Зло - Баграт Людмила (книги хорошего качества txt) 📗
Блідо-рожева помада на губах. Я подивилися у дзеркало. Аг-га… Ну просто в'язень-утікач з Бухенвальда! Здається, червона пасуватиме краще.
– А якщо вона спитає, чому ти не звертаєшся до лікаря? Почне наполягати на медогляді? – Та з чого б це? Мені потрібні кілька нещасних таблеток снодійного. Не ЛСД, не героїн, не кокаїн, а яке-небудь снодійне. Що міцніше, то краще. – Стривай, стривай! Що ти там казала про наркотики?
Я завмерла перед дзеркалом: одна рука на зачісці, інша торкалася шпильок, які я за звичкою тримала в роті. Наркотики? Від них теж, здається, засинають. Ну, впадають в транс. Майже засинають. Ніби засинають. Чи зможуть вони привести мене до Яна? А якщо спробувати? Що мені втрачати? Що таке цей світ? – Звичайний сон, денне видіння. Моя реальність – це моє життя, а моє життя – це моє кохання, а кохання – цілковита відсутність страху. Чого ж тремтиш, люба?
Різкий дзвінок у двері – і я ледве не впала зі стільця. Серце майже зупинилося від переляку, а потім закалатало втричі швидше, ніж звичайно. Бісів пристрій! Завтра ж (ще один настирливий дзвінок) ні, сьогодні ж вирву його електричне серце! Всі ці гвинтики і дротики. Досить! Хай тепер всі, кому я потрібна, стукають. Руки не відпадуть!
Накинувши на нічну сорочку халат, я швидко підбігла до дверей. Дзвінок несамовито волав. Я затулила вуха долонями, і, не тямлячи себе, щосили закалатала у двері:
– Припиніть! Припиніть це! Заберіть руки від кнопки, я вже тут, ТУТ!!!
Диявольська сирена замовкла. Тиша. Нарешті. Я полегшено зітхнула.
– Хто там? (ТАМ? Де ТАМ?)
Чоловічий голос. Знайомий. Створений для промов.
– Привіт, дівчинко. Це я. Відчиняй двері.
Яне? – Який Яне? Марго, отямся! Ти ж не ТУТ, ти – ТАМ. Чи навпаки? – Ні, це не Ян. Яке розчарування… – Цікаво, це його гіркий присмак ти відчуваєш зараз на своїх губах? – Глузуєш з мене? Ну-ну, не втрачай стилю. Ти мені дуже «допомагаєш».
Я притиснулася лобом до дверей.
– Костянтине, йди геть. Я не хочу тебе бачити.
В його голосі була усмішка.
– Ніби комусь важливо, чого ти хочеш. Відчиняй, я сказав!
– А я сказала: йди геть! Котись під три чорти! Ти чуєш? – Я затремтіла від гніву. (А, може, від страху?)
Костянтин знов щосили натиснув на кнопку дзвінка. Різкий звук електричним струмом пронизав тіло. Я міцно стиснула голову руками і почала озиратися в пошуках чогось тяжкого. Розбити, вщент розбити цю ієрихонську трубу! На очі попалися дверцята електролічильника. Теж варіант. Я відчинила їх і вимкнула струм, наче вирвала занадто балакучий язик. Тієї ж миті Костянтин почав бити у двері ногами. Щосили. А вона в нього була. Він сам був силою.
Двері здригалися від гучних ударів. Костянтин сміявся:
– Марго, о Боже! (Ба-бах!) Марго, відчини! (Бух!) Будь ласка, відчини! (Бах!)
Я ж (ба-бах!) виб'ю двері (гух!), потім (бах!) доведеться (бух!) знов (ба-бах!) їх (гух!) вставляти!
– Костянтине, припини! Я… я викличу міліцію!
Проте він і не думав зупинятися.
– Викликай, дівчинко! (Ба-бах!) Гарні хлопці (бух!) приїдуть (бах!) хвилин через тридцять (гу-гух!), якраз (бабах!) допоможуть (бах!) двері вставити! – Серія ударів.
Я відчинила двері. Костянтин мав вигляд чоловіка, який ще мить тому займався тяжкою, проте приємною працею. Він спокійно поправив сорочку, зняв піджак з дверей сусідньої квартири, одягнув, перевірив, чи добре сидить, і тільки потім підняв з підлоги букет вульгарних яскраво-червоних троянд. Я не стала чекати на його подальші дії, я повернулася і мовчки пішла до вітальні. Світла не було. Ти ж сама його вимкнула, пам'ятаєш?
У квартиру повільними хвилями запливали сутінки. Костянтин наздогнав мене на півдорозі, різким рухом розвернув, і не встигла я отямитися, як уже була міцно прикута до стіни кайданами його рук. Так ми й стояли: міцно притиснуті один до одного, мої руки розведені, як на розп'яття, ноги, навпаки, зведені одна до одної і захоплені у полон лабетами його ніг. Я не могла й ворухнутися, хіба що відвернути голову вбік, що й зробила. Костянтин насолоджувався своєю владою, натиском, своєю вагою на моєму тілі. Від майже абсолютної повноти нашого контакту я відчувала фізичний біль, він – насолоду. Його ніздрі невпинно працювали, вдихаючи мій запах. Волосся, шия, плечі, груди. Дихання Костянтина було спекотним і гірким, очі палали, наче його лихоманило.
– Знаєш, як цілують янгола? Ні? – Він спробував зазирнути мені у вічі, проте я міцно замружилася. – Досить складна справа, проте яка насолода! Яка божевільна насолода! Спочатку його треба зловити, полонити, щоб він не втік від тебе, злетівши в небо. Потім припинити всі його спроби звільнитися, притиснути його своєю вагою і розіп'яти. Так, саме розіп'яти, міцно тримаючи його крила. А тоді… О, тоді починається найголовніше – самий поцілунок.
Я замотала головою, востаннє намагаючись уникнути його уст. Я ждала агресивности, звірячої грубости, болісної пристрасти, тому мене просто приголомшила раптова ніжність, з якою його губи торкалися моєї шиї. Я не хотіла його ніжности. Вона була підступною, вона затягувала мене у свої тенета, а я не хотіла втрачати волі. Чому зараз він не поводився зі мною так само брутально, як на початку? З агресивністю можна боротися, проте як опиратися ніжності? Нащо, навіщо він такий ніжний?
Костянтин відірвався від моїх губів, звільнив мої руки.
– Синців не буде, обіцяю. Я вмію поводитися з жіночою шкірою.
– Вірю. – Я потерла зап'ястки. – Як ти мене знайшов?
Він знизав плечима:
– Байдуже! У мене – свої методи. А знаєш, ти мені снилася.
Я здригнулася. Заспокойся! Звичайний комплімент з джентельменского набору.
– Щоночі снилася. Яскравіше за сни підлітка під час нічних полюцій.
Я болісно скривилася:
– Будь ласка, звільни мене від подробиць твого нічного життя!
– А що тут такого? Це цілком природно. – Він відступив від мене на крок, зміряв прискіпливим поглядом. – А ти схудла. Що, нічого не їси? Збирайся, поїдемо у ресторан, я тебе нагодую.
Я відмахнулася. – Не треба. Я не хочу.
– Як це «не хочу»? Людині треба їсти, Марго.
Я зневажливо всміхнулася.
– Костю, це ж у тебе батьківське, так? Вся ця турбота, всі ці накази… Ти асоціюєш мене зі своєю дитиною. Звідки ж тоді бажання? Невже інцест – найулюбленіша з твоїх сексуальних фантазій? Бруднувато…
Він розсміявся:
– Не ускладнюй, дівчинко. Твоя психологія занадто тонка для мене. Стосовно «брудного сексу» таку фантазію можна задовольнити в кожному домі розпусти: хлопчики, дівчатка і, взагалі, що завгодно.
– Бачу, ти – фахівець.
Він ухопив мою руку, поцілував чи вкусив – я не розібрала:
– Та й ти не схожа не початківця. Незважаючи на твою юність. Твої очі…
– Знаю. Вони старі, як гріх. – Я не стрималася і позіхнула. – Костю! Залиш мене, їдь додому, знайди собі нормальну, спокійну жінку, яка слухатиметься тебе і виконуватиме кожне твоє бажання. Буде тобі вірною собачкою та…
Він перебив мене:
– Одягайся, Марго.
– Костянтине…
– Одягайся, або я тобі зараз допоможу!
– Я не хочу!
Він мовчки вхопив мене за руку, потягнув у спальню, відчинив дверцята шафи, передивився сукні, вибрав червону, ту, в якій мене вперше побачив, і кинув її на ліжко. Потім повернувся до мене і почав зривати з мене халат. Я пручалася, мляво, наче вві сні.
– Припини, Костю! Припини, я сама.
Костянтин глянув на годинник:
– В тебе три хвилини, дівчинко, – і залишив мене саму.
Я позіхала і не могла зупинитися. В голові дзвенів
ображений дитячий голосок: «Ну чого він мене мучить? Я нічого не хочу. Хочу спати, хай він йде геть!» Очі заплющилися самі собою. Здавалося, Ян зовсім поруч. Треба лише прихилитися до чогось, знайти точку опори, розслабитися і прокинутися, прокинутися від цього жахливого сну про цього жахливого чоловіка. Розплющити очі у ліжку коло Яна.
Коли Костянтин повернувся, я сиділа у самій лише нижній білизні, притулившись лобом до шафи і солодко та часто позіхаючи. В руках – зіжмакана сукня, яку я саме намагалася підкласти під щоку замість подушки, щоб було м'якше. Він сплеснув руками:
