов у воду.
— Ти такий дивний, — розсміялася вона і зайшла разом із ним у воду в чому мати народила.
На її тіло можна було сміливо наклеїти радянський «знак якості» — п’ятикутник з абревіатурою «СРСР», який ставили тільки на найкращій продукції. Все в ній було ідеальне: і обличчя, і груди, і талія, і стегна. І при цьому вона не мала нічого спільного з оголеними красунями в «Плейбої» або інших чоловічих журналах. Там сексапільність заміняла красу. Заміняла, та й замінила в головах мільйонів чоловіків. А тут, поруч, у темній воді Чорного моря Ігор міг простягнути руку і доторкнутися до справжньої краси. І він торкнувся її плеча. Вона озирнулася, її посмішка ніби промовляла: «Не бійся мене, не бійся». Ігор пригорнув її, ніби ненароком торкнувшись долонею грудей.
Валя жартівливо відштовхнула його.
— Ти мене гімнастеркою подряпаєш!
Ігор відступив на крок. Зупинився, не в силах відвести від неї погляду. Вона занурилась по шию, притримуючи руками волосся над водою. Далеко в темряві пульсувало світло вогників.
— Це місто? — запитав Ігор, вказуючи рукою на вогники.
— Це порт, — відповіла Валя.
Вони вийшли на берег. Ігор, одяг якого прилип до мокрого тіла, відчував, як по шкірі стікає морська вода. Відчуття було не з приємних. Озирнувся на Валю. Вона чимось витирала шию.
— Що це в тебе? — здивовано запитав Ігор.
— Носовичок, — показала вона.
Валя викрутила в руках хустинку і знову почала витиратися. Ігор стягнув з себе гімнастерку, обережно викрутив її — вода задзюркотіла на пісок. Зняв і мокру майку, також викрутив. Валя стояла боком, її гарні груди видались на мить монументальними, вирізьбленими з каменю. Він підійшов, обійняв Валю, пригорнув її до себе так, що жар її грудей, наче блискавка, влучив йому просто в серце.
— Я ще не почала приймати ліків, — тихо промовила вона, і її руки лягли на плечі Ігора.
Вони стояли, притиснувшись один до одного і обмінюючись теплом своїх тіл. Стояли, здавалося, недовго, та Ігор раптом відчув, що гладенька і тепла спина Валі зовсім суха. Він приклав долоню до свого боку — також сухий.
— Коли я одужаю, — теплий Валин шепіт залоскотав його ліве вухо, — я тебе пожалію. Обіцяю!
Ігор розлив рештки шампанського по склянках. Підняв з піску шоколад.
— Показати фокус? — запитав, передаючи Валі склянку.
— Покажи!
Ігор кинув їй і собі в шампанське квадратики шоколаду.
— Слідкуй за шоколадом, — сказав.
— Ой, — втішилась вона, — дивись, він виплив!
— Він буде тонути і випливати, доки ти його не зїси! Краще випий одним ковтком шампанське, тільки так, щоб шоколад залишився в роті!
Валя зосередилася і проковтнула вміст склянки. І відразу пирхнула, закашлялася і засміялася — все одночасно.
— Сподобалось? — Ігор наблизив губи до її носика.
Вона кивнула на знак згоди, ніжно відстороняючи долонею його обличчя. Потім розтулила губи, показуючи шматочок шоколаду в білих зубках. Її очі сміялися.
— Молодець! — вихопилося в Ігора, і він знову схилився над її обличчям, немов хотів відкусити шматочок від шоколаду, затиснутого в її зубах. Їх уста зустрілися, і смак гірко-солодкого шоколаду оповив його язик.
Згори почувся шурхіт, з навислої над ними скелі посипалися шматки сухої глини.
Ігор схопив Валю за руку, відскочив убік, вдивляючись вгору, де було темно, і все, що було між ними і небом, зливалося в свинцеву темряву.
— Там хтось є, — перелякано прошепотіла Валя.
Ігор заперечливо хитнув головою. Знову стало тихо, проте відчуття небезпеки залишилось. Ігор одягнув мокру майку, зверху гімнастерку. Застібнув гудзики. Підперезався, поправив кобуру. Хотів перекласти пачки грошей з сумки в кишені галіфе, але передумав — у кишенях досі було мокро. Натягнув сухі шкарпетки, а потім, сівши на пісок, — чоботи. І підвівся, вже готовий рушати в зворотню путь. Поруч стояла Валька, знову в сукні, знову хустинка на голові. Біла сумочка в руках і білі туфлі-лодочки на ніжках.
Зауваживши, що Ігор одягнувся, вона повела його до стежки. Вони ледве видерлися по слизькій розщелині на скелю. Далі стежка йшла вздовж скелі, у кущі. Раптом Валя вклякла.
— Там хтось стоїть, — прошепотіла.
Ігор визирнув з-за її спини і побачив у вузькому проході між кущами обриси двох постатей.
— Що, суко, з ментами шампанське п’єш? — пролунав нахабний, неприємний голос. — Давай, Санько, перевір їх долю! Випусти перо!
Ігор бачив, як один з них різко змахнув рукою, і в кількох сантиметрах від обличчя просвистів, сяйнувши зловісно-матовим блиском, ніж.
— Я буду стріляти! — крикнув Ігор, і йому стало соромно за страх у своєму голосі.
— І влучиш? Так? — єхидно поцікавилися з темряви.
Ігор витяг з кобури пістолет, глянув на нього. Йому раптом стало не просто страшно, а жахливо страшно. Він уявив собі, як ці двоє почують зараз, що пістолет дає осічку! Що вони тоді з ними зроблять? Ні, треба лякати, не натискаючи на курок! Для цього треба, щоб вони побачили пістолет!
Ігор витягнув руку з пістолетом вперед, обійшов Валю, став перед нею і зробив вигляд, що цілиться.
— Слухай, він пушку витягнув, — долетів до вух Ігора шепіт.
Ледь помітні обриси людей зникли. Двоє, що чатували на них, зробили крок назад.
— Чуєш, Валько! — заговорив знову перший голос. — Я до тебе вночі навідаюсь! Перевірю: ти з ментом спиш чи з рибалкою. Тоді й побалакаємо!
Ігор відчув, що Валю аж затрусило. Озирнувся.
— Ну ти, падло, ще одне слово, і я тебе закопаю! — вихопилось в Ігора із злістю. Він відчув, як страх залишає його.
— Менти так не говорять, — другий голос не підіймався вище шепоту. — Чуєш, Фімо?
— Чую, чую, — грубо сказав перший. — Дай-но я зара своє фартове перо витягну…
Валя обхопила Ігора ззаду руками. Вона тремтіла, і її тремтіння передавалося йому. Він знову відчув страх. Та й ті двоє, як здалося Ігореві, почали наближатися. Здавалось, що він вже бачить їх там, попереду. Тихо, безшумно, з нахиленими головами і плечима, вони ніби готувалися до стрибка.
