Зло - Баграт Людмила (книги хорошего качества txt) 📗
– Яне, я… я не можу. Просто не можу гойдатися. Ненавиджу гойдалки з дитинства. Розумієш, цей стогін, я маю на увазі, цей скрип. А ще сонячне світло. І її ноги ритмічно вдаряються об сидіння. Навіщо він примусив її так гойдатися? Навіщо?
Я розповіла йому все. Випадок з мого дитинства, який міг би бути жахливою казкою, якби не був реальністю. Ян уважно слухав. Я збивалася, плутала факти з почуттями, спотикалася майже на кожному слові. Ян не втручався. Він дав мені змогу висловити свій страх, перетворити жахливі спогади, що, наче крижинки застрягли глибоко в серці, на літери, літери скласти в слова, а слова виплюнути, як зайву слину. Я закінчила розповідати, та ми ще довго сиділи і мовчали. Ян був серйозним і сумним. Я першою порушила тишу:
– Вибач, Яне. Я не хотіла зіпсувати такий гарний день.
– Це не ти його зіпсувала. Його зіпсував той покидьок, що вбив дівчину. Гадаю, що він украв у тебе ще не один такий чудовий день.
– Та нічого. Це в минулому.
Ян нахилився до мене. Наші погляди зустрілися.
– Ні, не думаю, що в минулому. Коли ти востаннє гойдалася, Марго? Десять років тому, дванадцять?
– Не знаю. Не пам'ятаю. Та й не хочу я гойдатися! Облиш, Яне! Мені й так добре.
– Ні. Тобі погано. Тобі дуже погано, просто ти ховаєшся за байдужістю. Вдаєш, що все забула, проте це не так. Ти відтоді ніколи не торкалася гойдалки, так? З того самого дня? Навіть і близько не підходила, так? Дивись мені в очі, Марго! Я хочу знати правду!
– Так, Яне, так. Відпусти, мені боляче.
Я намагалася сховати від нього свої очі, та він все одно знаходив їх.
– Я роблю тобі боляче, Марго? Тобі боляче через мої обійми?
Я розлютилася, а ще я була перелякана, а ще мені було соромно, а ще… багато інших «а ще». Я майже кричала.
– Ні! Річ не в тобі! Це він, він робить мені боляче! Його постать на кожному дитячому майданчику, в кожному темному кутку. Ця його безокість, ця яскрава чорнота кольору сонячного ядра… Я більше не могла гратися. Я мала була дорослішати. Така юна і така стара. Стара, як гріх. Стільки років! Чому він явився саме мені? Чому він зробив це зі мною? Чому це мало статися саме… саме ЗІ МНОЮ!!!
Раптом Ян підхопив мене наруки. Я не встигла отямитися, як стояла на гойдалці. Мене трясло, дихання було важким, у відчаї я стиснула голову руками, закриваючи вуха, щоб не почути, Господи, тільки б не почути цього…
– Марго! – Ян обережно опустив мої руки і обійняв мене. – Марго, вона не скрипить.
Тільки тепер я помітила, що ми вже гойдалися. Ні, ми літали. Разом з небом і хмарами, землею і деревами. Гойдалка не стогнала, вона лише час від часу тихенько дзвеніла, немов співала з радости. Я так боялася впасти, проте Ян мене тримав. Залізо його рук – ніжніше за оксамит. Падіння вниз, блискавичний зліт, знов падіння…
У мене наморочилося в голові, дихання перехопило. Ян відчув, що зі мною коїлося. І ось – його губи на моїх губах. Він дихав за нас двох, даруючи мені свою силу.
Мій будинок. Машина зупинилася. Цілу дорогу додому, виснажені тяжким випробуванням, ми не сказали один одному жодного слова. Тепер Ян повернувся до мене:
– Ти впевнена, що хочеш залишитися сама? Зараз?
Ні, Яне. Я не хочу. Проте час прокидатися, я відчуваю це.
– Треба, Яне. Мені треба йти. Я мушу. Вір мені. Почекай трохи. Це довго не триватиме. Я владнаю свої справи, і ми завжди будемо поруч.
Він гірко всміхнувся:
– Завжди?
– Вічність, Яне. – Я присунулася до нього ближче і вийняла браслет з кишені. – Я хочу тобі щось подарувати. – Серце закалатало. Хай мені допоможе… хай хоч хто-небудь мені допоможе! – Ось, Яне! Дивись, яка краса! Дай сюди руку, ліву. – Ян простягнув руку, і я надягнула на неї браслет. Він уважно роздивився прикрасу, потім підвів очі і кинув швидкий погляд намою шию. Невже здогадався? Він хотів щось сказати, проте я швидко нахилилася і поцілувала його.
– Все, Яне! Мені треба йти. Нічого не кажи, все потім. Я тобі зателефоную. Головне, – пообіцяй мені ніколи не знімати цей браслет. Хай там що! Це дуже важливо. Пообіцяй!
Ян мовчки кивнув. Я востаннє глянула на нього і вийшла з машини.
Мій під'їзд, сходи, проте дійти до квартири я не встигла – підлога затремтіла і почала розчинятися. Початок падіння. Прощавай, світе, я йду до іншого.
Я лежала у темряві і рахувала до десяти. Один, два, три, чотири, п'ять, шість – підняла ліву руку. Сім, вісім – піднесла її до обличчя. Дев'ять, десять – розплющила очі. Браслета не було. Я подивилася на другу руку – немає. Ретельно обшукала ліжко, оглянула підлогу – браслет зник. Я сіла в крісло і долонями затулила рота, наче боялася висловити думку, що пульсувала у такт з моїм серцем: «Вічність обертається навколо нас, Яне».
Як швидко речі набувають і втрачають для нас своє значення! Фінансова скрута, майбутня робота, дилема родини Яновських, інші проблеми, на які я, зазвичай, витрачала силу-силенну часу і нервів, тепер здавалися смішними і дріб'язковими. Я жила в очікуванні ночі, я кликала сон. Через постійне нервове напруження біологічний годинник мого організму частенько функціонував з перебоями. Я ковтала снодійне і перестала звертати увагу навіть на такі речі, як його кількість. Дві таблетки, чотири, шість… Багато, але ж це – ціна зустрічі з Яном.
Так минуло п'ять днів. Я не залишала квартиру і майже нічого не їла. «Навіщо? Повечеряю з Яном!» – думала, йдучи до вітальні по димедрол і назад, у спальню, в ліжко, до Яна. У п'ятницю наковталася стільки, що спала майже весь день – дивовижний день з Яном. Я прокинулася тільки у суботу, десь о першій. Здавалося, це мусило б мене добряче налякати, проте… Яке це мало значення? Навіть навпаки – я раділа і, всміхаючись, тинялася квартирою, згадуючи, як ми з Яном готували найдивніші страви на його кухні, як танцювали якусь божевільну латиноамериканську румбу і нам аплодував увесь ресторан, як Ян фотографував мене, а я червоніла, коли ми надрукували світлини, як Ян учив Алі різним трюкам, і ми сміялися, а потім… потім Ян учив мене. Я зрозуміла, що моє життя в світі без Яна – просто сон. Тепер воно справді було одним великим сном. Цей світ став неважливим Там, а світ Яна – реальністю, необхідним мені Тут. Необхідним, як повітря.
Прокинувшись у суботу, я відчувала лише безсилу лють через те, що мої канікули знов закінчилися і треба повертатися до справ. Справи, скажете ви. Чи тебе хвилював вихід на роботу в понеділок? – Аніскілечки! Я про це й не думала! Такі дрібниці! Проблема в іншому – у мене більше не було снодійного. Я не могла просто зайти в аптеку і купити необхідні мені ліки – ніхто б не продав їх мені без рецепта. А як дістати рецепт? – Жодної гадки. Я гарячкувато розмірковувала. У поліклініці снодійне так просто не прописують. Може, якось обійтися без рецепта? Ринок? Занадто ризиковано. І оком моргнути не встигнеш, як обдурять. Що ж робити? Що робити? Цікаво, однойменний твір пана Чернишевського містить відповіді на такі запитання? Я засміялася. Скоріше з відчаю, аніж з радости.
Щоправда був один варіант… Моя сестра Тетяна закінчила медичне училище у Харкові. Згодом знову повернулася в наше провінційне болото – вчинок, досі недоступний моєму розумінню. Безглуздий і непростимий, як самогубство. А от її найкраща подруга Лариса залишилася і працює маніпуляцій-ною сестрою в одній з найпрестижніших лікарень міста. Може, вона допоможе? Ми зустрічалися кілька разів, і вона непогано до мене ставилася.
Я сіла на маленькій стільчик коло дзеркала, розчесалася і почала уважно роздивлятися своє відображення. Незважаючи на останні події, я не забувала піклуватися про себе – пишна зачіска, матова шкіра, дбайливо доглянуте тіло. Здається, все в нормі. Я почала накладати макіяж, зупинилася, опустила руку з щіточкою. Мабуть, я все-таки замало їла, бо риси обличчя загострилися, і воно набуло такого дивного, відчайдушного виразу… Смутку? Туги? Чекання? А очі… В них оселився якийсь хворобливий неспокій. Я взяла помаду. Ти вигадуєш, Марго! Нічого такого з тобою не сталося! Ти така, як була. А якщо й змінилося дещо, яке це має значення? Краще подумай, що ти скажеш Ларисі. Як переконаєш її в тому, що ліки тобі справді необхідні? – Я… я скажу, що мене мучить безсоння через… через… через нервову перенапругу!
