Діви ночі - Винничук Юрій Павлович (книги регистрация онлайн бесплатно .txt) 📗

Я здогадався, що мова, певно, йде про кімнату тортур. І не помилився. Я пізнав її з фотографії.

Демонстрація цього покою для фрау Ольги, зі всього видно, справила приємність.

— Я сама комплектувала все це причандалля. У нас є клієнти, котрі полюбляють гострі відчуття. Причому тут розігрується ціла вистава. Клієнт замовляє собі сцену, в якій хоче брати участь.

— І що то бувають за сцени?

— Ну, наприклад, коли до нас приходить старий чекіст Любащенко, він вимагає, щоби його катувала тільки «бандєровка». Це означає, що дівчата вдягаються у форму УПА і починають опрацьовувати клієнта. Любащенко любить, коли його роздягають наголо і шмагають канчуками. При цьому неодмінно треба вимагати: «Признайся, більшовицька морда, хто ваш агент у боївці Крука!». Цей Крук йому, бідачці, з пам’яті не виходить. От дівчата його лупцюють, а він мужньо відповідає: «Умру, но нє видам! Смерть бандєровскім холуям!» і таке інше.

— Ну, добре, а крім катування ще якось забавляєте старого?

— А це вже на самий кінець. Старичок наш слабенький, і в нього інструмент стоїть дуже недовго. Дівчата просто його перев’язують шнурочком і дбайливо ґвалтують. Інші клієнти люблять, коли їх катують гестапівці. Товариш Ярчук чомусь забаг собі чилійську хунту. Наші дівчата навіть змушені були навчитися кількох іспанських фраз. Ми намагаємося задовольнити будь-які бажання наших клієнтів. Є такий сталий відвідувач, який отримує оргазм лише в одному випадку. Його голого й зв’язаного кладуть у ванну, а дівчата обступають довкола і цюняють. І то є висока шишка! Батько щасливого сімейства! Вдома у нього в цій справі суворі приписи. Божився, що ані жінки своєї наголяса не бачив, ані вона його розібраного. Все відбувається в темряві, шито-крито. А тут — чоловік розпружується і витворяє таке, що тільки встигай реагувати.

— Я так зрозумів, що саме ви й відповідаєте за культмасову роботу?

— Саме я, — задоволено всміхнулася вона. — Мені це вдається найкраще. Я організовую різноманітні гульбища. Цілими днями тільки й думаю, що б то іще такого крутенького вигадати! А ви — не хочете спробувати? — раптом запропонувала мені, киваючи на ліжко з кайданами і ланцюгами.

Я здригнувся від несподіванки:

— А вам дуже хочеться мене відшмагати?

Фрау Ольга зміряла мене насмішкуватим поглядом і відказала грайливо:

— Ви повинні мене про це попросити.

— Знаєте, я сумніваюся, що дістану задоволення від шмагання канчуком. Мабуть, це тому, що в дитинстві мене якось не привчили любити пасок.

— Ну, не обов’язково шмагати… Можна лише прикувати кайданами…

— Так? А що далі?

Вона явно не могла натішитися моєю тупістю. Запитання викликало в неї сміх. Вона загравала зі мною, але так, аби в її пропозиції не вбачалося однозначності. Тому розвивати тему далі не наважилася. А я продовжував вдавати недоумка.

— Ну що ж, ходім допивати каву, — промовила із вдаваним розчаруванням.

Внизу вона запропонувала ще й мартіні, і я не відмовився. Ця жінка знала дуже багато, а мені розкрила щойно якусь маленьку часточку з того всього, що бачила й чула. Їй, видно, подобалося пояснювати й вводити мене в курс справи, а, можливо, усе це чинила лише задля того, щоби вивчити мене і потім заздалегідь прорахувати кожен мій крок.

— До речі, пане Юрку, незабаром поїдемо разом по нових дівчаток.

— Справді? Це теж входить до моїх обов’язків?

— Деколи. Так би мовити, в особливо складних випадках. Раніше я це робила удвох з Ярком, нашим фотографом. Півроку тому їздили аж у Ташкент і привезли чотири дівчинки. Але тепер він ненадійна людина.

— Я щось чув про наркотики.

— Власне. Невідомо, що тепер з ним робити. Це, як валіза без ручки. І нести незручно, і кидати шкода. Він надто багато знає.

Для чого вона мені це говорить? Щоб налякати? Що коли і я буду багато знати, то мушу стежити за собою, щоб не збитися з праведного шляху? Інакше…

— Але як фотограф він справляється з обов’язками? — спитав я.

— Як фотограф так. Але наркотики — надто небезпечне зілля. Розумієте? Не дай Боже попадеться і… різне буває… З нього потім можна буде витягти будь-яку інформацію. Досить лише посадити на голодний пайок. А в нас є не лише всесильні друзі. Є й вороги, які марять перехопити наш квітучий бізнес. Вони можуть піти на все.

— І нема жодної змоги відлучити його від наркотиків?

— Яким чином? Лікувати? Для цього принаймні треба його тримати десь під боком. Ми вже про це думали. Але, здається, це вже безнадійно. Від нього навіть пішла дружина. Пане Юрку, у мене виникла одна проста думка. Чому б вам не потоваришувати з Ярком? Ви одного віку. Гадаю, знайдете спільну мову.

— Для чого? — не зрозумів я.

— Ну, мало що… Він би вам, може, щось оповів…

— Ага, то я мав би виступати в ролі інформатора?

— О-о, які ви негарні слова вживаєте! Не в ролі інформатора, а в ролі товариша. Який вболіває за свого колегу.

— Ну, до товаришування далеко. Я взагалі ще його не бачив.

— А він скоро появиться. Ви мусите зрозуміти, що ми не якісь там гангстери, а одна велика родина. Ми переживаємо одне за одного. Це де-небудь в Америці такого Ярка цюкнули б по голові і оздобили б під асфальт. У нас інші методи.

Мені пригадалася дівчинка, яку поховали в лісі, і я чомусь засумнівався в щирості її слів. Либонь була інша поважніша причина, чому Ярка не могли позбутися традиційним способом.

Небавом і справді з’явився худий високий хлопець в вицвілих джинсах. На вказівному пальці крутив ключиками від машини так, наче б це він зайшов до бару, щоб зняти чергову пасажирку. Рухи його були швидкі й нервові.

— Честь! — гукнув з веселою усмішкою, але усмішка дуже скоро згасла, коли наштовхнулася на суворий погляд фрау Ольги. — Що сталося? У вас горе? — пробував знову віджартуватися, але це йому погано вдавалося.

— Так, у нас горе, — відказала фрау. — Бо ми зв’язалися з дебілом.

— Це ви про мене?

— А про кого ж? Ти де пропадав цілий тиждень, що ми мусили за тобою посилати?

— Діла. Самі знаєте. А що, є робота?

— Є.

— Завтра?

— І завтра, і позавтра.

— Ну, я завтра з самого ранку, як блискавка.

— Нічого подібного. Звідси ти вже не поїдеш нікуди. Тут заночуєш.

— Але… я… цей… — зашарівся він, — мені ж потрібні деякі речі… Я не маю зі собою всього… Мені треба зараз поїхати додому.

Фрау Ольга вміла обламувати таких, як він.

— Ярку, не випробовуй моє терпіння…

— Але я справді мушу взяти касети, камеру… Я ж нічого не взяв.

— А ти куди їхав?.. Пане Юрку, я вас дуже попрошу поїхати з ним до нього додому. І повернетесь назад. Ночувати будем тут… Ага, ще одне. Сфотографуєш Юрка на нові документи.

— От гадюка! — цвиркнув крізь зуби Ярко, коли ми вже сіли в машину. — А ти що, на роботу сюди влаштувався?

Я кивнув.

Ми виїхали на дорогу.

— І чим ти маєш займатися?

— Та так… старшим куди пошлють.

— Ясно… Я так і думав, що вони когось замість мене візьмуть.

— Чому замість тебе? Я ж не фотографую.

— Фотографія — останнє діло. Було тут куди цікавіше заняття.

— Хіба тобі хтось сказав, що я зайняв твоє місце?

— Це й так зрозуміло. А ти не корч зі себе такого наївняка. Можна подумати, що при тобі мене ні разу не згадували.

Я чесно признався, що так.

— Ага, то ти вже знаєш, у чому справа? Вони тепер мене бояться. Та я й сам себе боюся. Хочуть мене мати на оці.

— Нічого дивного в цьому нема. Бізнес у них ризикований.

— Не в них, а в нас. Хтозна, скільки ти протримаєшся. Сталеві нерви не в кожного. Ти чим займався раніше?

— Фарцував…

— Ну, ти ж зовсім дилетант. І відразу вліз у таке діло? Нічого, на твою задницю так само ключик знайдеться. Але я не дам собі в борщ наплювати. Вони мене голими руками не візьмуть.

— Що ти маєш на увазі?

Він зиркнув на мене з підозрою і відказав:

— Ану давай чесно — доручили вони тобі стежити за мною?