Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон (читаем книги бесплатно TXT) 📗
— Це — моя брудка, пане Король, — сказав Вільям. — І ті пацани, які хочуть її в мене відібрати, справді великі.
Трохи помовчавши, Гаррі важко звівся на ноги й перевальцем підійшов до великого вікна.
— Ходіть-но сюди, хлопці, — сказав він.
В одному із закутків двору знаходився великий тупчак, який рухала пара големів. Від його рипучого колеса відходив широченний ремінь, що перетинав більшу частину двору. На протилежному кінці кілька тролів широкими лопатами перекидали на ремінь сміття з великої купи, котру, своєю чергою, поповнювали під’їжджаючі вози.
Вздовж самого ременя шерегом стояли големи, тролі й навіть кілька людей. В рухливому світлі смолоскипів вони уважно переглядали те, що проїздило повз них. Раз по раз хтось із робітників щось вихоплював і кидав у кошик поруч.
— Риб’ячі голови, кості, ганчірки, папір… Поки що я встановив двадцять сім різних кошиків, включаючи один для срібла та золота — ви не повірите, які предмети люди часом викидають випадково. Ой, було в бабусі дві сережки в усі, одна мідна, друга срібна, дві сережки в усі {19}… Я, бувало, наспівував це моїм дівчаткам. Мотлох типу цього вашого листка іде в кошик номер шість, «низькоякісні паперові відходи». Я продаю його в основному Бобу Хватьку з пейсят сьомої пристані.
— І що він з ними робить? — спитав Вільям, відзначивши подумки слово «низькоякісні».
— Виробляє туалетний папір, — сказав Гаррі. — Жінка від нього в захваті. Хоча особисто мені всі ці проміжні стадії від газети до рулона не потрібні, — він зітхнув, вочевидь не помічаючи, якого удару щойно зазнало Вільямове самолюбство. — Знаєте, часом ото я стою тут надвечір, слухаю рипіння тупчака, дивлюсь на захід сонця, і — мені не соромно зізнатися — на очі навертається сльоза.
— Чесно кажучи, я теж ось-ось розплачуся, — сказав Вільям.
— Шо я ще хотів сказати, хлопці… А — про того пацана, шо відібрав мою першу брудку. Я не зарюмсав, еге ж? Я знав, що в мене є хватка! Я працював далі, і знайшов чимало нових. А на свій восьмий день народження я заплатив парочці тролів, щоб вони знайшли того дурня і вибили з нього всі органічні відходи. Ви про це знали?
— Ні, пане Король.
Гаррі Король дивився на Вільяма крізь дим. Вільям відчув, що його крутять і розглядають з усіх боків, ніби предмет, знайдений в смітті.
— Моя молодша дочка, Герміона… Вона виходить заміж в кінці наступного тижня, — сказав Гаррі. — Буде велика вечірка. В храмі Оффлера. Хор і все таке. Я запрошую всіх віпів. Так хоче Еффі. Але вони, ясне діло, не прийдуть. Не до Гаррі-Сечі.
— Зате «Час» зробить про це репортаж, — сказав Вільям. — З кольоровими ілюстраціями. Якщо, звісно, завтра ми не вилетимо з бізнесу.
— Кольоровими? Ви найняли художника, еге ж?
— Ні. У нас… свої методи, — сказав Вільям, без надії сподіваючись, що Отто говорив серйозно. Він не просто ступив на тонкий лід, а був уже в ополонці.
— Цікаво було би побачити, — сказав Гаррі.
Він вийняв з рота сигару, замислено подивився на її кінчик і знов встромив її в рота. Після чого продовжив уважно роздивлятися Вільяма крізь дим.
Вільям раптом відчув себе вченим, котрий зустрів неписьменного, здатного думати мінімум втричі швидше за нього.
— Пане Король, нам справді потрібен цей папір, — сказав він, коли мовчанка стала нестерпною.
— У тобі щось є, малий де Ворде, — сказав Король. — Коли мені треба, я купую слуг або продаю їх, але ти не схожий на слугу. Ти схожий на людину, здатну розкопати тонну лайна, щоб знайти в ньому голку. І мене це приваблює.
— Послухайте, пане Король, чи не були б ви такі ласкаві продати нам трохи паперу за старою ціною? — сказав Вільям.
— Не можу. Я ж вам пояснив. Угода є угода. Мені заплачено, — коротко відповів Гаррі.
Вільям відкрив рота, але Вернигора поклав руку йому на зап’ястя. Король явно збирався продовжити свою думку.
Гаррі знову підійшов до вікна і став меланхолійно дивитись на паруючі пагорби в дворі. Раптом…
— Ох, тільки погляньте, — промовив він, відступаючи від вікна з виразом неймовірного подиву на обличчі. — Бачите того воза біля воріт?
Вони бачили.
— Я сто разів казав хлопцям: не ставте біля самісіньких воріт вози з вантажем, уже готовим до відправки! Вкрадуть же!
Вільям міг тільки здивуватись: хто ризикне вкрасти будь-що у Короля Золотої Ріки, людини, що володіє всіма тими гарячими купами перегною?
— Це остання партія із замовлення Гільдії граверів, — сказав Гаррі в простір. — Якщо вона зникне просто з мого подвір’я, мені доведеться повернути їм гроші. Треба буде поговорити з вартовим. Він щось останнім часом розлінився.
— Нам час, Вільяме, — сказав Вернигора, знову хапаючи Вільяма за руку.
— Чому? Ми ж іще…
— Як ми можемо вам віддячити, пане Король? — спитав гном, тягнучи Вільяма до дверей.
— Подружки нареченої вдягнуть о-де-ніль, хоча біс його знає, що це таке, — сказав Король Золотої Ріки. — А, і коли я не отримаю від вас вісімдесят доларів до кінця місяця, ви, хлопці, будете в глибокій, — сигара перекотилася з кутка в куток рота і назад, — біді. Головою донизу.
За дві хвилини віз із рипінням полишив двір, супроводжуваний на диво байдужим поглядом вартового троля.
— Ні, це не крадіжка, — категорично сказав Вернигора, смикаючи віжки. — Король поверне тим вилупкам їхні гроші, а ми заплатимо йому по старій ціні. І всі будуть щасливі — крім «Сенсацій», але кого вони хвилюють?
— Мені не сподобались натяки на глибоку, пауза, біду, — сказав Вільям. — Головою донизу.
— Мені, з моїм зростом, і головою вгору буде непереливки, — відповів гном.
Деякий час подивившись услід возові, Король гукнув одного зі службовців і наказав йому принести примірник «Часу» з кошика номер шість. Доки йому вголос читали пожмакану й заяложену газету, він сидів непорушно, і лише сигара перекочувалась з куточка в куточок його вуст.
Згодом його посмішка поширшала, і він попросив службовця прочитати кілька уривків повторно.
— Ех, — сказав він, коли читання було закінчено. — Я таки не помилився. Цей хлопець — природжений розгрібач бруду {20}. Як шкода, що він народився так далеко від чесного, справжнього сміття.
— Мені підготувати чек для Гільдії граверів, пане Король?
— Еге ж.
— Гадаєте, ці двоє повернуть вам гроші?
Зазвичай Гаррі Король не сприймав у служниках подібної поведінки. Вони існували для роботи, а не для обговорення рішень. З іншого боку, Гаррі розбагатів завдяки вмінню побачити проблиск у бруді, тож тямущу людину йому було важко не помітити.
— Якого кольору о-де-ніль? — спитав він.
— О, це один з рідкісних відтінків, пане Король. Щось на кшталт блакитного з натяком на зелений.
— А бувають чорнила такого кольору?
— Я міг би дізнатись. Напевне, вони недешеві.
Сигара знову промандрувала між губ Гаррі Короля. Всі знали, що він обожнював своїх дочок, бо відчував: вони потерпали вже від того факту, що їхній батько мусив двічі поспіль приймати ванну, аби лишитися просто брудним.
— Ми будемо уважно стежити за нашим малим письменником, — сказав він. — Кинь хлопцям кілька монет, нехай візьмуться. Я не хотів би розчарувати Еффі.
Сахариса помітила, що гноми знову пораються біля верстата. Він рідко коли зберігав свій вигляд довше, ніж на пару годин. Гноми вдосконалювали його без відриву від виробництва.
У Сахариси складалося враження, що єдиними інструментами, яких потребував гном, були його сокира та яке-небудь причандалля для добування вогню. За певного вміння це була кузня, з допомогою якої гном міг зробити прості інструменти, з їхньою допомогою — складні, а вже зі складними інструментами гном міг, у певному сенсі, зробити що завгодно.
Двійко гномів наразі порпалися в металевому непотребі, купи якого валялися попід стінами. Кілька залізних котків уже розплавили на метал, і коники-гойданки палали в печі, на якій виплавлявся свинець. Два-три гноми поспішно залишили повітку в якихось таємничих справах, і повернулися з якимись мішками та загадковим виразом облич. Гноми теж добре знають, як використати речі, викинуті кимось іншим — навіть якщо цей інший їх ще насправді не викинув.
