Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон (читаем книги бесплатно TXT) 📗
— Що це?! — гукнув Вільям продавцеві, чий соціальний статус був вищий за Ронів хіба що на кілька шарів бруду на обличчі.
— Яке ще «це»?
— Ось це ще «це»! — ідіотське інтерв’ю з Тулумбасом лишило Вільяма дуже роздратованим.
— Не до мене, начальник. Я отримую пенні з кожного продажу, ото і все, шо я знаю.
— «Суповий дощ у Геної»? «Курка тричі знеслася під час урагану»? Звідки всі ці нісенітниці?!
— Слухайте, начальнику, якби я був грамотний, я не став би промишляти цими папірцями, еге ж?
— Ще одна газета! — промовив Вільям. Він опустив очі до напису дрібним шрифтом внизу єдиної сторінки (хоча в цій газеті навіть дрібний шрифт був не таким уже й дрібним). — На Осяйній вулиці?!
Він згадав робітників, що метушилися довкола старого складу. Це ж Гільдія граверів, чи не так? Вони вже мали верстати, і, безумовно, мали гроші. Втім, два пенси — це була смішна ціна навіть за цей єдиний аркушик… маячні. Якщо продавець отримує пенні, яким боком заробляє видавець?
І тут він зрозумів: справа не в заробкові. Справа в тому, щоб розорити «Час».
Великий біло-червоний знак «Сенсацій» уже висів навпроти «Відра». На вулиці скупчилось ще більше возів.
З-за стіни за вулицею спостерігав один із гномів Вернигори.
— Там уже три верстати, — повідомив він. — Бачили їхню продукцію? Вони підготували випуск усього за півгодини!
— Так, але це лише одна шпальта. І там усе — вигадки.
— Що, справді? Навіть про кобру?
— Готовий закластись на тисячу доларів, — Вільям пригадав, що примітка маленьким шрифтом повідомляла, нібито це сталось у Ланкрі, й переглянув свою попередню оцінку. — Принаймні, на сотню.
— Це ще не головна біда, — сказав гном. — Вам краще зайти.
Всередині звично рипів верстат, але більшість гномів вештались без діла.
— Хочеш заголовки останніх новин? — спитала Сахариса, коли Вільям увійшов.
— Було б непогано, — відповів він, сідаючи за свій захаращений стіл.
— «Гравери пропонують гномам за верстат тисячу доларів».
— О ні…
— «Вампіра-іконографіста та спеціального кореспондента спокушають зарплатнею в п’ятсот доларів», — продовжила Сахариса.
— Ох.
— «У нас конкретна дупа з папером».
— Що?!
— Це дослівна цитата з пана Вернигори, — пояснила Сахариса. — Не буду стверджувати, ніби точно знаю, що це значить, але мені відомо, що паперу вистачить тільки на один випуск.
— А за нову партію правлять уп’ятеро дорожче, ніж раніше, — сказав Вернигора, підходячи. — Все скупили гравери. Як каже Король — попит і пропозиція!
— Король? — Вільям здійняв брови. — Ви кажете про Короля?
— Ну так, Короля Золотої Ріки, — сказав гном. — Що ж, узагалі-то ми могли б заплатити нову ціну, але якщо ті, через дорогу, продаватимуть свої папірці по два пенси, ми практично нічого не заробимо.
— Отто сказав посланцеві Гільдії, що якщо ще раз його побачить, то порушить свою обітницю, — повідомила Сахариса. — Він дуже розсердився, бо той чоловік намагався видурити в нього його техніку зйомки.
— А що вирішила ти?
— Я залишаюсь. Я їм не вірю, особливо з огляду на їхні методи. Вони такі… нешляхетні, — сказала Сахариса. — Але що ж нам робити?
Вільям, прикусивши пальця, дивився в стіл. Коли він гойднув ногою, носак його черевика ствердно стукнувся об скриню з мідяками.
— Можливо, скоротити обсяг випуску? — запропонував Вернигора.
— Тоді ніхто не купуватиме газету, — сказала Сахариса. — А її мусять купувати, бо ми пишемо правду!
— Не можу не визнати, що «Сенсації» виглядають цікавіше, — сказав Вернигора.
— Бо вони не соромляться брехати! — відрубала Сахариса. — Що ж: я не проти по-старому отримувати долар на день. А Отто каже, що згоден працювати за півдолара, якщо йому дозволять і далі жити в льосі.
Вільям продовжував дивитись перед собою незрячим поглядом.
— Правда — це добре, — відсутньо сказав він. — Що ще, крім правди, ми маємо такого, чого не має Гільдія? Ми можемо готувати випуски швидше?
— Один наш верстат проти їхніх трьох? — спитав Вернигора. — Ні. Хоча, закладаюсь, набирати шрифт ми могли б і швидше, ніж зараз.
— І що?
— Ми могли би першими відправляти газету в продаж.
— Окей. Це може допомогти. Сахарисо, ти не знаєш когось, хто шукав би роботу?
— «Нікого»? Ти що, не переглядав пошту?
— Ну, як тобі сказати…
— Всі шукають роботу! Це ж Анк-Морпорк.
— Гаразд. Відбери три листи з найменшою кількістю помилок і відправ Скеля винайняти авторів.
— Одним може бути пан Геральді, — сказала Сахариса. — Він хоче більше роботи. Серед небіжчиків виявилось не так багато цікавих людей. Ти знаєш, що він задля власної розваги ходить на різні мітинги й старанно записує все, що там кажуть?
— Він робить це справді старанно?
— Не сумніваюся. Він такий. Але сумніваюся, що в нас досить місця…
— Завтра зранку ми переходимо на чотири шпальти. Не дивись так. Я дізнався ще дещо про справу Ветерані, і ми… ох, ми маємо дванадцять годин на те, щоб десь доп’яти паперу.
— Я ж кажу, Король більше не продасть нам ані аркуша за прийнятною ціною, — сказав Вернигора.
— В принципі, це вже тема для статті, — сказав Вільям.
— Ти що, не розумієш…
— Та розумію. Зараз мені треба дещо написати, а потім ми з вами сходимо до нього на побачення. О, і відправте когось до семафорної вежі, будь ласка. Я хочу надіслати повідомлення на ім’я правителя Ланкру. По-моєму, ми з ним колись зустрічалися.
— Семафор коштує грошей. Великих грошей.
— Все одно зробіть це. Гроші якось знайдемо, — Вільям нахилився над лядою льоха. — Отто!
Вампір до пояса висунувся з люка. В руці він тримав напіврозібраний іконограф.
— Чим мошу служити?
— Ти маєш якісь ідеї щодо того, як нам підвищити тираж?
— Шчо вам треба тепер? Картинки, шчо стрибають з паперу? Картинки, шчо говорять? Картинки, шчо слідкують за вами поглядом, поки ви ходите по кімната?
— Не варто дратуватись, — сказав Вільям. — Я ж не вимагаю кольору чи чогось…
— Колір? — перепитав вампір. — І фсе? Колір — це льохко. Як швидко треба його зробити?
— Нічого не вийде, — впевнено сказав Вернигора.
— Та нефже? Тут десь є майстерня, котрий робить кольорові скло?
— Ну, я знаю одного гнома, що володіє виробництвом вітражів, — сказав Вернигора. — Вони роблять величезну кількість відтінків, але…
— Я б хотіф подивитись на взірці якнайшвидшче. І на фарбен. Ви ш можете роздобути й фарбен, так?
— Без проблем, — відповів гном. — Але ж знадобляться сотні різних фарб, хіба ні?
— Зофсім ні. Я зараз зроблю список, що мені треба. Звісно, я не обіцяйт вам з першого ш разу якість «Бурлі і Сцронгінзерарм». Тобто не просіть у мене ніжної гри сфітлотіні на осінньому листячку чи шчось такого. Але картинки з чіткими тінями мають вийти. Піде?
— Не те слово.
— Данке.
Вільям встав.
— А тепер, — сказав він, — час вшанувати візитом Короля Золотої Ріки.
— Ніколи не розуміла, за що його так прозвали, — сказала Сахариса. — Я маю на увазі, в місті ж немає ніякої золотої річки?
— Панове.
Пан Підступп чекав на них у вітальні пустого будинку. Коли члени «Нової фірми» увійшли, він підвівся і стиснув свій портфель. Скидалось на те, що він перебував у надзвичайно поганому настрої.
— Де ви були?
— Ходили перекусити. Ви зранку не з’явились, а пан Тюльпан зголоднів.
— Я ж казав вам, що треба уникати чужих очей.
— Пан Тюльпан не вміє уникати чужих очей. В будь-якому разі, все ж пройшло добре — та ви, напевне, вже в курсі. Щоправда, нас ледь не повбивали через те, що ви багато чого замовчали — але кому цікава наша доля, еге ж? Це обійдеться вам у копієчку.
Пан Піступп пильно подивився на них.
— Мій час коштує дорого, пане Шпилько, тож не будемо тягти кота за хвіст. Що ви зробили з собакою?
