Не вурдалаки - Талан Светлана (читать онлайн полную книгу txt) 📗
Роман помовчав, потім сказав, дивлячись прямо у вічі:
– Ми теж проживемо разом все життя?
– Звичайно, – кивнула я. – Ми проживемо одне життя на двох. А ось чи помремо в один день і в ту ж годину…
– Чи нам зараз думати про смерть?! – перебив мене Роман. – Життя прекрасне!
– Так, воно чудове і таке довге! – замріяно сказала я і притулилася до його теплого плеча.
…вересня 1963 р
Життя – відрізок між народженням та смертю. Воно таке непередбачуване! Іноді у ньому течія спокійна та гладенька. Іншого разу нагадує гострошпилеву будівлю, часом схоже на кімнату, у якої є чотири стіни та немає вікон та дверей. Бувають моменти, коли людина натикається на броньовані металеві двері з величезним замком. Тоді хоч бийся лобом – не відчиниш. Мені здається, що люди самі вибирають свій шлях по життю: забратися на шпиль чи грюкати у зачинені двері. Чи, можливо, плисти за течією? І то не факт, що течія винесе на рятівний острівець. Можна потрапити і у вигрібну яму. Життя як колюча нива: не пройдеш, ніг не вколовши. Можеш все життя ловити синього птаха, та так і не впіймати.
Я не знаю, як складеться моє життя, але впевнена в одному: коли Роман буде поруч, переді мною будуть всі двері відкриті, бо моє кохання сильне та вічне…
…грудня 1964 р
Я вагітна на п’ятому місяці, але все ще граю на сцені.
– Остання перед пологами роль, – пообіцяла я Романові.
– Хіба ж можна так нехтувати своїм здоров’ям?! – обурився він. – Треба ж і про дитину думати.
– Я вважаю, що їй добре зі мною, бо мистецтво надихає, воно вносить у моє життя свіже повітря, не дає змоги затягнути в буденність.
– Я згоден з тобою, але ти так вживаєшся на сцені в роль, що я сам іноді не розумію, де ти, а де твоя героїня.
– Я не можу нічого робити наполовину, – сказала я, взявши його за руку. – Хіба ж то була б я, якщо б навчала учнів на півсили, грала лише наполовину і кохала б тебе на півжиття?..
…січня 1965 р
На зимових канікулах були у мене на батьківщині. Я так давно не була тут взимку! Стояла непорушна тиша, тільки рясний сріблястий іній від легенького вітерця таємниче поблискує та сиплеться з дерев додолу. Приспівуючи, сніг приємно поскрипує під ногами, коли я виходжу в сад. Усе навколо слухає мелодію кроків. Клубочиться пара й осідає на комір дрібненьким інеєм. Я вслухаюсь у зимову мелодію села. Десь скрипнула хвіртка, зойкнуло цеберко, грюкнули ворота, замугикала корова. Над хатами в синє небо струменем піднімається сивий дим. Все навкруги іскриться, сяє тисячами блискіток. Хочу пройти до берега, де завмерли у німому сні мої подружки верби, вдягнуті пуховою ковдрою, але ноги по коліна загрузли в кучугурі снігу.
– Мої сестрички, – кажу я їм, – не буду тривожити ваш сон. Чекайте того часу, коли зможете рухати затерплим гіллям, щоб скинути ковдру і вдягнутися по-весінньому. Чекайте на мене влітку…
…січня 1965 р
Зараз батько працює в колгоспній конюшні.
– Марійко, не хочеш завтра прийти до мене в конюшню?
– А що там є?
– Грім та Блискавка народили лоша.
– Справді?! – сплеснула я долонями. – Це варто побачити!
Вранці прокидаюся рано, а батька вже нема вдома.
– А де тато? – запитую матір.
– Побіг до лошати, не дочекавшись тебе. А ти б краще поспала якусь зайву годинку.
– Ні-ні! Я піду до нього, – кажу я й підхоплююся з ліжка.
Похапцем випиваю чашку молока, вдягаю мамині валянки та поспішаю до конюшні.
У конюшні стоїть специфічний запах. Тут завжди запахи коней змішуються з пахощами сіна та вівсянки.
– Прокинулася, Марійко? – лагідно посміхається батько. – Ось це наш Грім.
Підходжу ближче. Грім втягнув носом повітря, вишкірився та тихо заіржав.
– Красень, а не кінь, – кажу я і простягаю коневі грудочку цукру, яку встигла прихопити з дому.
Грім, дужий та гарячий, покосився на мене, але ласощі все ж забрав з руки, легенько доторкнувшись губами до моєї долоні.
– А це Блискавка? – цікавлюсь.
Кобила стривожено заіржала, вдарила копитами дерев’яний настил. Простягаю їй шматочок цукру. Вона обережно, самими губами, приймає від мене гостинець. Новонароджене лоша вже стояло. Його тоненькі ніжки ще дрібно тремтіли. Вони були такі довгі та красиві, ніби виточені з червоного дерева, яке щойно відшліфував до блиску вмілий майстер.
– Який красень! – кажу я захоплено.
– Це не красень, а красуня, – виправив мене батько.
– А як її звати?
– Я вирішив, що ти сама назвеш лоша.
– У нього така тепла зірочка на лобі, тож нехай буде Зірочкою.
– Непогано, – говорить тато та підкладає сіна лошиці.
Вона стривожено починає бити копитами біля жолоба.
– Чому вона так робить? – запитую тата.
– Бо стала матір’ю і тривожиться за лоша.
– То я піду додому. Нехай заспокоїться трохи, а то ще молоко пропаде.
– Йди, доню, йди до матері, а то вона сумує, коли тебе немає поруч.
Йду додому, а навколо така краса, ніби я попала в казкову країну. Сонце вже вибралося на верхівку снігового муру. Його промені ринулися вниз, розбиваючись на дрібненькі скалочки. Від цього все навколо заблищало, засяяло, заіскрилося рожевим, блакитним та синім, оббризкуючи все навколо. Дихаю свіжим морозним повітрям і не можу надихатися.
…березня 1965 р
Чорний день у моєму житті – померла моя мама.
Мамо, матінко, рідненька моя матусенько! Моя люба, найщиріша, найкраща! Я хочу знайти для тебе найгарніші слова, які є у нашій мові, щоб сказати їх тобі. Я знаходжу їх: люба, мила, лагідна, кохана. Повторюю ці слова без упину, але ти вже їх не чуєш. Чому цінність людини в повному обсязі розумієш тоді, коли втратиш її? Чому тоді, коли ти, моя люба матуся, була поруч, коли я бачила тебе, чула твій голос, коли бачила твої сумні очі, я так мало говорила про те, як я тебе кохаю? Чому забувала говорити добрі слова? Нещодавно я приїздила до села, розмовляла з тобою, чула твій голос, бачила твоє обличчя, на якому зораним полем лягли зморшки-роки. Тоді я ще не знала і не здогадувалася, що бачу тебе востаннє. Вже тоді, тиждень тому, у мами охрип голос, бо була застуджена. І треба ж їй було готуватися до мого приїзду та піти прати до ополонки на річці, а в цей час стояли люті морози.
– Я її не пускав до річки, – розповів батько. – Але вона якщо щось намітила зробити, то неодмінно зробить. Я пропонував винести доріжки та почистити їх снігом, але вона каже: «Чи вперше мені прати взимку в ополонці?» Взяла прача, повісила підстилки на коромисло та й гайда до річки!
Наступного дня мама почала кашляти та хрипко розмовляти. Увечері у неї почалася гарячка. Батько хотів викликати лікаря, але мама сказала, що не вперше хворіє на застуду. Напилася липового чаю з медом, на піч насипала проса, простелила кожуха та полізла відлежуватися. Тоді приїхала я до неї, бо була вже у декретній відпустці. Звичайно ж, мама забула про лікування, бо хотіла побути зі мною кілька днів. Якось я їй порадила поїхати до районної лікарні. Мама попросила у мене труси, щоб вдягнути на прийом до лікаря, бо у неї вони одні, й ті латані-перелатані.
– Яка різниця, – сказала я, – латані вони чи цілі. Головне, щоб були чистенькі.
– Якось незручно, – сказала мама.
– А мені потім буде неприємно їх вдягати, – сказала я.
– То й не треба, донечко, – сказала вона. – Обходилася раніше, то й цього разу обійдуся. Не переймайся такою дрібницею.
А я незабаром забула про цю розмову.
За кілька днів після мого від’їзду мама зовсім втратила голос і могла говорити лише пошепки. Тато викликав лікаря, і її одразу ж госпіталізували із запаленням легенів. А за три дні її не стало…
Я дивилася на матусю в домовині. Вона була тиха, ніби стомившись від буденного життя, заснула. Моя люба матуся була ще молода, їй було лише п’ятдесят років.
