Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗

ЗНОСИНИ РАКОЦІЯ З ЯНОМ-КАЗИМИРОМ. ШВЕДСЬКІ ПОРАДИ РАКОЦІЄВІ, ПОХІД ЙОГО ДО КРАКОВА І ВІДМОВА КОЗАКІВ, ПЕРЕХІД ЗА ВИСЛУ І МАРШ НА ТУРОБИН І ЗАМОСТЄ, ЛИСТУВАННЄ ЖДАНОВИЧА З ЗАМОЙСКИМ.

В сих днях рішалася доля Ракоція і тих козацьких плянів що були звязані з сею дунайською конфедерацією. Після того як Шведи покинули його 22 червня н. с. під Варшавою, Ракоцій почув себе цілком безпорадним-тим більше, що разом з сим одержав відомости про прихід австрійського війська в поміч Казимирові. Раптово, нервово, нетактовно відкриваючи свій безрадний настрій, кинувся він шукати порозуміння з Яном-Казимиром, щоб випросити собі безпечний поворот через польські землі до дому. А стрічаючи тут дуже стримані або й зовсім неприязні настрої (особливо шеф помічного австрійського корпусу гр. Гацфельд радив Казимирові не спускатися на пропозиції Ракоція, добачаючи в них тільки бажаннє вийти з трудного становища, тим часом як королева нібито стояла за те, щоб замирити Ракоція і використати против Шведів) Ракоцій робив ріжні обіцянки що далі то щедрійші — але все даремно ¹). “Напротягу шести днів чотири рази присилав Ракоцій до короля просячи згоди”, пише де-Нуайє; “в останніх пропозиціях було таке, що він опорожнить обидва міста, які він тримає в Польщі (мабуть Краків і Берестє), виплатить гроші нашому війську, віддасть нам частину свого війська і війде в союз против шведського короля. Йому на се подали надії, але не залишили наступу на нього; він налякавсь і спаливши свій обоз перейшов під Сендомиром за Вислу; коли він довідався, що наши вже в Пинчові, і залога шведська і Ракоцієва піддались,-його похід став виглядати на просту втікачку” ²).

Пуфендорф оповідає, що з шведської сторони, виводячи своє військо, дано було Ракоцієві пораду: з огляду на австрійське військо податися на схід, за Буг, щоб держати звязок з козаками, Семигородом, Волоськими князівствами і Портою; заложити свій табор під Львовом, а в потребі відступити до Пинська, маючи через Україну і Молдавію забезпечену дорогу до Семигороду, і з Семигороду атакувати далі Польщу ³). Се була рада не погана-тільки вимагала того, на що досі не спромігся ні Ракоцій ні сам Карло-Ґустав: повного погодження з козацькими біжананнями.

Ракоцій на се не спромігся. Він хотів конче дістатися до Кракова, щоб трактувати з Яном-Казимиром в ролі володаря його старої столиці і Підгірря, тому пішов горі Вислою -вичікуючи відповіди на свої пропозиції. Але нічого конкретного з сеї сторони не приходило, натомісць ріжні обставини де далі-показували неможливість сього пляну. Австрійське військо ще стояло під Краковом, инше мало йти на Семигород. Ріжні добровільці-Поляки, що поприставали були до Ракоція, кидали його і переходили на сторону короля. З Семигороду приходили вісти про рейд Любомірского. Козаки рішучо відмовлялись іти далі й забирались до дому. Тим часом в сей мент се була найсильніша й найцінніша частина армії Ракоція; коли в початках кампанії польські політики відзивалися про корпус Ждановича легковажно, тепер вони підчеркують, що в війську Ракоція тільки й доброго, що козаки ⁴). Але вони вже й перед тим поривалися відставити свою здобич до дому, як ми вже знаємо; тепер же не вважаючи на всі вмовляння Ракоція в останніх днях червня, недалеко Сендомира стали на власну руку перевозитися за Вислу, щоб іти до дому. Супроти переговорів Ракоція з королем-що стали відомі козакам, їм дійсно небезпечно було зіставатися в глибині Польщі: Ракоцій міг віддати їх в розпорядженнє короля, польські війська могли їх обступити і винищити. Може бути, що вже прийшли якісь інструкції і від Хмельницького. Тоді Ракоцій-не маючи ніяких певних шансів замирення з королем, побоявся лишатись без козаків над Вислою і рішив іти з ними.

От як описується ся ситуація в пізнішій реляції Штернбаха, що був в кватирі Ракоція: “Після того як армії (шведська й угорська) розсталися, поради в. кр. вел. злегковажено і князь ніби то йшов на Краків, але вагаючися в дорозі й тримаючися Висли. Я пильно радив йому поспішати, поки Австріяки не окружили міста: стати табором над Вислою і тоді в залежности від обставин або дати бій або відступити на угорську границю. Але його збентежений розум не приймав спасенних гадок, так наче його фатальна загибіль і ганебний договір вже були неминучі. Отже йдучи за волею козаків, щодня шукали ми переправи через Вислу, а не знайшовши 20 (30) червня перейшли між Завихостом і Сендомиром з незвичайною швидкістю на лодках, човнах, парканах і всяких пливучих матеріялах-потім як три дня наперед перебігли до неприятеля три волоські коругви Станіславского, а потім і сам Станіславский. Другого дня після переходу показалося кілька хоругов Литовського війська і звівши з нашими гарці пустилися навтіки і наповнили страхом свій табор; можна було їх усіх без труду погромити, коли б передня сторожа козацька не дала фальшивої звістки, що Литвини вже перейшли за Вислу. Ми ж як утікачі, ідучи в усім за розпорядженнями козаків, котрими провадив Немирич, пішли на Туробин повз Замостє, трудними переходами. Післали до Замойского трубача, домагаючися річей Немирича, зложених у попередніх часах, инакше грозилися спалити місто, але даремно. І так далі спішно йшли на Русь,-аж в двох милях від Львова, з лівої сторони від нього, зачули ми за собою погоню Чарнєцкого” ⁵).

Сю коротку реляцію писану слідом по подіях, доповнимо деякими подробицями з хроніки Ґрондского -учасника того ж походу. Він розповідає, як прийнято вісти про рейд Любомірского; Угри стали наставати на Ракоція, щоб як найскорше вернутись до дому, козаки ж почали хвилюватися, вимагаючи від нього, щоб їх не кидав так далеко від їхнього краю, а відпровадив до безпечніших місць, зате обіцяли відставивши здобич зараз вернутися ще з більшими силами. Але були й такі, що радили відложивши все инше спішити таки на порятунок Кракову. Инші радили навпаки не зачіпатися з Німцями, після того як так їх підвели Шведи, а відступити на Підгірє, за Самбір, розпустити шляхту, а наняти нове наємне військо. Серед сих суперечок і вагань, насамперед почали тікати польські хоругви, набрані Ракоцієм-зробив то й сам Станіславский, їх провідник. Далі козаки позбиравши човни, почали перевозити своїх за Вислу. Побачивши се Семигородці ще більше почали журитися, а деякі й грозити-що не прощаючися з князем підуть до дому. “І так взяла гору думка-лишити на волю божу Краків і Берестє і вертати тудою звідки прийшли. Стали думати як перейти Вислу, що було далеко тяжше при повороті, бо розлилась більше ніж в поході на Краків-тобі без труду її перейшли. Але помогли козаки: переправивши всіх своїх людей і тягарі, вони запропонували свою поміч і князеві. Одначе ся поміч коштувала дорого: по червоному за коня, за воза пять, а часом і більше. Тоді богато стали кидати до Висли худобу й иншу здобич забрану у Поляків, бачучи, що відвезти не можуть, а лишати ціло для перших хто прийде-здавалось занадто прикро” (414).

Він додає, що сі річи, що плили Вислою, і ті відомости що приносили втікачі з Ракоцієвого табору, давали розуміти, як лихо стоять справи його війська. Се накликало ту атаку литовських хоругов, і з усіх сторін зліталися тепер ріжні відділи польського війська, щоб його добити. Сили були ще дуже великі, але цілком дезорґанізовані й деморалізовані. “Він має ще 30 тис. війська, але як я вже говорив се дуже мале військо”-писав де Нуайє з королівської кватири ⁶). “Козацький полковник Антін, що з Ракоцієм, не відступив від нього, доки не мав наказу від Хмельницького, а тепер між ним, і Семигородцями відносини невірні, і сей козак ставить свій табор окремо, з своїми 7 або 8 тисячами-а се найкраще військо в армії Ракоція” ⁷). “Воєвода виленський жене за ним з 5 тис. кінного війська, Полубенський з 3 тис., Чарнєцкий-перейшовши ріку в тім самім місці що й він,-з 5 чи 6 тис.; великий гетьман коронний з рештою своєї армії, котрої більшу частину дав вел. маршалкові (Любомірскому) для нападу на Семигород. Крім того 6 тис. Татар-що прийшли до нас, і тепер в Коросні, йдуть на зустріч (Ракоцієві), а до великого маршалка післано курієрів, щоб він заступив переходи в горах, аби не перетяли йому відступ. Вчора вечером ми мали відомість, що всі оті війська сполучилися і прийшли до Лежайська, і відти до Семигородця не більше як 3 милі-сподіваємось, що вони його запопадуть” ⁸).