Твердиня - Кидрук Максим Иванович (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
В нерівному світлі Левкове лице набуло блідо-зеленого, як моло¬дий кабачок, відтінку.
—Як Едді? — виступила наперед Меґан.
Лео. не відповів. Він ледве стояв на ногах і потребував часу, щоб переварити запитання. Американка помилково сприйняла мовчання і пригнічений зовнішній вигляд за ознаку того, що Едді благополучно врізав дуба, і захникала.
—Він помер? —Дівчина затулила долонями рота. — Боже... Ед¬ді помер?
—Що з хлопцем? — прогудів Калеб. — Не мовчи, кажи як є.
—Де інші? — докинув хтось із-за спини здоров’яка.
—Він... — Левко відчував у роті гіркий присмак перевареної їжі, через що говорити не хотілося. Вони його дратували. Всі. Навіть Са¬томі. — Ми завезли Едді у клініку.
—То він помер? — хлипала Меган.
—Я не знаю, — знизав плечима хлопець.
—Але ти...
—Ми завезли його в лікарню, — повторив він таким тоном, наче казав: «Відчепіться від мене».
—Але чому ти...
—Просто повернувся.
Меґан швидко вгамувалася і, спохмурнівши, повернулась у крісло, їй стало соромно через мимовільний виплеск емоцій. Кілька разів во¬на штрикала Левка хмурими позирками, не розуміючи, як можна бу¬ло покинути клініку, не випитавши хоч якої-небудь інформації про стан Едді. Через секунду американці й канадці залишили хлопця і відійшли, невдоволено шепочучись між собою.
—Ти геть блідий, — без особливого співчуття в голосі промови¬ла Сатомі.
Левко ще раз знизав плечима, мовляв, то все гори.
—Принести чаю?
Хлопець кивнув і безсило завалився на диван. Японка пішла на ре¬цепцію, де націдила з термосу вже трохи остиглого чаю з коки, повер¬нулась до Левка, поставила чашку на стіл і попрямувала в іншу час¬тину зали, де приєдналась до Меґан і компанії. Українець навіть не подякував. Не мав сил.
Потягнувшися за чаєм, Левко намацав пальцями розірвану упа-ковку від «ведмежого» газового балончика. Взяв її до рук. На картон¬ці, під прозорим пластиком, писалося:
Тридцять футів. Дев’ять з лишком метрів. У Едл.і не було шансів. Аби ж то хтось прочитав це до того, як застосовувати в приміщенні...
Левко трьома великими ковтками випив півчашки. Настоянка з ко¬ки діяла практично миттєво. Вже через п’ять хвилин хлопець відчув себе краще, на щоки повернувся рум’янець.
Вмощуючися зручніше, він несподівано натрапив рукою на продо¬вгуватий холодний предмет. Левко миттєво здогадався, що черкнув долонею противедмежий балончик. Спрей наполовину ввіпхався у щі¬лину між горизонтальною та вертикальною секціями дивана. Схоже, після інциденту Нейт закинув балончик на канапу і про нього просто іабули. Замість того щоб відсмикнути руку, хлопець, навпаки, міцні¬ше стиснув знахідку.
Левко витягнув голову, зиркнувши понад столом на зарюмсану американку та її колег по нещастю. Вони сиділи у півтемряві і незвер- тнли на нього уваги. Масивний стіл цілковито закривав його руку і ту¬луб, приховуючи те, що Лео надумав зробити.
Хлопець виколупав спрей зі щілини, хутко підтягнув до себе і пе¬реклав у праву руку. Ще раз звів голову, переконавшися, що ніхто ні¬чию не помітив. По тому заховав балончик у складках кофти.
Весь час перед очима стояло бородате обличчя рудого, коли він спиняєть¬ся, перш ніж сісти у «Додж» і дивиться вгору по схилу на те, як Едді тягнуть до клініки.)
Кількома ковтками прикінчивши чай, Левко став на рівні і попря¬мував до сходів на другий поверх. Серце витанцьовувало так само, як тоді, коли він побачив рудого, але ніхто його не гукнув.
Діставшися спільної спальні, хлопець прослизнув усередину і не¬чутно причинив за собою двері. Ян Фідлер лежав на спині на нижньо¬му ярусі одного з двоповерхових ліжок і завзято схропував. Досі тримаючи противедмежий спрей у складках кофти, Лео опустився на¬впочіпки біля свого наплічника (чех хропів просто за спиною) і роз¬крив рюкзак. Він майже витяг балончик, але наткнувся поглядом на паруочисьок, які недобре зблискували у темряві: через ліжко від Лев¬ка, також на нижньому ярусі, лежав бекпекер із Південної Кореї. Бі¬долаха не міг заснути через добросовісне Янове хропіння і бозна- скільки часу длубав чеха поглядом, подумки напускаючи на хропуна всі, які знав, корейські прокляття. У Яна, мабуть, був імунітет: час від часу він зменшував амплітуду, але ні на мить не затихав.
«Вибачай, приятелю, — опускаючи очі, подумав Левко, — не по-добаються гуртові спальні в хостелі, плати вчетверо більше і шуруй спати у готель».
Хлопець також усвідомив, що не може ризикувати, ховаючи поцу¬плений балончик на очах іншого постояльця. Якщо кореєць запримі¬тить спрей, у Левка будуть проблеми. Кілька секунд українець без¬цільно рився у речах, поки не вигадав, що робити. Витягнувши пакет із зубною щіткою та пастою, він підвівся і пішов до душової кімнати, двері до якої були на лівій від входу в спальню стіні. Зачинився всере¬дині, відкрутив кран над умивальником і нашвидку почистив зуби, пир¬хаючи, спльовуючи і навмисно голосно тручи щіткою по яснах. По то¬му він витягнув спрей «FRONTIERSMAN», заштовхав його в пакет разом із гігієнічними причандалами і переконався, що ведмежа мор¬да не проступає крізь целофан. Повернувшись у спальню, Левко за¬пхав пакет на самісіньке дно наплічника.
Якби у Левка спитали, навіщо він це зробив, він би не знав, що від¬повісти. Так, він піддався незрозумілому імпульсу і взяв балончик. Він порушив найголовнішу заповідь неписаного кодексу поведінки бекпе- керів: присвоїв річ, яка належала іншому бекпекеру. Простіше кажу¬чи, вкрав. Проте докорів совісті Левко не відчував. У глибині душі він знав, що, беручи до уваги вечірню пригоду, Калеб буде тільки ради її позбутись балончика. Навряд чи канадець здійме галас, виявивши
пропажу. Крім того, Лео вважав, що канукам настільки сильний за¬сіб самозахисту, образно кажучи, до задниці. Ще жодного разу з ча¬сів зародження туризму в Перу гірська пума не нападала на бекпеке- рів на Дорозі інків. Канадці йтимуть відомим шляхом, під проводом хороших гідів, в оточенні інших груп. Спрей їм не потрібен. Зате йо¬му, Левку, та його друзям противедмежий балончик може ще ой як стати у пригоді.
Та й зрештою, як казав старий Джордж Карлін1: «If police didn’t see it, I didn’t do it»2.
XXXII
28пипня 2012 ронц. 00:16 [UTC-5]
Хостеп «Samay Hasi Youth»
«Samay Wasi» спав. Світло горіло лише в одному вікні.
Левко з Семеном сиділи на ґанку хостела, потягуючи пиво «Cus- і|ііепа». Було холодно, проте із зали досі не вивітрився запах газу, тож хлопці вирішили за краще мерзнути.
Приятелі довго сиділи мовчки, потім Сьома озвався:
—Якби він помер, я б скасував експедицію.
Левко подумав, що то був би не найгірший варіант. Не смерть Ед¬ді, ні. А скасування експедиції.
—Поганий знак?
-Типу того. — Росіянин приставив горлечко до губ, перехилив пляшку (центральна частина якої відтворювала кам’яну інкську клад¬ку) і сьорбнув.
—Що кажуть лікарі?
— Сьогодні під наглядом, завтра зранку випишуть. — Помітивши, ик брови українця здивовано полізли вгору, Семен пояснив: — Набряк Квінке — це не хвороба, це криза. Якщо кризу подолали, паці- I ні встає і йде. — Ясно... — Куди ти зник... ну, коли ми притягли Едді в клініку?
—А... — Левко махнув пляшкою у повітрі, показуючи, що нема мри що говорити. — Здалося, що побачив знайомого
—Тут? У Перу?
—Ага.
—І що?
Українець завагався, міркуючи, чи не розповісти про свої підозри. Не відважився:
—Помилився.
—О’кей. — Сьома здвигнув плечима, одночасно опустивши кути¬ки губ. Він усе одно не розумів, чому Левко не повернувся в «Cusco Medical Assistance» після того, як усвідомив, що обізнався. — До¬пив?
—Так. — Левко одним махом вихилив рештки «Cusquena».
—Пішли. Завтра рано вставати...
ХХХIII
Рано-вранці 28-го п’ятеро мандрівників сіли на автобус до Пуерто- Мальдонадо, куди успішно прибули в розпал дня, провівши сім з по¬ловиною годин у дорозі. Останні двісті кілометрів вони мали приєм¬ність спостерігати південну крайку лісів Мадре-де-Діос, уздовж якої звивалося шосе СЗО. Подекуди, коли сріблястий триосний автобус ви¬їжджав на пагорб, який здіймався над сельвою, вони могли спостері¬гати безмежний килим тропічної зелені, що тягнувся до горизонту. Ніхто не озвучив думки вголос, але всім п’ятьом від такого видовища ставало не по собі.
