Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
На се жалівся гетьман обом воєводам, мабуть з згаданим вище посольством кінця червня. “Молдавський воєвода пише про жалі гетьмана, на нашого пана, що він не поводиться з козаками з належною пошаною”, писав Шебеші до Чигрина оден з семигородських регентів Акош Барчай, доручаючи йому збивати такі обвинувачення.- “Се неправда, наш милост. пан не такий нерозумний, аби він з таким хоробрим військом і з самим гетьманом не поводився з належною пошаною, ви мусите боронити нашого мил. пана від таких закидів” 1). В листі 18 (28) липня воєвода Стефан так відповідав на сі жалі гетьмана: “Я також-видить то бог, з великим жалем прийняв се, що довідався з листу в. м., м. м. п., що й. м. князь семигородський поступає против договору з й. м. п. Антоном, намісником в. м.; я того по ні не сподівався, та й думаю, що таки дане в. милости слово він додержить вірно-бо й я не загаюся добре порадити йому з сього боку, аби він більше не писав таких листів, що без усякої причини нарушають братську любов і приятельський союз” 2). На жаль, докладніших відомостей про сей зухвалий лист Ракоція не маємо. Павло Алепський в своїх записках переказує те що доводилось йому чути про се в двірських кругах Валахії-але се дуже загальні відомости. Ракоцій показав себе дуже гордовитим і переступив межі справедливости. Він поступав в польській землі незвичайно немилосердно, поруйнував богато церков і манастирів, а на Хмеля похвалявсь і ганьбив такими словами: “От я вже заволодів Валахією і Молдавією, вони в моїх руках, Угорщина-се моя батьківщина, а тепер я завоював Польщу і зайняв їх столицю; лишається мені тільки підбити сього хлопа Хмеля”. Почав потайки побивати його козаків, щоб зменшити їх силу. Хмель довідався про се й дуже розгнівався на нього; післав до хана і намовляв його іти й воювати Ракоція, щоб віддати його до рук Хмеля. І осягнув се, бо Турки й Татари, почувши про сей похід на Польщу, піднятий без їx згоди, дуже розгнівалися; пішли поголоски, що сім королів змовилися й підуть походом на Волощину в великім пості і тут була велика трівога аж до Зелених Свят-коли прийшла відомість, що хан вийшов в похід і буде йти сими краями 3).
Мабуть відомости про вихід Карла-Ґустава з Польщі, привезені Бєньовским були останньою краплею, що довершила гнів гетьмана на Ракоція за те, що він не приготовив його до такого несподіваного обороту справи, і тому в записках Шебеші так настирливо повторюється нота жалів гетьмана і Виговського, що Ракоцій не інформував їx про ніщо і держав в повній невідомости про стан річей на польськім театрі війни-а тим часом підняв своєю акцією Турків і Татар, що сунули тепер не тільки на Дунайські князівства, а й на Україну. Гетьман післав наказ Ждановичу кинути Польщу й рушити під Камінець. Не маємо докладнішої дати сього наказу; в записках Шебеші вона виступає під 28 червня. Желябужский почув про нього 4 липня в Стародубі (Нечай 27 червня ще не знав про сей наказ), дата Шебеші мабуть недалеко спізняється за фактом-він занадто був важний для нього, і гетьманський осередок не мав причини його затаювати.
Видаючи сей наказ гетьман з одної сторони сповняв домагання царя і заспокоював ханську сторону. Противставляв козацьку силу всяким грабівничим плянам Орди. Ішов на зустріч невдоволенню, що все більше підіймалося серед козаків Ждановича і в війську взагалі. Але се був серйозний удар по козацьких плянах на Західню Україну і Білорусь, майже резігнація з них. Іще з більшою силою ніж перед тим, гетьманський уряд мусів тепер узяти курс на замиреннє з Яном-Казимиром: з огляду на вихід з Польщі Карла, очевидний крах Ракоцієвих плянів і неясности в відносинах до нього, грозу татарського наступу і т. д.
Місії Бєньовского щастило незвичайно. Він попав в відповідний момент, приїхавши в Чигрин саме на се похмілля від Ракоцієвої кампанії і очевидно потрапив взяти відповідний тон. Супроти вище сказаного за точку приложення його дипльоматії треба розуміти західнє-українську проблему, до котрої він видимо вмів зручно підійти і знайти їй конкретне оформленнє. Потім проблема відсунулась, але оформленнє зісталося і як то буває-само по інерції добилось своєї реалізації: ефектної, хоч і ефемерної-в Гадяцькім акті унії.
В відповідь на своє звідомленнє з першої чигринської місії Беньовский одержав від короля широку повновласть на переведеннє договору з військом Запорізьким на тих доволі значних уступках, що були ухвалені соймом 1656 року, і лягли потім основою Гадяцької унії. Інструкція датована 13 червнем н. с. 4) і списана очевидно так щоб бути показаною Хмельницькому і Виговському (що виступає в сім моменті виразно як актуальний шеф козацької політики). Вона являлась таким чином одною з тих відповідальних політичних деклярацій, котрих таку спору серію маємо з тих часів:
“Поздоровити іменем й. кор. мил. щирим батьківським афектом уродженого гетьмана 5), з усім військом Запорізьким.
“(Пояснити йому), що й. кор. м. вважає для себе найбільшим щастєм, будучи з божого провидіння королем польським, мати змогу за ласкою божою об'єднати в одно поріжненні члени Річипосполитої. До того він і на початку свого панування прикладав старання, і тепер так само-бажаючи, аби та пожадана година зблизилась як найскорше. А бажаючи привести до кінця визначену на останнім соймі, за згодою всіх станів комісію з уродженим гетьманом війська Запорізького, знову висилає того ж уродженого Бєньовского, секретаря і посла свого, для продовження сеї справи, покладаючи надії на ласку божу. Як вона настроїла щиро й. к. м. і всіх станів Рчп. до сеї одности, так ачей милосердною опікою своєю надхне любовю до власної вітчини та одности і ур. гетьмана та військо Запорізьке.
“При тім запевняє перед богом й. к. м., що він сам і всі стани Рчп. бажають ретельної, правдивої й ніколи не відкличної одности з ур. гетьманом і всім військом Запорізьким. Все що з обох сторін сталось за гріхи вони віддають то справедливости божій і на вік закопують непамятю, покликуючи найвищого суддю на свідка сеї правдивої і ретельної щирости з своєї сторони. А щоб ур. гетьман і все військо Запорізьке тим більше пізнало сю щирість й. к. м. Річипосполитої, він за радою сенаторів дав згаданому Бєньовскому повновласть приступити до переговорів з ур. гетьманом і військом Запорізьким, так щоб приніс й. кор. м. умову здатну загасити внутрішній домовий пожар, через задоволеннє війська Запорізького і Річипосполитої. А. й. к. м. обіцяє за себе і всі стани Рчп., що вони слушним річам перечити не будуть, а триматимуть все постановлене. Бо сподіваються, що ур. гетьман і все військо не схоче зневажити доброї охоти короля і станів Рчп., а забезпечивши в цілости се пожадане об'єднаннє сполучить силу війська Запорізького з силою війська Річипосполитої, я спільної вітчини. Все се доручається зручности посла-виконати сю справу як найкраще і найскорше, з задоволеннєм обох сторін.
“Але має він пильнувати як найуважніше, щоб сі щирі пропозиції короля гетьманові і війську Запорізькому не скінчились ніяким обманством 6). Бо то річ певна, що Порта з Татарами збираються приборкати князя семигородського, господарів молдавського і волоського і нарешті й самих козаків. У Москви Хмельницький не має вже ніякого довіря, се явно показується: поминувши богато инших причин вистане одна: його сполученнє з Ракоцієм і Шведами. Не має довіря і у Порти-тому що стільки разів їй піддавався, а без її відома звязався з Москвою, і тепер збільшив сили васалів Отоманської Порти: Ракоція, господарів волоського і мунтянського.
“Доказом того, що (гетьман) щиро хоче замиритися з королем і Рчп. буде се, коли по приїзді посла він не гаючись нітрохи буде справу кінчати: обговорить умови і приступить до їх списування, підписання і печатання обома сторонами. Коли він уже відкликав козацьке військо (від Ракоцієвого війська) і схоче прислати королеві проти Шведів десяток тисяч добрих і комонних козаків, а другу частину козаків оберне з ханом на Угорщину-сам зіставшись для обережности на Україні (се будуть докази доброї волі Хм. і війська).
