Бурлачка - Нечуй-Левицький Іван Семенович (серия книг TXT) 📗

- Не плач, Василино! Ми будемо щасливі вдвох у парі. Ти мене любиш, Василино?

- Якби я тебе не любила, я б до тебе не вийшла. Од то­го часу, як я вийшла з батьківської хати, ти перший покохав мене щиро й пошанував мене, й пожалував мене. Коли б ти знав, я оце неначе десь блукала усе по якихсь пущах та нетрях і, як упала тобі на груди, то неначе знов вернулась додому, до рідної матері.

- Чи підеш ти, Василино, за мене заміж? - спитав її Ми­халчевський.

- Я піду з тобою на край світу, бо знаю, що ти не вчи­ниш мені ніякого лиха.

- Хіба ж тобі хто заподіяв яке лихо? - спитав Михалче­вський.

- Од того часу, як я вийшла з батьківської хати на заробітки, я тільки зазнала одно лихо. Жила я в наймах у одного пана, він мене знеславив й трохи не вигнав з двору без шматка хліба. Прийшла я сюди на роботу на заводи, не було мені спокою, доки не прийняла мене в свою хату оця весела добра Марія, нехай їй бог дасть здоров’я. Кругом мене всі ладні гратись зо мною, поїти мене горілкою, але ніхто мене не пожалує, не приголу­бить.

- Чи здалека ти, Василино, сюди прийшла? - спитав Михалчевський.

- З Звенигородщини, з села Комарівки. В мене є бать­ко й мати, брати й сестри, та я тільки не можу вернутись туди...

Василина замовкла. Михалчевський догадався, яка то­му була причина, й не допитувався більше. На всіх заводах, одначе, всі говорили, що Василина покритка, хоть за те напевно ніхто не знав.

Ще довго розпитував Михалчевський Василину за її батька й матір, за журавського посесора Ястшембського, про заробітки на заводах. Василина вперше розказала йо­му все, все... окрім одного страшного вчинку: як вона вкинула дитину в Рось. Вона почувала, що їй на душі ставало все легше та легше, неначе вона скидала з себе якесь каміння, котрим вона була закидана. Але як дійшла розмова до того страшного вчинку, Василина спинилась, замовкла й почула, що один камінь зостався у неї на душі, й камінь найважчий. Вона знов впала Іванові лицем на широке плече, притулилась лобом до його м’якої шиї й якось тихо плакала, неначе хотіла задавити й перемогти якусь глибоку скорботу.

- Не плач, серце Василино! Як повінчаємось та пожи­вемо у парі, то підемо у твій край, побуваємо в твого батька й матері. Ти побачишся з своїми сестрами та братами,- втішав Василину Йван.

Василина дивилась на темне глибоке небо й неначе бачила свою Комарівку в тихий вечір всю в садках, нена­че бачила й свій садок, і батька, й матір, і сестер... «Мабуть, повиростали мої маленькі сестрички та братики!» - думала Василина, прихиляючись лобом до га­рячої щоки Михалчевського.

- А я сьогодні говорив матері за тебе,- сказав несподі­вано Михалчевський.

Василина почутила, що всі дива неначе залила холо­дна вода. Вона побачила перед собою тільки чорне гніздо густих вишень.

- Що ж сказала твоя мати? Чи вона мене знає?

- Знає... вона трохи не плак... вона трохи боїться тебе,- насилу промовив Михалчевський.

- Знаю й вгадую. Я бурлачка, якась приблуда в Стебле­ві. А тутечки як тільки бурлака, то всі кажуть, що то або злодій, або п’янюга, або ледащо-волоцюга. Люди не знають, яке то гірке бурлацтво.

- Мати, бач, боїться, що ти п’єш з бурлаками. Покинь, Василино, ту гулячу компанію, перестань з нею пити.

- Треба перестати. Я пила й гуляла, бо мені од того якось легше на душі ставало.

- Та, бач, гуляти й танцювати невелика біда, але п’я­нствувати, то це вже немала річ.

- Не сама я п’ю, а мене бурлаки поять. Як почнуть чі­плятись, як почнуть липнути, то, мусиш випити чарку, а за однією вип’єш і другу, та, їй-богу, незчуєшся, як нап’є­шся й все лихо забудеш,- сказала Василина.

Вже на містечку стало скрізь тихо. В яру було так тихо, що було чути, де лазить в траві кузька. Верби й вишні чорніли, тільки високе небо горіло зорями од краю до краю й здавалось ще вищим, ще глибшим над глибоким вузьким яром.

Михалчевський вийшов з вишень і тільки що хотів переступити через перелаз, коло криниці йшло щось біле од голови до ніг, в білому картузі, в білому сюртуці й білих штанях. Вся постать біліла серед чорної ночі, неначе була вироблена з снігу й світилась сама з ссбе.

Михалчевський спинився, Василина притаїлась за йо­го широкою спиною. Вона впізнала молодого постригача. Постригач пішов на гору, просто до Маріїної хати. Доки Михалчевський і Василина йшли попід вербами, постригач недовго барився на горі й зараз вернувся, спу­скаючись з крутої гори наниз. Страшна думка блиснула у голові Михалчевського: чи не ходить часом постригач до Василини.

Постригач пройшов проз Михалчевського й Василину, обернув до них голову й трохи неначе спинився на ході, приглядаючись до них.

- Василино! Він до тебе ходить,- сказав Михалчевський Василині дуже тихим голосом.- Я його дожену й задушу отут на стежці.

Михалчевський вхопив однією рукою Василину за пле­че. Вона почула, що здорові пальці впилися у її плече, як обценьки. Рука трусилась так, що її плече затрусилось.

- Йване! Бога бійся! Схаменись! Він ходить, мабуть, більше до Марії, ніж до мене. Але що тобі до того? Аби я до його не ходила та його не любила.

- Може, ти його любиш, то признайся мені. Не муч мене, Василино, бо я й так перемучився за тобою.

- Голубчику! Соколику! Нащо ж ти себе мучиш, коли я тебе люблю? Нехай собі постригач топче стежку до наших воріт. На те він молодий панич. Я ні в чому тут не винна. А що ж я маю робити? Не повиколювати ж їм усім очей, коли вони на мене дивляться.

Михалчевський випустив з руки Василинине плече. Його важкий дух у грудях став легшим. Він похилив голо­ву й мовчки пішов поруч з Василиною на гору. Мовчки вони дійшли до самих воріт, мовчки перейшли двір.

- Прощай, моє серце! Коли ти мене вірно любиш й думаєш йти за мене заміж, то кидай бурлакувати; пере­стань пити та гуляти з бурлаками,- сказав Михалчевський вдруге,- виходь, моє серце, в цій добі до криниці, під ви­шні, хоч на годину, бо як не вийдеш, то я не знесу муки, а ти одна даси полегкість моєму серцю.

Голос його знов задзвенів ласкавим тихим, тихим тоном, у котрому було чути глибоку, щиру, палку любов.

Михалчевський пішов додому. Василина ввійшла у ха­ту й почувала, що вона ще ніколи не верталась з гулянки, з музик такою веселою, такою щасливою та спокійною. Для неї здалося, що вона до цього часу все йшла та йшла якимсь довгим, скелистим шляхом на пекучому сонці, а тепер прийшла додому й сіла в холодку на одпочинок.

«Ой, час мені спочити на його міцному плечі, під по­глядом його тихих, ясних, ласкавих очей. Вже я неначе втомилась, танцюючи та гуляючи»,- думала Василина, роздягаючись та ховаючи у скриню одежу.

- Зоряла зіронька, зоряла,- з ким ти, Василино, й досі стояла? - спитала Марія.- А тут в хату заглядав постригач, побачив, що тебе нема, та й зараз пішов.

- Нехай він одчепиться од моєї душі. Огидли вони мені всі,- сказала Василина.

Михалчевський вернувся додому. Мати вже лягла спати.

- Чи знов ходив до тієї Василини у гості? - спитала мати.

- Ходив, мамо. Нігде правди діти.

- Ти, сину, не дуже хапайся з тим сватанням. Василина молода. Нехай трохи перебіситься. Я знаю тих бурлачок. Як тільки зайде на заводи, то зараз починає дуріти та біситись, а потім наче втомиться, та трохи й осяде. Може, й та Василина осяде.

Трохи не кожного вечора ходив Михалчевський до Василини; трохи не кожного вечора виходила до його Василина у вишневий сад коло криниці. В неділю Васили­на не ходила в оранду на музики: вона втікала од Мини та од других бурлак. Бурлаки стрічалися з нею, сміялись їй у вічі Михалчевським і затягали в шинок. Василина одмикувала од гульні з ними.

Але однієї неділі Марія й Василина пішли за Рось в гості до якоїсь фабрицької молодиці. Тільки що вони перевезлися пороном через Рось, проти них йшла ціла валка бурлак й між ними Мина. Бурлаки вели за собою музики на місто до оранди, вгляділи Василину й Марію й обступили їх навкруги. Василина була прибрана, неначе цяцька. Щаслива од кохання, вона почала розцвітать. Що­ки почали наливатись. На лиці, колись блідому, схопився легенький, наче тінь, рум’янець. Губи стали повніші й червоніші, а очі стали такі веселі, як сама радість.