Не вурдалаки - Талан Светлана (читать онлайн полную книгу txt) 📗

…грудня 1960 р

Його поцілунок – втілення ніжності. Його уста такі жадані, такі смачні, що моє тіло від них стає схожим на розтоплений м’який віск. Я ловлю його губи, і ніжність огортає все моє тіло. Руки Романа такі спритні та чутливі, що нагадують руки майстра, який настроює музичний інструмент. Вони чутливі, як у знаменитого піаніста. Лише торкаються вони мого тіла, як починають бриніти мої струни бажання. Коли поцілунок з ніжного переходить у пристрасний, тіло спалахує, мов сірник. Воно розкривається йому назустріч, як бутон квітки навесні. І я втрачаю голову, бо вже не розумію, чи то розпускається квітка, чи розцвітає палке кохання, чи починається виверження вулкану. Наші розпечені тіла сплітаються в одне ціле, і ми перестаємо ними володіти – вони в полоні кохання. Серце шаленіє в грудях, я кутаюся в обіймах коханого, і світ для нас перестає існувати. У ньому є лише ми двоє. Ми і наше безмежне кохання. В якийсь час наші тіла залишають землю й злітають вгору, туди, де міріади мерехтливих зірок. Я ширяю десь угорі, доки приглушений крик не злітає з моїх уст, і зірки розсипаються віялом навколо мене.

– Тобі добре? – шепочуть його пошерхлі від спраги вуста.

Мій любий, коханий, єдиний у всьому світі! Якби ти знав, як мені добре, то не запитував би. Моє тіло стомлене, виснажене до останньої краплі, але ця втома така приємна!

– Чи я ще жива? – думаю про себе. – І звідки дісталося мені таке щастя?

– Я кохаю тебе, – шепочу я замість відповіді.

Чи буде так завжди? Чи не розгубимо ми свої почуття на теренах буденності життя? Я зроблю все, щоб так було завжди. А зараз шепочу всі лагідні слова, які самі приходять в голову. Він теж відповідає мені, і я, засинаючи, все ще слухаю слова, які не стомлюються пестити мій слух.

…березня 1961 р

До Міжнародного жіночого дня зі своїми учнями підготувала концерт для жителів села. Спочатку була урочиста частина, в якій вшанували передових трудівниць голова колгоспу та директор школи. По тому був невеличкий концерт, та діти зіграли невеличку п’єсу. Здалося, що глядачі залишилися вдоволені.

– А чому б нам не організувати драматичний гурток? – запитала я Романа, коли ми повернулися додому. – Мені здається, що глядачі були б раді подивитися спектакль, де грають не діти, а дорослі.

– А хто буде грати? – поцікавився Роман.

– Я, ти та інші вчителі.

– Гадаєш, вони захочуть?

– Ще б пак! Сидять усі вечорами у своїх нірках, як миші, а життя йде, воно не зупиняється. Треба жити цікавіше, наповнювати кожен день свого життя чимось новим, – з запалом почала я. – Треба нести людям радість, дарувати щось приємне, красиве.

– І де ж ми будемо брати декорації, костюми?

– Декорації можуть учні виготовити у шкільній майстерні на уроках праці. Костюми будемо готувати самі.

– Мене гримером візьмете? – пожартував Роман.

Попри всі жарти наступного дня я в учительській на великій перерві зібрала колег та внесла пропозицію. Ідея сподобалася, бо всі пожвавішали, в очах з’явився блиск азарту.

– Я зможу трохи допомогти, – втрутився у розмову наш завгосп. – Є списані фіранки, то можна буде якийсь костюм зшити. Також є обрізки фанери для декорацій, є трохи фарби.

– А у мене є швейна машинка, – сказала піонервожата Люда. – Тож із задоволенням можу щось пошити, якщо, звичайно, дасте мені якусь роль.

– У колгоспному клубі теж можна міль поганяти та щось знайти з костюмів, – сказав директор школи та додав: – Як гарно, що у мене такий молодий колектив! З вами і я помолодшаю!

– Ще й як! Знайдемо і для вас роль, – сказала я.

– Старезного дідугана грати? – сміється директор.

У цей же день всі порпалися в бібліотеці, вишукуючи п’єси.

…листопада 1961 р

До Жовтневих свят ми підготували п’єсу за Шевченком «Мати-наймичка». Готувалися дуже ретельно та довго. На репетиції до клубу брали з собою дітей, коли не було з ким залишити вдома. Самі пошили костюми, зробили декорації.

Прем’єра повинна була відбутися після урочистої частини. Я дуже хвилююся, побачивши повнісіньку залу людей. Вже не вистачає місць, а люди все підходять та підходять. Завідуючий клубом почав збирати вільні стільці, приніс їх з бібліотеки, але й тих не вистачило. Тоді директор школи покликав хлопчаків-підлітків та почав з ними носити стільці зі школи.

– Чому стільки багато людей? – запитую я Романа.

– Тому, що прийшли люди з сусіднього села, – відповідає він мені та запитує:

– Чому ти вся тремтиш? Змерзла?

– То від хвилювання.

– А ось це вже зайве, – каже він та нишком цілує мене за вушком. – Тепер не так страшно?

– Дуже хвилююся, – зізнаюся я.

– Якщо будеш так труситися кожного разу, то доведеться тобі грати лише епізодичні ролі.

– Не буду! Я вже заспокоїлася. Обіцяй мені, що я буду грати завжди головні ролі.

– Сонечко, то я пожартував, – посміхається він до мене, і я купаюся у цій усмішці, зігріваюся її теплом, і вже за кілька хвилин хвилювання кудись зникає, давши змогу увійти в роль.

Я й не думала, що п’єса пройде на «ура». За весь спектакль із зали не донеслося жодного звуку. Здавалося, що там, внизу, зовсім порожньо. Якби пролетіла муха, то було б чути її дзижчання. Люди завмерли, щоб не пропустити жодного слова. Лише у сцені, коли мати зізнається у всьому Маркові, хто вона насправді, почали схлипувати жінки та шмигати носами чоловіки. Дехто почав плакати, і я зрозуміла, що вистава вдалася, люди побачили на сцені не акторів, а шевченківських героїв. По закінченні зала зірвалася аплодисментами. До сцени потяглися люди. Вони, звичайно, не дарували квіти, як це буває у великих театрах. Але їхнє «спасибі» було кращим за будь-який букет. Усі запитували, чи будуть ще вистави. Нам довелося пообіцяти приготувати нову виставу до новорічних свят. Виявилося, що вони не можуть так довго чекати, тому довелося пообіцяти якнайшвидше підготувати нову виставу. Люди із сусіднього села запрошували приїхати до них. І ми просто змушені були дати їм слово.

Звичайно, найбільше слів подяки отримав Роман. Те, що він грав найкраще всіх, не викликало сумнівів. Я навіть не здогадувалася, що у нього така чудова дикція, що кожне його слово, промовлене зі сцени, звучить так, що доходить до самого серця і нікого не залишає байдужим.

Доки ми перевдягалися та змивали грим, технічка та голова колгоспу накрили нам стіл.

– Прошу до столу, товариші артисти! – голова зробив широкий жест.

Мені було якось ніяково, але на столі стояли тарілки з пахучою смаженою картопелькою, від запаху якої у мене забурчало в череві. Лише тепер я згадала, що з самого ранку нічого не їла. Я погодувала Даринку та пішла до столу, де вже, окрім картопельки та огірочків, з’явилися пляшки горілки та вина. Всі були радісні, веселі та збуджені. Одразу ж пішли розмови про наступну виставу. А я подумала про те, що все-таки слушна думка прийшла мені в голову, коли запропонувала зіграти п’єсу.

…березня 1962 р

До нового року ми підготували п’єсу «У неділю рано зілля копала». У лютому поїхали з нею до сусіднього села. Вистава мала неабиякий успіх. А по закінченні підійшла якась жіночка та принесла нам засмаженого у печі гусака. Я почувалася незручно, але вона простягла гусака Романові.

– Красно дякую і я, – сказала жінка, – і всі мої односельці.

– Я не можу прийняти такий подарунок, – знітився Роман.

– Так я ж від щирого серця, – говорить жінка. – Хіба ж я не знаю, як тяжко молодим сім’ям? А у мене цих гусей цілий табун. Не зобижайте мене, просту селянку, прошу вас.

Довелося Романові прийняти такий подарунок. Звичайно ж, ми не забрали його додому, а з’їли тут же всі гуртом.

А до восьмого березня ми вже мали вивчену нову п’єсу Коломійця «Фараони». Життя набирає шаленої швидкості. Тепер після занять поспішаємо додому, готуємо їсти, прибираємо в хаті, готуємось до наступних занять, а ввечері біжимо на репетиції. Чутки про нашу самодіяльність швидко розлетілися по окрузі. Нас почали запрошувати приїхати в інші села зі своїми виставами. Ми не відмовляли, але на все бракувало часу.