Шмагія - Олди Генри Лайон (лучшие бесплатные книги .txt) 📗
По проголошенні цієї сумнівної для чаклуна тези китоврас насупився й почав терти потилицю.
– Ох, налупив! Ох, і налупив! Це Рустам, він мене виховував…
– Я бачив, – мимохіть озвався малефік. – Під час вистави. Ти п’яний був.
Гриня спохмурнів, ніби покарана за непослух дитина.
– Я, коли п’яний, дурний роблюся. Кураж у голову б’є. Правильно мене Рустам кулаком… Сильніше треба було. Якби Зізі через мене вбилася, я б повісився, – китоврас подумав, прибив хвостом мляву муху й розчаровано буркнув. – Дзуськи. Такому, як я, вішатися – прядив’яний канат лопне. Краще з кручі, вниз головою. Надійніше.
Чаклуна не полишала впевненість, що так би й сталося. Якби Зізі загинула на манежі, цей двотілий гігант із чистою душею спокійно вийшов би на кручу над Ляпунню, почухав побиту потилицю й без вагань ступнув би через поріг Притулку Знедолених – пекла для самогубців, заповідник володінь Нижньої Мами. Він би прийняв смерть як провину: по-дитячому безтрепетно, по-дорослому свідомо, по-кінськи покірно.
– Сідайте, пане, – Гриня підсунув ще один оберемок соломи. – Знаєте, я вам ось що скажу…
SPATIUM VII
Мемуари китовраса Григорія Інноліура або Дитинство, отроцтво, юність, повість про нещасливе кохання, мандри й блукання, а також про знайомство з ліліпуткою Зізі і про те, що з цього вийшло
(двадцять сім років коневі під хвіст)
Усім відомо, що рогів у китоврасів не буває. Навіть недорікуваті варвари, що іменують чесних китоврасов «центаврами», знають про це. А вже самі китовраси – й поготів.
Грині не поталанило й пощастило одночасно. З невдачею усе зрозуміло. Уявіть, що це ви народилися з такою «прикрасою» на голові – і якщо ви не болотяний фавн, дракон чи найостанніший цап, то відразу зрозумієте, що ми маємо на увазі.
А поталанило тому, що до моменту народження Грині пророцтва Іппана Суворого були визнані помилковими та позбавленими сенсу. Зокрема, там передрікалося: «І народить ворона китоврасиця з білою зіркою на чолі рогате дитя. І буде те дитя втіленням Споконвічного Згубника Валідуса та призведе до загибелі всього китоврасового роду, якщо вчасно не позбутися його в огидний спосіб».
Мати Гриніна була гнідою, а не вороною. І зірки на чолі не мала. Але поміркуйте самі, хіба такі дрібниці зупинили б переляканих родичів? На щастя, за вісім років до народження маляти Рада Найшвидших проголосувала всіма сімома хвостами за розбиття ковальським молотом Скрижалей Іппана Суворого – оскільки жодне пророцтво Іппанове й дотепер не збулося. А пророкував цей сивий огир суцільно самі капості та нещастя. І до чого, питається, треба було тисячу років підряд залякувати довірливих одноплемінників?!
«Огидний спосіб» юному Григорієві Інноліуру тепер не загрожував. І батьки його любили, незважаючи на каліцтво. Як не дивно, батько рогатого дитяти, коли побачив сина, не накинувся на дружину з докорами та бійкою. Тільки довго допитувався: з ким загуляла цього разу? Покайся, мовляв, добровільно! Цікаво ж! Китовраси будь-якої статі, як відомо, досить велелюбні й частенько сходяться не тільки одне з одним, але й із найрізноманітнішими істотами.
Але щоб із таким результатом?!
Мати почала пригадувати, з ким «крутила хвостом» протягом останнього року, згадала багатьох, однак рогачів серед них не знайшлося, крім законного чоловіка. Так і залишилася поява Грині на світ нерозгаданою таємницею природи.
Передбачаючи тяжку синову долю, батьки вирішили по-збавити улюблене чадо сумнівної прикраси. Батько особисто привіз у табір майстра-рогопила з людей. Маленький Гриня відбивався, як міг, брикався й репетував не своїм голосом, однак майстер роги йому все-таки спиляв. Залишилися крихітні горбочки.
– Волосся відросте, їх і видно не буде! – запевнив рогопил, отримуючи обумовлену платню.
Аякже, марно сподівалися! Уже за п’ять днів роги стали помітні, а за два тижні відросли до первісної довжини. Рогопила притягли за шкірки, вшановуючи останніми словами, історія повторилася. Із третього разу сім’я зрозуміла: марно.
І впокорилася з виглядом нащадка.
Жилося маленькому Грині в таборі несолодко. Дорослі, особливо старовіри, косували на «роганя» несхвально, а то й із побоюванням. Могли брикнути ні за що – коли під гаряче копито потрапляв. Однолітки проходу не давали. Діти – кати, гірші за дорослих. Це Гриня швидко відчув на власній шкірі. Добро ще, коли просто обсміють із голови до ніг. Рогатий шибеник уродився незлостивий, найчастіше сміявся разом із усіма. Він вивчив назубок: смішні – гарні. Смішні завжди допомагають одне одному. Бо смішні – це ті, з кого сміються. А ось ті, хто сміється, воліючи почати сміятися першими і скінчити останніми…
Траплялося, скривджений китоврасик утікав додому в сльозах, запекло тупочучи копитами.
Битися він не любив.
Але вивчився – через лихо, без любові. Із цього часу його почали обходити десятою дорогою.
І все б далі в Грині, напевне, добре склалося, якби не кохання нещасливе. Любові, як відомо, всі в будь-якому віці покірні, а вік у Григорія був для пристрастей дуже привабливий. Вляпався юний китоврас у чалу красуню, на два роки старшу за незграбного кавалера. По самі кінчики рогів уляпався.
Красномовством Гриня ніколи не відзначався. А коли побачив чалу, й зовсім занімів, застиг на кшталт монумента на площі 3-го Едиктарію в Ятриці. Зрештою він набрався сміливості: червоніючи та затинаючись, зізнався в любові предметові своїх зітхань.
Чала зміряла героя оцінюючим поглядом. Підморгнула:
– Що, змучився геть? Ну давай. Я не проти.
І недвозначно розвернулася до отрока крупом.
Гриня сторопів. Він же розраховував, що чала, в найкращому разі, вислухає його заникувате белькотіння хоча б до середини. А тут… раптом… відразу… До такого бурхливого розвитку подій він був не готовий. Навіть у найзухваліших мріях Гриня уявляв кохання зовсім інакше.
– Агов, заснув? Я чекаю!
Чала грайливо хльоснула його хвостом по грудях.
Цю феєрію пристрасті він запам’ятав на все життя. Додому Гриня повернувся над ранок, змучений і щасливий. На губах у нього блукала дурнувата посмішка. З нею він заснув, із нею і прокинувся до полудня. І відразу, забувши про сніданок, помчав до коханої.
Його зустрів не погляд – спис із жалом з байдужого подиву.
– Малий, ти з глузду з’їхав? Гадаєш, пов’яжу життя з рогатим виродком?! Скачи-но звідси, дурило. Схочу – сама покличу. Ні, не завтра. Й не післязавтра. Кумедний ти… Йди-йди, цапок…
Якщо звергають когось із небес у безодні пекла – то страшна річ. Він до коханої – всім серцем, всією душею. А вона… Її, виявляється, цікавила аж ніяк не його душа. Зовсім інша, цілком певна частина тіла, що у цапів за чутками грандіозніша, ніж у наймогутніших китоврасів. Жива іграшка, утішний виродок, із яким можна крутнути хвостом наліво, а потім відігнати, як обридлу муху. От і вся любов.
Смішні – це ті, з кого сміються.
Хотілося втопитись. Із розмаху застромити собі в груди що-небудь гостре. Раз і назавжди припинити цей біль, у порівнянні з яким тілесні страждання – ніщо. Наїстися грибниці кажанника: від неї, кажуть, спершу виростають крила, несуть у ніч, у безгучні спалахи блискавиць, а потім крила підламуються, блискавиці гаснуть, залишаючи лише вічну пітьму. Гриня скакав геть від табору, в степ, без дороги, куди очі світять. Він мчав довго, а коли стемніло й закривавлене сонце поглинула чорна пащека обрію, упав знесилений.
Могутнє тіло трусило від ридань.
Юнак сам не помітив, як заснув.
Збудила його надокучлива комашня. Виявилося, що заснув він у вогкій низині, котра кишіла гнусом. Відпльовуючись, відмахуючись руками й хвостом, Гриня кинувся навтьоки й незабаром виявився на битому шляху. А там прибився до мандрівних перекупників і твердо вирішив ніколи не повертатися до табору.
Сім місяців він гуляв із новими приятелями від міста до міста, від села до села, навантажений скринями та торбами з товаром. Надивився, обтерся серед людей. Одного разу зрозумів: він для перекупників – дешева робоча сила, кінь з рогами, що говорить. Отоді Гриню й зманила бандерка закладу «Бабільонська Блудниця», запропонувала місце викидайла.
