Зло - Баграт Людмила (книги хорошего качества txt) 📗

– Розмалював усі стіни вугіллям. Жодного куточка не забув! Все загидив, усе! У спальні навіть стелю.

Ми зайшли у квартиру. Моя затишна фортеця – улюблені картини, знайомі обличчя на стінах. Не тямлячи себе з радості, я ходила з кімнати у кімнату, впізнавала кожну дрібницю: старе крісло у вітальні, велике щербате дзеркало у спальні, чорно-білий знак злиття Янь і Інь, який займав у ванній майже всю стіну.

Марія Дмитрівна хвостиком бігала за мною, тужливо зойкаючи час від часу:

– Таке лихо, таке лихо!

Я мовчала.

– Таке паскудство на стінах… Я забілювала, а воно знов проступає. От бісів маляр! Догодив, по саме нікуди!

Я повернулася до неї:

– І, мабуть, безслідно зник. Не попередивши і не заплативши.

Хазяйка остовпіла. Марго, ну хто тебе за язик тягне? Подобається лякати людей? Ой, дивись, дограєшся!

– Звідки ви знаєте? Що, сусідки на дворі кістки перемивали?

– Та ні. Просто здогадалася. – Марія Дмитрівна недовірливо глянула на мене. Ну, молодець! Заварила кашу! Давай, рятуй ситуацію! Я похитала головою, і, вдаючи співчуття, запитала:

– Ви хоч до міліції зверталися? Ну, щоб зцапали негідника і примусили повернути борг. Гроші на дорозі ж не валяються.

Жінка на очах розцвіла від сторонньої зацікавленосте її прикрощами. Старий, як світ прийом – трохи уваги, і люди стають глиною в твоїх руках.

– Аякже! Щодня нагадую Пилипчуку (це наш дільничний): «Знайшов, Петре? Знайшов мого бандита?» А він мені: «Шукаємо!» І оце вже десь з півроку шукають. Кицю моя, а, може, сто двадцять за місяць? Допоможи мені, я не забуду!

– Маріє Дмитрівно, буду відвертою. Квартиру я найму. Платитиму щомісяця без затримок. Людина я спокійна, професія в мене серйозна. Не бешкетуватиму і не малюватиму на стінах.

Вона гірко всміхнулася:

– Та вже ніде малювати. Живого місця не залишив, гаспид!

– Тим паче, Маріє Дмитрівно. Найму надовго. На рік або й довше. Вам це вигідно. Все ж таки стабільність. Платитиму сто тридцять гривень.

Вона здивовано зиркнула на мене. Я заспокійливо всміхнулася:

– Поясню. Ви згодилися – сто двадцять, проте десятку додаватиму за ще одного мешканця. В мене є кіт.

Хазяйка якось по-дитячому перепитала:

– Кіт?

– Так, кіт. Така свійська тварина. Маленька, пухнаста, з хвостом і чотирма лапками.

Вона замахала руками:

– Та знаю я, знаю. Але ж він подряпає мої меблі…

– Не подряпає, бо нічим. Я подбала.

Марія Дмитрівна відсахнулася від мене, наче я сказала, що відтяла котові лапки.

– Як це подбала? Як це нічим?

– Та заспокойтеся, я пилкою. Це абсолютно безболісно. – Ха-ха-ха! Ніби Алі мені дозволив! Ще чого! Таке порушення котячих прав та свобод! Меблі він і так не чіпає. Він – інтелігентний кіт, а не якийсь там дикун. Проте треба ж якось заспокоїти людину.

Вона морщила лоба, ніби вагалася, та я знала, що все вже вирішено.

– Гаразд. Я згодна. Вже раз обпеклася, проте вам я чомусь вірю. Не знаю, таке дивне відчуття, ніби ми знайомі. Чи, може, десь бачила вас?

Так! Ще одна! В неї таке дивне відчуття… Знали б ви правду, тітуню!

– Все може бути. Світ такий затісний… Коли можу в'їхати?

– Та хоч зараз!

– Ловлю вас на слові.

Переїзд зайняв увесь день. Пізно ввечері, майже непритомна від постійної біганини, я прийшла в гуртожиток по останню порцію свого манаття. Взагалі не порцію, і не манаття. Я повернулася по Алі.

Був початок на одинадцяту. В будинку панувала тиша, але це не означало, що гуртожиток засинав. Ні, він тільки-но почав прокидатися.

Темні сходи. Це все через забиті дошками вікна. Мій поверх. Великий чорний силует. Чоловік. Я зупинилася. На останній сходинці вгорі, притулившись до стіни і витягнувши ноги так, що вони загородили прохід, сидів Костянтин. Сидів, курив, чекав. Помітивши мене, підвівся, кинув цигарку на підлогу, розтер підошвою і всміхнувся:

– Привіт, дівчинко! Як справи?

Моя втома одразу перейшла в роздратування:

– Костянтине, що ти тут робиш? Я тебе не запрошувала.

– Я, здається, щось запитав. Відповідати грубощами – не по-жіночому. Це може ускладнити наші подальші стосунки.

– Які ще «подальші стосунки»? Про що ти?

Він почав заводитися:

– Все ще про те саме! Як справи, Марго?

Я підкреслено ввічливо відповіла:

– Дякую. Добре.

– Авжеж! Я б сказав, краще за всіх. Синочок весь день чекає коло телефону, батько окупує гуртожиток, а наша маленька дівчинка насолоджується роллю пупа землі, так?

– Боже мій, як мені вас усіх жаль!

Костянтин стиснув зуби. Здалося, я почула їхній скрегіт:

– Не треба бути зі мною брутальною, дівчинко. Це небезпечно. Не забувай, хто я.

– А хто ти? Якщо маєш на увазі свою допомогу, то я вже начебто подякувала!

Він засміявся:

– Отой поцілунок був подякою?

Я не втрималася:

– Який поцілунок? Перший чи другий?

– Звичайно ж, перший. Бо другий був не твоїм, якщо я правильно пам'ятаю. Ти просто попрохала мене про нього, так? Чи, може, скажеш, що ні?

– Припини, Костянтине, я не хочу про це розмовляти. – Я хотіла пройти до своєї кімнати, проте він стояв на дорозі. – Пропусти мене!

– А ти попроси! – Він ухопив мене за руку і спробував притягнути до себе. Я вирвалася і підбігла до дверей.

– Не торкайся мене, чуєш? І не підходь до мене! Я… я… я кричатиму!

– Боже мій, яка трагедія! А, може, стогнатимеш, як тоді, в машині? Біжи, Марго, біжи! Все життя не побігаєш! Я знаю – ти переїжджаєш. Я тебе знайду, дівчинко, обіцяю.

Я залетіла до кімнати, швидко замкнулася і притиснулася до дверей спиною. Алі шугнув під ноги, переляканий моєю раптовою появою. Я взяла його на руки і почала заспокоювати, прислухаючись, як завмирають, віддаляючись, кроки Костянтина.

Тієї ночі я не спала: до самого ранку пересувала меблі, витирала пил, мила, шкрябала, вичищала. Повісила гардини, поставила квіти на підвіконня, книжки на полиці, поклала одяг у шафу. Об одинадцятій ранку квартиру було не впізнати. Решту дня я витратила на дрібні зміни в інтер'єрі і прання білизни. Останньою жертвою гігієни став Алі. Я викупала його новим шампунем, на що він дуже образився і втік від мене на найвищу шафу, де й вилизував сліди моєї діяльності зі свого хутра з мордочкою а ля «життя репнуло та ще й на мене гепнуло».

Як домовлялися, о шостій я прийшла по браслет. На жаль, старого майстра не було. Його заступник, невиразноликий і нудьгуватий юнак передав мені коштовність. Вона була бездоганною. Саме те, про що я мріяла. Я хотіла сказати про це старому, подякувати ще раз за його роботу:

– Як мені побачити майстра, який виконував моє замовлення?

Хлопець похитав головою:

– Ніяк не можна. Він захворів.

– Тяжко?

– Так, мікроінсульт.

– Шкода. Він так мені допоміг. Був таким добрим…

– І талановитим, – тихо додав хлопець.

Засмучена, я залишила майстерню.

Сьома година. Я лежала в ліжку і дивилася на стелю. Завеликий браслет, виблискуючи, бовтався на моєму зап'ястку. Здається, все перевірено. Я тремтіла від хвилювання. Господи, допоможи мені! Доле, мій янголе-охоронцю, хоч хтось! Хтось, хто мене зараз чує. Допоможіть мені здійснити замислене. Якщо я прокинуся наступного ранку з браслетом на руці, – я божевільна, хвора, недоумкувата. Я не хочу божеволіти, не хочу, не хочу!!!

Серце калатало, наче скажене. Від хвилювання мені ніяк не вдавалося заснути. Я підвелася, відчинила шафу, знайшла димедрол. Ковтнула одну таблетку. Брешу. Три. Знов лягла. Алі скочив на ліжко, пухнастий, як хмарка, вмостився поруч і замуркотів. Уже пробачив мені вранішню ванну. Я почала гладити його між вушок. Легкі рухи рукою. Туди-сюди, туди-сю…

Я стояла перед дверима Яна і прислухалася. Тихо. Так. Він дуже тихий. Проте він там, у квартирі, я це відчувала. Ненавиджу дзвонити. Простий натиск кнопки, а за дверима зчиняється такий галас, наче спрацювала сигналізація. Я постукала. Тричі. З досить довгими паузами. Легкі кроки. Двері відчинилися – на порозі стояв Ян. Такий незвичний – потерті джинси, рукава незрозумілого кольору сорочки високо закосані, руки – в білій глині, на обличчі – піт.