Андрій Лаговський - Кримський Агатангел (читать книги онлайн бесплатно регистрация .txt) 📗
У Володимировій світлиці раптом зарипіли і, це чути було, розчинилися двері з сіней. Лаговський хотів був уже підвестися з ліжка та піти розчинити й свої двері, між своєю хатою й Володимировою, щоб перестріти свого приятеля; тільки ж почув він, що з Володимиром пошепки розмовляє чийсь голос... Здається, жіночий?.. А так, жіночий!.. Лаговський попереду не зміркував, в чому тут діло, а вже потім розібрав, що то була Амалія.
— Ох, ні, ні! — пручалася вона. — Не хочу, не хочу!.. Незабаром усі ваші поприходять, застукають тут нас.
— Але ж не бійся! — вмовляв її Володимир. — Всі наші допіру ще засіли там у голови вечеряти... Я сказав, що в мене, мабуть, легенька пропасниця, і пішов сам додому, а вони не прийдуть скоріше як за годину.
— А професор? — боязко шепотіла Амалія.
— А професор теж кудись далеко повіявсь. Та чого тобі його боятися? Адже я візьму — замкну свої обидві двері: і оті, що йдуть сюди з сіней, і ті, що йдуть сюди із професорового покою, — і нема тобі чого лякатися!.. Одно — що він раз у раз увіходить до себе не через мою хату, а через хату братів. Друге — коли б він сьогодні й зламав свою звичку і постукався був до мене, щоб я пропустив його через свою світлицю, то я ж не одчиню!.. Гукну крізь зачинені двері, що вже ліг спати і підвестися не хочу, бо голова болить, і нехай він увійде до себе через світлицю братів, а не через мою... Будь-що-будь, він сюдою однаково не могтиме ввійти, хоч би й захотів... обидві ж двері, кажу, будуть замкнуті!..
— Ні, ні! — пручалася Амалія. Але Володимир швидше, раптово, замкнув обидві двері і присилував її тут зостатися. Лаговський, почувши брязкання од клямок і защіпок, аж остовпів, а далі, швидко підвівся, щоб вийти на другі свої двері, через кімнату Костянтина та Аполлона; тільки ж треба було попереду вдягти на себе одежу та взутися. Доки він одягавсь, почув у Володимировій кімнатці якийсь глухий гуркіт і шелест од боротьби, потім почув, що Володимир уже посадовив Амалію до себе на ліжко. Професорові зробилося бридко-бридко! Аж якийсь переляк обгорнув його!..
Він якнайшвидше доодягся й узувся і страшенно жалів, чому він одразу не обізвавсь і не перервав розмову Володимира з Амалією: не був би попався в теперішній клопіт! А тепер треба було втекти вже нишком, тихенько. Лаговський, ступаючи навшпиньки, подався до виходу, щоб видобутися геть із хати на свої другі двері — через світлицю Костянтина та Аполлона. Тільки ж, торгнувши злегенька ті двері, він на свій жах пересвідчився, що вони з того боку зачинені! Він згадав навіть, як це сталося: адже Андропули сказали їм, що нікого з хазяїв сьогодні ввечері не буде вдома, — то обидва молоді Шмідти, щоб менше дверей зоставалося незапертих, як виходили, умисне були зачинили двері між своєю і професоровою хатою од себе на защіпку, а свої сінешні двері замкнули знадвору на ключ... Що ж тепер чинити?! Посту-катися до світлиці Володимирової та перейти через неї? Це тож не випадало, бо там уже розпочалася така інтимна сцена, що сторонньому свідкові краще до неї й не підступатися... Професорові нічого інакшого не зоставалося, як лягти на своє ліжко і мовчки, зціпивши зуби, терпеливо ждати, доки Володимир випустить Амалію.
Але ж якої він гидоти мусив бути невидимим свідком! Одностайне рипіння дерев’яного тапчана, що служив Володимирові за ліжко... чмокання од поцілунків... переривисте дихання... деякі відривчаті речення... — теє до Лаговського доносилося зовсім виразно; він наче сам там був у Володи-мировій кімнаті, він наче сам бачив, що там продіялося. Щоб нічого не чути, Лаговський засунув голову під подушку і міцно притиснув подушку руками; та й тоді йому трохи здавалося, ніби він знов чує всю мерзоту, що коїться в сусідньому покої: а в серці заклекотіла аж ненависть проти Володимира за всеньку ситуацію, яку він з його вини мусив оце перебувати.
Лаговський не одтуляв подушки дуже довгий час. Коли нарешті він насміливсь і визволив свою голову, в сусідньому покої вже було тихесенько: не чути було ані Амалії, ані Володимира. Двері були вже одімкнуті. Професор вийшов на свіже повітря, втяг його в себе повним ротом і пішов, тяжко задуманий, повільною ходою на вулицю. В своїй задумі він побрів, без шапки, куди очі глядять: щоки йому так сильно пашіли, що бажалося тільки йти та йти під подувом свіжого приморського вітреця-брізи. Вернув він додому вже зовсім пізно вночі. Молодші Шмідти вже поснули, а у Володимира світилося світло: він, лежачи, ще читав книжку. Лаговський, замість перейти до своєї хати, як воно було б натурально, освітленою кімнаткою Володимировою, прокрався тихесенько, навшпиньки, через темну, неосвітлену кімнату по-снулих Костянтина та Аполлона. Скоро він заснув.
XVIII
Володимир устав другого дня не в гуморі: професор помітив це ще тоді, як будив його. І цілий день Володимир кис, а надвечір, як надіходив був кінець лекції Лаговського з Зоєю, то Володимир, передше за братів, сам без них, увійшов до вітальні Андропулів, де та лекція одбувалася, і приніс туди з собою капелюх і ковіньку Лаговського. Це він зробив на те, щоб Лаговський не мав уже чого заходити по капелюх та по ковіньку до себе в кімнату та й щоб не зустрівся там з Костянтином і Аполлоном. Таким способом Володимир потяг його проходитися тільки вдвох із собою.
161
— Думаю, що для вас особливої великої шкоди з того не буде, коли не доведеться вам один якийсь вечір у своєму житті вести з братами патетичну декадентську балачку про красу туапсинської природи... природи, яка, запевне, всім уже нав’язла в зубах і набридла, а вихваляється тільки з принципу та з традиції... — так казав він Лаговському, помітивши, що той чогось не говіркий, йде собі мовчки і ніби нудиться. — Таки-бо так! Вам перебутися без тих розмов — великої шкоди не буде... а мені тії обов’язково патетичні розмови так уже набридли, що хоч з Туапсе через них утікай!.. Тому-то мені й заманулося, хоч на сьогодні, трохи од них одпочити... А чи знаєте що? Зараз прийде пароплав. Замість блукати по горах, по лонах природи, ходім подивимося на пароплав та на живих людей...
Вони пішли на пристань. Як звичайно буває перед приходом пароплава в Туапсе, тут коло пристані згуртувалося багацько люду, багацько всяких типів, і європейських, і східних. Володимир з професором стали трохи оддалік і приглядалися до всієї тієї публіки та до міцних турків-чов-никарів, що виряджали свої каюки й спускали в море. Обидва мовчали.
— Знаєте, що я думаю, коли дивлюся на цю людську масу? — ліниво й повільно проказав Володимир. — Дивлюся та й думаю: скільки тут народу крутиться — то кожен-кожен із тих людей був колись бездушною, мінеральною краплиною сперми... Кажу «мінеральною», хоч, напевне, не знаю, чи це так, бо я не натураліст і не лікар... але пригадую, що сперма складається нібито переважно з фосфору... Т-а-а-а-а-к...
Володимир нудно позіхнув. Професор мовчав. У душу його набігала іронія: проти волі згадувалася вчорашня антипатична сцена, якої він був близьким, сусіднім свідком.
— Подивіться на всіх цих людей, що тут погуртувалися, — тяг далі Володимир. — Невже й вам не приходить у голову думка: кожен-кожен із них є ніщо, як результат акту спарування?.. Невже вам не здається, що над головою кожного з них мріє високо в повітрі переплетена в обіймах пара його батьків, au flagrant delit, і... наче благодатне ореолове сяйво на іконах... ллється звідти фосфоричний, спермовий дощ... просто на голову кожному з цих людей, що отут стоять?.. Мені зараз здається, що цілий світ — неначе велетенський, колосальний лупанар...
— Такий настрій у вас тягтиметься не більше й менше як три дні, — з начебто байдужною іронічною усмішкою, але навмисне дуже впевненим, тямущим тоном озвався професор. Він, хоч і розумів, що не варто було б пускати цю іронію, та не міг удержатися, бо був проти Володимира трохи вже роздратований.
— Що ви хочете сказати?.. Чому три дні, а не три години і не три місяці? — різко спитав Володимир.
— За три дні... так каже відомий вам фізіологічний закон... те, що ви в своїй любові витратили, мусить поновитися, а тоді і оця ваша tristitia omnis animalis post coitum зникне, — одвітив професор їдовито. Тую вмисну їдовитість зрозумів і Володимир.
