Не вурдалаки - Талан Светлана (читать онлайн полную книгу txt) 📗

Роман весь вечір мовчав.

…травня 1965 р

Був вихідний день, тож я поїхала до міста. Вийшла з автобусу на автовокзалі та пішла до туалету. Дочекалася, коли залишилася одна, та дістала з валізи одяг. Швидко натягла стару кофтину з латками на рукаві. Під неї на спину засунула невеличку дитячу подушечку та натягла довгу спідницю, яку зшила із старої фіранки. Голову покрила великою картатою хусткою. Потім дістала з газети ковіньку та пошкандибала, зігнувшись, до найближчої церкви.

Перехрестившись біля порогу, зайшла до церкви. Одразу ж молитва на кілька десятків голосів піднялася до балок стелі та стоголосо розтеклася під куполом. Я завмерла, бо прямісінько перед собою побачила образ із розп’яттям Христа. Доки йшла служба, я не зводила очей з обличчя Ісуса. Він дивився на мене пильно, ніби дивився мені не в вічі, а у саму душу. Його погляд був настільки живий, що мені стало соромно за те, що я стільки часу не згадувала про Бога, навпаки, читала лекції на атеїстичні теми. Одного разу під час лекції я повинна була за допомогою лабораторних експериментів показати перетворення води на вино. Щоб все виглядало реально, я вирішила розіграти невеличку сценку. Я промовила: «І тут на Землю спустився Бог». У цей час у білому вбранні поважно з’явився на сцені Роман в образі Всевишнього. Не знаю чому, але мене розібрав сміх. За мною почав сміятися Роман, а потім і слухачі. Врешті-решт, я заспокоїлася та вибачилася перед глядачами. Тоді я у них попросила вибачення. Лише сьогодні, стоячи перед іконою, з якої з осудом споглядав на мене Ісус, я зрозуміла, що не тоді і не там повинна просити вибачення. І я подумки щиро просила у нього пробачення за своє святотатство, за слова Романа, за те, що не була в церкві багато років, просила щастя та здоров’я своїм діточкам. Я не знала жодної молитви, тож зверталася до Бога, як тільки могла, вирішивши, що моя щирість буде почута. Якоїсь миті мені здалося, що погляд Всевишнього став не таким суворим, більш лагідним, а в куточках губ з’явилася легка прощаюча посмішка.

Коли священик звільнився, я підійшла до нього. Спочатку я розпитала, чому Боженько забирає гідних людей, залишаючи жити на землі різний непотріб. Він пояснив, що на все воля Божа, а негідні люди йому там не потрібні.

Я зізналася, що не знаю жодної молитви. Священик сказав, що молитва – це звертання розуму та серця до Бога, тому їх необхідно знати кожній віруючій людині.

– Де ж мені їх взяти? – поцікавилася я.

– Я дам вам «Молитвослів», – сказав він та подав мені маленьку книжечку. – Вивчите чи перепишете молитви, тоді мені повернете.

– Святий отче, скажіть, будь-ласка, моя померла матуся відійшла в небуття чи ні?

– Так вчать вас матеріалісти, – сказав він. – А вчення православної церкви говорить нам про те, що смерть людини – це не знищення її особистості. Душа померлого йде на суд Божий, який визначить її місце до другого пришестя Христа, кінця цього світу та Страшного Суду – коли душі знову об’єднаються з преображенними тілами. Тоді почнеться нескінченне життя усього людства у новому світі. А як це буде? Залежить від земного життя людини та від молитов Церкви, близьких та рідних людей після їх смерті.

– Дякую вам, ви підняли завісу та відкрили мені очі. Можна ще одне питання? – запитала я.

– Звичайно.

– Чи я можу щось зробити для своєї покійної неньки?

– Так. Хто пішов з цього світу, сам вже не може про себе подбати, але молитви Церкви та близьких людей допоможуть їм.

– А чому є обумовлені поминальні дні?

– З першого по третій день душа перебуває в місці земного життя. З третього по дев’ятий їй показують райське життя, а з дев’ятого по сороковий – муки грішників у пеклі. На сороковий день звершується рішення Боже, де буде знаходитися душа померлого до Страшного Суду. Тому вам раджу молитися за упокій душі грішної вашої матінки.

Я подякувала священикові, купила невеличку ікону Спасителя та пішла до туалету на вокзалі, щоб перевдягнутися. Трясучись у «ПАЗику» по дорозі додому, я думала про те, що такі люди, як моя матуся, заслужили місце в раю, а якщо були у мами невеличкі гріхи, то я вимолю Бога пробачити їх.

– Ну як ти? – схвильовано запитав мене Роман, ледь я переступила поріг.

– У мене все гаразд, – сказала я, дістаючи з валізи старий одяг та хустку.

– Це добре, – зітхнув він з полегшенням. – А то я мало не збожеволів, чекаючи на тебе. У голову лізли всякі думки… Тепер ти задоволена?

– Я не шкодую, що поїхала до церкви.

– Сподіваюся, що більше не буде цього цирку?

– Не називай мій вчинок цирком, – сказала я з образою, ледь стримуючи себе. – Це моє рішення, і яким би воно не було, ти не повинен пригнічувати мою особистість.

– Ну вибач, якщо не так висловився.

– Проїхали. Якщо ти мав на увазі під словом «цирк» мої відвідини церкви, то маю тобі сказати, що при слушній нагоді я знову попаду туди всіма правдами і неправдами.

– Добре ж тебе там обробили, – пустив шпильку Роман. – Я ніколи не думав, що ти можеш бути такою.

– Якою?

– М’якою та піддатливою.

– Навпаки. Я виявила силу, а не слабкість.

– Тепер не будеш читати лекції на атеїстичні теми? – єхидно запитав Роман.

– Уяви собі, що буду, бо читаю їх не зі своєї волі, а з наказу. До того ж, мені потрібна робота, щоб підняти дітей на ноги. І те, що я буду казати людям, буде брехнею. Я не вмію брехати, але не маю права втратити роботу. Якщо ж буде нагода, то читатиму лекції на інші теми – так буде чесніше. – Я помовчала і додала: – І тобі не буде шкоди.

– Ти молилася ідолові?

– Твій ідол – Володимир Ілліч. Його портрет висить на почесному місці в нашій кімнаті – над шафою з книжками. А мій, як ти назвав, ідол, – я дістала із сумочки «Молитвослов» та ікону, – буде стояти під ним, у закритій шафі біля книжок.

– А якщо хто побачить? Ти про це не подумала? До нас приходить сила-силенна людей. Вони йдуть за порадою, а тут таке…

– Не таке, а моя ікона. І подобається тобі чи не подобається, але я буду молитися за свою маму, – сказала я спокійно, але твердо, чітко карбуючи кожне слово. – І давай не повертатися до цієї теми. Добре?

Роман зітхнув, але мовчки кивнув на знак згоди.

…червня 1966 р

Погана новина. Господарка хатинки, яку ми наймали, прислала листа, що восени повертається. Нам потрібно шукати нове житло, а так шкода, бо ми вже звикли до нього, привели до ладу, звели паркан, змайстрували туалет. Зараз будинок здавався мені вже не таким сумним та занедбаним, бо все було зроблене в ньому своїми руками, обмите дитячими посмішками та сміхом, зігріте теплом нашого кохання.

…серпня 1966 р

Сільський голова знайшов нам житло в іншому місці. Це була ще гірша хатинка. Стіни облуплені, як ззовні, так і зсередини. В одному місці протікає дах, тож доведеться його лагодити. Дякувати Богові, що хоча б є якийсь недоламаний паркан.

Зайшли в середину – пахне цвіллю. Незатишно та сиро.

– І доки ми будемо поневірятися по чужих кутках? – сказала я у розпачі, бо доведеться знову починати все з початку.

– Ти прочитала мої думки, – говорить Роман та обіймає мене за плечі. – Скажи мені, які три речі потрібно встигнути зробити людині за життя?

– Посадити дерево – це раз.

– Ми з тобою на подвір’ї посадили не одне, а цілий сад дерев. Шкода, що деревця не встигли нагодувати своїми плодами наших дітей.

– Нехай інші люди скуштують, якщо не ми. По-друге, треба народити дитину. Це завдання ми перевиконали, бо у нас уже двійко діточок. По-третє, збудувати будинок.

– Ось! Це я і хотів від тебе почути.

– З нашими статками це неможливо.

– Чому?! Це реально, якщо кожного місяця десь на чомусь зекономити. Звичайно, ми не зможемо побудувати свій будинок одразу, але за кілька років це можливо.

– Скоріш за все життя, – я сумно посміхнулася.

– Ходімо додому та все підрахуємо, – запропонував Роман.