Бурлачка - Нечуй-Левицький Іван Семенович (серия книг TXT) 📗
Вони зайшли в знайомий Василині двір. Брама однією половиною теліпалась на стовпі, друга половина лежала на землі: огорожа розвалялась. Товар, свині й вівці блукали по розкішному садку. Дім стояв обколупаний, з побитими шибками. Василина вискочила по східцях й ввійшла в дім. У довгій залі, де колись стояли між вікнами здорові дзеркала, канапи та фортеп’ян, тепер стояли барила з горілкою. По хаті сновигали жиди й жиденята.
Василина подивилась на горниці, зітхнула, а потім засміялась і вийшла надвір. З усіх надвірних хат виглядали жиди й жидівки, неначе вони повиростали десь з землі.
- Цур їм, цим жидам! - сказав Михалчевський.- Кидаймо їх та ходім завидна у Комарівку.
- І справді цур їм,- сказала Василина, поглядаючи на той дім, де промайнув час її молодого життя.
Вже сонце спустилося над ліс, як Василина та Йван увійшли у комарівський ліс й почали спускатись лісом з гори до села. Через високе дерево заблищав яр, увесь залитий садками. Біла церковця блищала проти сонця на пригорку й неначе пливла серед зеленого моря.
Якби не білі смужки диму над зеленими верхами, то можна було б подумати, що у тому селі нема ні однісінької хати, тільки одним одна церква.
- От і Комарівка,- сказала Василина смутним голосом, спинившись серед шляху. Сльози закапали з її очей.
«Тепер я йду до батька з своїм чоловіком; маю дочку й сина. А що б було, якби я була вернулася до батька тоді?» - подумала Василина й сльози ринули річкою з її очей.
Василина прийшла у батьків двір, стала серед двору й оглянулась навкруги. Все було по-давньому, неначе вона тільки вчора покинула рідний край. Василина з Іваном увійшли в хату і поздоровкались. Сім’я сиділа за столом і вечеряла. Василина впізнала батька, впізнала матір й не впізнала ні однієї сестри, ні одного брата. За столом сиділи рядками дівчата та парубки, чорняві, гарні, дорослі та здорові.
- Добривечір вам! - тихо сказала Василина.
- Доброго здоров’я,- обізвалась стара Паляничиха.
Василина мовчала й тільки плакала. Всі мовчали і дивились на неї та на Михалчевського. Стара Паляничиха глянула на Василину, глянула на сльози, встала з-за стола і кинулась Василині на шию.
Мати перша впізнала дочку.
- Василино, дочко моя, голубко моя! - крикнула мати крізь сльози і кинулась обнімати й цілувати дочку.
- Це я, ненько моя рідна, та ще й з своїм чоловіком Іваном Михалчевським.
Батько й діти покидали ложки і разом повставали з лави. Всі очі обернулись на Василину. Василина плакала та обнімала матір.
1876 року, 14 лютого
