Андрій Лаговський - Кримський Агатангел (читать книги онлайн бесплатно регистрация .txt) 📗
— А! Ви підгляділи те, що у мене діялося вчора!.. Нічого казати! По-джентльменськи!..
— Не підглядів, а ви самі зачинили мене на защіпку і не пустили геть із хати! — закипів обурений професор.
— Ну, та байдуже...Humana non sunt turpia30... До того ж ви, як поет, повинні признати, що кохатися кожен має право... Але дивіть: самі рекомендуєте кохання, а потім іронізуєте!..
— Вибачайте, Володимире, — роздратованим голосом сказав професор, — я ніколи ані вам і нікому не рекомендував того, що ви звете коханням.
— Jedes Thierchen hat sein Manierchen31... Кохаюся, як умію... Та й думаю, що на практиці і в вас не може бути інакшого кохання.
— Несправедливо думаєте!.. На щастя людям, єсть і інакше кохання.
— Ох, яка гордовита мова!.. Чому ж я його не знаю і не розумію, отого «інакшого» кохання?
— Не скажу.. Може бути, що ви свої сексуальні сили так уже розтратили, що інакшого кохання й зрозуміти тепер не можете, — саркастично одрізав професор. — Це вже річ загальновідома, що де розпуста, там не буває щирої любові.
Володимира взяла злість.
— А ви, ви, співець ідеального кохання!.. Чого ви так до Зої підсипаєтеся?.. Не того хіба, щоб одбути таку саму сцену, яку я відбув учора з Амалією?!
Лаговському з образи сперло дух у горлі.
— Покиньмо усю розмову, — сухо сказав він, силуючися заволодіти собою, щоб не вибухнути гнівом і не посваритися з Володимиром ущерть. — Я вже багацько разів зарікався балакати з вами на цю тему, бо ви мене не розумієте, а тільки нервуєте своїми заявами... Скажу хіба: коли ви не соромитеся мені підсувати такі інстинкти, то хоч посоромилися б обкидати болотом чистий образ дами!
— «Такі інстинкти»... Гм!.. — глумливо кахикав Володимир, радий, що добре допік професорові і помстився-таки за його попередні іронічні слова... — «Інстинкти»... Гм!.. Думаю, що й ви, поети, з того самого тіста зліплені, що й усі ми, грішні люди... А вже ж навіть і в семінаріях учать, що «всякое бо дыхание любит помахание». Та це, як мовляє Гоголь, «известно даже не учившимся в семинарии»...
Професор не знав, чи піддаватися своєму гнівові, який знов починав кипіти в ньому, чи запанувати над собою і обернути все в жарт та й затерти прикру розмову, яка, певне, доведе до великої сварки з Володимиром. Він обібрав другий шлях. Щоб повернути балачку на мирний тон, він ладен був розсміятися з нечестивої Володимирової профанації церковної мови, аби сумирно забалакати про що-небудь інше. Але ще не встиг Лаговський ані осміхнутися і нічого сказати, як сам Володимир знов забалакав, перебиваючи його:
— «Трапезундська вдовичка»... — це ж і справді об’єктик непоганий... і на вас дивиться вона дуже масними очицями... Якби я був на вашому місці, в нас діло давно б уже дійшло до пуття. Але ви, хоч і бажаєте її, ждете, щоб вона вам сама на шию кинулася... Що ж!.. Може бути, що й ця тактика...
— Годі! — твердо сказав професор, не давши йому доказати. — Я не дозволю ані собі, ані вам балакати на цю неблагородну тему!.. Коли ви хочете, щоб ми були й далі приятелями, то не поновляйте ніколи цієї теми... Та ходімо краще додому...
Володимир ущух, але тепер його брала чималенька злість проти Лаговського. Пішли вони з пристані додому. «Він справді вважає себе за якогось ідеального лицаря й трубадура, а мене за смерда!» — іронічно думав Володимир, ідучи, і почував, що радий був би побороти оце зараз Лаговського на землю і потоптати його ногами. А Лаговський, що мовчки ішов поруч Володимира, тож само сердився. Він захотів був вивірити себе, невже Володимир справедливо витолковує його приязнії відносини до Зої; але як спробував на момент уявити собі Зою в такій позиції, як Амалію, то йому стало так соромно, що аж гидко. «Це брехня й клевета на мене, — твердо вирішив він, — всі мої помисли чисті й ідеальні... Та це знає й Володимир, а тільки дражнить мене».
Вони все йшли мовчки та й мовчки і вже мали б підійти додому. Теє мовчання лягало прикрою тяготою на професора, бо хоч і Володимир набалакав йому чимало прикростей, але й професор не міг забути того факту, що іронізувати почав перший сьогодні не Володимир, а таки він сам.
— Слухайте, Володимире, — перервав він нарешті мовчанку, пожертвувавши свою амбіцію і бажаючи тільки помиритися з Володимиром. — Ви мені вибачте, коли я вам щось сказав грубо або нервовим тоном. Я іноді й не хочу нічого справді образливого сказати тому, з ким балакаю, — а слухачеві з мого тону здається, ніби я аж киплю ненавистю проти нього... Що й ви своєю дорогою наказали мені сьогодні дечого дуже образливого, на це я не хочу вже звертати уваги, бо ви сьогодні не в гуморі... а хочу тільки, щоб ви на мене за мої слова не сердилися... Не треба нам сваритися... Нехай собі й не багато буде в нас спільних поглядів, все ж не сварімося більше, живімо між собою мирно... Та й чогось спільного між нами є далеко більше, ніж могло б здаватися, бо хоч наші науки й не однакові, тільки ж професія в обох нас більше-менше однакова; ми — кабінетні вчені. Через те психіка в нас повинна бути не дуже одмінна... і знайти modus vivendi1 нам, мабуть, що не важко...
Та Володимир зовсім не захотів мати стільки великодушності, щоб скласти ціну примиренній мові Лаговського. Навпаки, він набрався ще більшої злості проти нього і раптом перервав його з іронічною усмішкою:
— Ви — так учений... ви — великий учений... Але я... я себе за «мужа науки» вважати не хочу... І признаюся, що взагалі я намислив собі закинути всяку науку та й жити так, як живуть усі люди... себто житиму мамоном і більш нічим... Бо що воно таке: «наука»? Кому вона потрібна? Марна іграшка!..
Хоч учора в розмові з Петровою Лаговський сам підносив деякі сумніви про те, чи справді потрібна людям кожна абстрактна наука, чи вона тільки є аристократична розкіш людськості, — тільки ж тепер отой зарозумілий і цинічний тон, яким говорив про науку Володимир, вразив його зовсім нелюбо. Та будь-що-будь, Лаговський знайшов у собі ще доволі безсторонності, щоб дати одмову Володимирові без надмірного захвалювання своєї професії.
— Може й іграшка, не споритимуся, — сказав він, — або краще вже сказати: наука — це дорога й благородна іграшка й висока втіха... Коли говорити правду, то вона декому навіть щось більше, ніж іграшка: вона — аж неминуча й тяжка потреба для невеликої упривілегійованої групи тих інтелігентних людей, що мають матеріальну змогу носитися по емпіреях абстрактності та й ширяти-буяти в них та філософувати, бо на них тим часом працює робочий бідний люд... До таких «благородних» паразитів належу, проти своєї волі,
і сам я... Так, може, ви своїми словами «житиму мамоном і більш .нічого» хочете сказати, що думаєте взятися замість абстрактної науки за таку практичну працю, з якою піде народу безпосередня користь? Коли так, то я можу й спочувати вам. Але ж коли ви хочете сказати, що...
— «Користь народу»... знов гучні фрази!.. Ні, я попросту хочу покинути науку, бо думаю, що вона мені руйнує здоров’я і більш нічого... Професійні вчені — це такі люди, що запрягли самі себе в тачку... Покину я наукову кар’єру, зроблюся судією чи товаришем прокурора... матиму з того тисячі дві-три карбованців на рік, житиму собі спокійно, в доброму здоров’ї, не забиватиму свою голову науковими дурницями... А вчені тим часом нехай тягнуть свою тачку та сушать собі мозок над своєю дурацькою «наукою»... recte1 шарлатанством... та нехай пишуть книжки мишам на снідання...
Він, кажучи сеє, єхидкувато дививсь просто на професора, і той зрозумів, що цілий набій вимірений особисто проти нього. Він спалахнув; в його душі накипіло страшенно гірке невдоволення і ще гірший гнів, та й готові були невдержно вибухнути наверх. Тільки ж професор іще раз напружив свою волеву силу, щоб того невдоволення й гніву не виявити перед своїм супротивником і щоб не дати йому знов затріум-фувати. Через те Лаговський удав спокійного, хоч почував, що нерви йому аж тріпотять, наче накручені й порушені струни. Щоб краще помститися, він холодно процідив крізь зуби:
