Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон (читаем книги бесплатно TXT) 📗
— Нам ніхто не казав ні про якого собаку! — загарчав пан Тюльпан. Пан Шпилька знав, що це був неправильний тон.
— Отже, ви витримали важку битву з песиком, — сказав пан Підступп. — І де ж він?
— Нема. Втік. Покусав нас, мля, за ноги, та й змився.
Пан Підступп зітхнув. Це було як протяг з прадавньої могили.
— Я попереджав вас, що в штаті Варти працює перевертень, — сказав він.
— І шо? — спитав пан Тюльпан.
— Для перевертня немає складнощів у тому, щоб поговорити з собакою.
— Що-що? Ви хочете сказати, ніби хтось дослухатиметься пса?! — вигукнув пан Шпилька.
— На жаль, саме так, — сказав пан Підступп. — Собака має індивідуальність. А індивідуальність — це серйозно. До того ж, існують цілком однозначні прецеденти. В цьому місті, джентльмени, в різні часи до суду притягнуто сім свиней, зграю пацюків, чотирьох коней, блоху та бджолиний рій. Торік при розслідуванні вбивства з обтяжуючими обставинами в якості свідка обвинувачення було залучено какаду, і я змушений був забезпечити йому участь у програмі захисту свідків. Гадаю, нині він прикидається здоровенним хвилястим папугою, — пан Підступп струсонув головою. — На жаль, тваринам теж є місце в храмі правосуддя. Безумовно, в нашій ситуації існує величезна кількість найрізноманітніших застережень, але правда, пане Шпилько, в тому, що командор Ваймз обов’язково розбудує слідство навіть на найменшій зачіпці. Він почне… ставити запитання. Він уже знає, що щось не так, але мусить спиратися на милиці доказів та свідчень, а наразі немає ні тих, ні інших. Проте якщо собака знайдеться, це може виявитись ниткою, що дозволить розплутати клубок.
— Відсипте йому кілька тисяч, — сказав пан Шпилька. — З поліцейськими це завжди працює.
— Якщо не помиляюся, останній, хто намагався підкупити Ваймза, досі не може випрямити один зі своїх пальців, — сказав пан Підступп.
— Ми робили все так, як нам, мля, наказували! — заревів пан Тюльпан, наставляючи на пана Підступпа пальця завтовшки з сосиску.
Адвокат вивчив пана Тюльпана поглядом.
— «Вбий кухаря!», — сказав він. — Як смішно. А ми сподівалися, що винаймаємо професіоналів.
Завбачливий пан Шпилька знову вчасно перехопив кулак пана Тюльпана, ледве встоявши при тому на ногах.
— Згадайте про документи, пане Тюльпане, — промовив він. — Цей хлопець забагато знає…
— Подивлюсь я, що він знатиме, коли відправити його на той світ! — прогарчав пан Тюльпан.
— Насправді це лише покращує пам'ять, — повідомив пан Підступп.
Він підвівся, і пан Шпилька вперше звернув увагу, як підводяться зомбі: використовуючи по черзі різні пари м’язів, цей зомбі не стільки вставав, скільки розпаковував себе.
— Ваш інший… помічник у безпечному місці? — спитав Підступп.
— Сидить собі в льосі, п’яний як чіп, — сказав пан Шпилька. — І я не розумію, чого б нам не скрутити йому в’язи просто зараз. Коли він побачив Ветерані, то ледь не кинувся навтьоки. І якби той не був у такому шоці, ми були б у великій біді. А так — хто в цьому місті зверне увагу на ще один труп?
— Варта, пане Шпилько. Скільки я можу вам про це казати? Вони неймовірно спостережливі.
— Та пан Тюльпан не дуже-то й залишить їм що спостерігати… — пан Шпилька зупинився. — Тобто Варта аж настільки вас лякає?
— Це Анк-Морпорк, — відрубав адвокат. — Дуже космополітичне місто. Бути мертвим в Анк-Морпорку іноді означає лише невеличку незручність. Тут є чаклуни, тут є медіуми будь-якого калібру… Ми не можемо випустити нічогісінько, що дасть Варті щонайменший натяк, розумієте ви чи ні?
— Що, хтось, мля, стане слухати трупака? — здивувався пан Тюльпан.
— Чому б і ні. Ви ж слухаєте, — сказав зомбі. Він дещо розслабився. — Так чи інакше, завжди може виявитись, що ваш… колега ще якось стане в пригоді. Можливо, ще одне невеличке дефіле, щоб заспокоїти найнеспокійніших. Це надто вигідний вексель, аби просто зараз його… погасити.
— Що ж, гаразд. Ми триматимемо його під рукою. Але ви мали б доплатити нам за собаку, — сказав пан Шпилька.
— Це ж лише собака, пане Шпилько, — сказав Підступп, підіймаючи брову. — Гадаю, перехитрувати собаку міг би навіть пан Тюльпан.
— Спершу цього собаку треба знайти, — сказав пан Шпилька, швидко стаючи між своїм колегою й зомбі. — У вашому місті чимало собак.
Зомбі знову зітхнув.
— Я міг би додати до вашого гонорару ще п’ять тисяч. У коштовностях, — він підняв руку. — І, будь ласка, не принижуйте нас обох, автоматично говорячи «десять». Ідеться про просте завдання. Будь-який загублений собака в цьому місті стає або членом здичавілої зграї, або парою хутряних рукавиць.
— Я хочу знати, хто віддає ці накази, — сказав пан Шпилька. У внутрішній кишені куртки він відчував вагу «Смартгона».
Пан Підступп зробив здивований вигляд.
— Я, пане Шпилько.
— Я говорю про ваших клієнтів.
— Ви жартуєте!
— Справа пахне політикою, — не відступав пан Шпилька. — А політиці в’язи не скрутиш. Можливо, мені варто подумати над тим, куди тікати, коли всі зрозуміють, що сталося. І хто прийде на допомогу, якщо нас упіймають.
— В цьому місті, джентльмени, — промовив пан Підступп, — речі ніколи не є тим, чим вони видаються. Подбайте про собаку, і… про вас подбають теж. Плани складено, процеси йдуть. Хто скаже, чим усе закінчиться? Людей легко ввести в оману — запевняю вас як особа, що витратила на судові слухання кілька століть. Недарма кажуть, що брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу. Який безвідповідальний вислів, чи не так? Тож не слід панікувати, і все буде гаразд. І не слід робити дурниць. Мої… клієнти мають довгу пам'ять і глибокі кишені. Можна винайняти й інших убивць. Ви мене розумієте? — Він клацнув застібками свого портфеля. — На все добре.
Двері загойдались туди-сюди за його спиною.
За спиною пана Шпильки почувся брязкіт: пан Тюльпан відкрив свій стильний та ексклюзивний шашличний набір.
— Що ти робиш?
— Цей зомбі, мля, так і пре просто ось на цей зручний універсальний рожен, — сказав пан Тюльпан. — А потім я зніму його окрайці ось цією, мля, лопаточкою. А тоді влаштую з його філе справжню учту з дотриманням всіх стародавніх традицій.
Незважаючи на наявність набагато актуальніших проблем, пана Шпильку це зацікавило.
— Це як саме? — спитав він.
— Можливо, — мрійливо сказав пан Тюльпан, — з хороводом посолонь. А далі — з обробкою землі по трипільській системі, кількома пошестями та, коли рука моє не оскудіє, винайденням хомута.
— Звучить непогано, — сказав пан Шпилька. — А тепер давай знайдемо того клятого собаку.
— І як ми це зробимо?
— Добре помізкувавши.
— Ненавиджу цей спосіб, мля.
Його називали Королем Золотої Ріки. Це означало і визнання його багатства та досягнень, і, водночас, джерело його успіху, котре було не дуже-то схоже на класичну річку золота. В цьому сенсі нинішній титул міг правити за покращений варіант його попереднього прізвиська, котре було Гаррі-Сеча.
Король Гаррі зробив кар’єру, не словом, а ділом дотримуючись старого прислів’я: і в перегної шукай перлину.
З того, що викидали інші, можна було зробити гроші. Надто, якщо інші викидали це безпосередньо із себе.
Справжній успіх прийшов до нього тоді, коли він почав залишати порожні відра під дверима різних заїжджих дворів середмістя — особливо тих, що стояли далі кількох метрів від річки. Коли ці відра наповнювались, він відносив їх геть, беручи за це дуже і дуже помірну платню. Поступово кожен корчмар звик до тихого «брязь» серед ночі; почувши цей звук, вони лише переверталися з боку на бік у своїх ліжках, навіть уві сні твердо знаючи, що це хтось із хлопців Гаррі-Сечі зробив свій маленький внесок у те, щоби світ став трохи чистішим.
Ніхто з них не цікавився, що відбувається з відрами далі. А от Гаррі-Король знав дещо, що може служити ключем до великих багатств: у світі важко знайти гидоту, що не прислужилася б на виробництві. Десь завжди є люди, котрим до зарізу потрібні великі об’єми аміаку та селітри. Якщо це не потрібно алхімікам, можливо, це візьмуть фермери. Якщо ж це не потрібно навіть фермерам — що ж, не існує нічого, нічого, що, в якій завгодно кількості, не стало б у пригоді кожум’якам.
