Дон Кіхот - Де Сервантес Сааведра Мигель (чтение книг TXT) 📗

— А хто така сеньйора? — спитав священик.

— А цього я й зовсім не знаю, — відповів хлопець, — бо за всю дорогу не бачив навіть її обличчя. Чув тільки не раз, як вона зітхала й стогнала, немов віддавала душу Богові. І нема нічого дивного, що ми знаємо про них так мало, бо мій товариш і я зустріли їх тільки два дні тому, і вони попросили нас піти з ними до Андалузії, обіцяючи добре за це заплатити.

— А ви не чули, як вони звуть одне одного?

— Ні, бо всі вони так мовчать, що аж дивно. Чути тільки зітхання та схлипування бідної сеньйори, що зворушують нас до сліз, і ми певні, що вони везуть її силоміць. Як на її вбрання, то вона або монахиня, або, певніш, збирається до монастиря, і тим-то вона, мабуть, і сумна така, що постригається не з власної волі.

— Все може бути, — відповів священик і вернувся до Доротеї. А та, почувши зітхання замаскованої жінки, зворушилась природним почуттям жалю, підійшла до неї і спитала:

— Що з вами, сеньйоро? Якщо вам може стати в пригоді жіночий досвід, щоб полегшити горе, скажіть, а я від щирого серця пропоную вам свої послуги.

Але жінка плакала й мовчала, хоч скільки зверталася до неї Доротея, аж поки підійшов до них вершник, якого, як казав хлопець, усі слухалися, і сказав Доротеї:

— Не турбуйтеся, сеньйоро, і не пропонуйте нічого цій жінці, бо вона ніколи не буває вдячна за те, що для неї роблять, і не силкуйтесь добути від неї відповідь, якщо не хочете почути якусь брехню.

— Я ніколи не казала неправди, — сказала жінка, що досі мовчала. — Якраз через свою правдивість я й опинилась у такому нещасному стані. Вас я першого беру за свідка, бо моя правдивість і зробила вас зрадником і брехуном.

Карденіо, що був од жінки тільки через двері до кімнати Дон Кіхота, ясно й виразно почув ці слова й гукнув:

— Що це я чув? Що це за голос торкнувся мого слуху?

На ці слова жінка здивовано повернула голову і, не бачачи того, хто їх сказав, встала й хотіла ввійти в кімнату, але вершник затримав її і не дав ступити й кроку. З похапливості та замішання фата, що вкривала їй обличчя, впала й відкрила незрівняну вроду й напрочуд гарне лице, правда, трохи бліде та втомлене, а очі перебігали по всіх так швидко, немов вона збожеволіла.

Така поведінка викликала велике співчуття до неї у Доротеї й у всіх, хто дивився на жінку. Вершник схопив її за плечі і посадив знову на стілець, але не міг тим часом придержати свою маску, і вона впала на підлогу. Доротея, що обіймала жінку, підвела очі, впізнала свого чоловіка дона Фернандо, а як тільки впізнала його, застогнала розпачливо і жалібно і непритомна впала навзнак. Коли б біля неї не було цирульника, що підхопив її на руки, вона гримнулася б на підлогу.

Коли священик підбіг до неї і підняв серпанок, щоб побризкати їй водою обличчя, дон Фернандо впізнав її і немов скам’янів. Проте він тримав у своїх руках Люсінду, бо це була Люсінда, що впізнала зітхання Карденіо, як і той упізнав її голос.

Почувши, як крикнула Доротея, і гадаючи, що це був крик Люсінди, Карденіо хоробро вийшов із кімнати Дон Кіхота і перше, що побачив, був дон Фернандо, який увесь час тримав Люсінду. Фернандо побачив і одразу впізнав Карденіо, і всі вони стояли німі й збентежені, не зовсім розуміючи те, що сталося. Всі мовчали й перезиралися: Доротея дивилася на дона Фернандо, дон Фернандо на Карденіо, Карденіо на Люсінду, Люсінда на Карденіо. Люсінда перша урвала мовчанку і звернулась до дона Фернандо з такою мовою:

— Облиште мене, сеньйоре Фернандо, хоч би з поваги до самого себе, якщо не з якого іншого почуття. Дайте дотягнутись до стіни плющеві, що в’ється по ній. Спиратись на неї не могли завадити мені ні ваші намагання, ні ваші загрози, ні ваші обіцянки, ні ваші подарунки. Дивіться, якими надзвичайними та несподіваними шляхами зійшлася я знову зі своїм нареченим; а ви ж знаєте з власного досвіду, який так дорого вам коштував, що тільки смерть може стерти його з моєї пам’яті. Нехай же це викриття оберне ваше кохання на гнів, а жадання — на досаду (бо на інші почуття ви не здатні) і заберіть у мене життя; віддаючи його перед моїм любим дружиною, я вважатиму, що віддала його не дурно. Мабуть, смерть моя переконає його, що я додержала вірності йому до сконання.

Тим часом Доротея опритомніла і зі слів Люсінди зрозуміла, хто вона така. Та бачачи, що дон Фернандо не випускає її зі своїх рук і не відповідає на її доводи, Доротея через силу встала, підійшла до дона Фернандо і, схилившись перед ним навколішки, сказала, вмиваючись гіркими та чарівними сльозами:

— Якщо проміння примерклого сонця, яке ти тримаєш у своїх обіймах, не засліпило ще тобі очей, то ти побачив уже, що перед тобою стоїть нещасна Доротея, яку тільки ти можеш зробити щасливою. Я — та скромна селянка, яку ти зі своєї ласки або заради своєї втіхи захотів піднести на таку височінь, що назвав її своєю. Скажу, нарешті, сеньйоре: хочеш ти чи ні, а я — твоя дружина. Про це свідчать твої власні слова, що не можуть і не повинні бути неправдиві. Про це свідчить твій підпис.

Ці й інші слова засмучена Доротея казала так зворушливо і з такими сльозами, що плакали навіть супутники дона Фернандо. Дон Фернандо слухав її мовчки, поки вона скінчила й заридала так жалісно, що хіба бронзове серце не розчулилося б, бачивши її горе. Люсінда дивилася на неї, зворушена її нещастям і здивована її розумом та красою. Вона хотіла підійти до Доротеї, заспокоїти її хоч трохи, але руки дона Фернандо цупко тримали й не пускали Люсінду. Нарешті й він, зніяковілий та вражений, пильно й довго подивившися на Доротею, розтулив руки, пустив Люсінду і промовив:

— Ти перемогла, прекрасна Доротеє. Ти перемогла, бо ніхто не наважиться заперечувати правду, яку ти кажеш.

Майже непритомна Люсінда впала б, коли дон Фернандо пустив її. Але Карденіо, який стояв позаду дона Фернандо, щоб той не бачив його, одкинувши страх і не боячись нічого, підхопив її на руки й сказав:

— Якщо милосердне небо бажає дати тобі перепочити, вірна, незрадна, прекрасна дружино моя, то ніде, думаю, не будеш ти в такій безпеці, як на руках, що тримають тебе тепер і тримали за тих часів, коли доля дозволяла мені взивати тебе моєю.

Почувши це, Люсінда глянула на Карденіо, якого вона впізнала вже з голосу, і, переконавшись у тім зором, ледве не зомліла. Зневажаючи правила звичайності, вона оповила йому руками шию, наблизила своє обличчя до його й відповіла:

— Так, сеньйоре мій, так. Ви — єдиний господар вашої раби, хоч як опиратиметься цьому ворожа мені доля, загрожуючи моєму життю, що все у вашій волі.

Це була дивна картина для дона Фернандо і для решти присутніх, що дивувалися з такої ніколи не баченої пригоди. Доротеї здавалося, ніби дон Фернандо пополотнів і хоче помститися Карденіо, бо вона бачила, як руки його схопилися за шпагу. Тоді вона з неймовірною швидкістю кинулася до його ніг, обхопила їх так, що він не міг поворухнутись, і цілуючи йому коліна та не перестаючи плакати, сказала:

— Що хочеш зробити ти, єдина моя надіє, такої незвичайної хвилини? Коло ніг твоїх — твоя дружина, а та, кого ти хотів би мати за дружину, — в обіймах свого чоловіка.

Поки Доротея говорила це, Карденіо, пригортаючи до себе Люсінду, не зводив очей із дона Фернандо, готовий при першім же загрозливім його поруху захищатися й кинутись на кожного, хто нападе на нього, нехай би це коштувало йому життя. Та на той час підбігли приятелі дона Фернандо, священик із цирульником, які були присутні при цій сцені, і навіть добрячий Санчо Панса. Вони оточили дона Фернандо й почали благати його зглянутись на сльози Доротеї. Якщо, казали вони, все, що говорила Доротея — правда (а в цім ніхто з них не мав сумніву), то дон Фернандо не може зрадити її справедливі надії.

Дон Фернандо піддався й скорився справедливим доводам. Він нахилився, підняв Доротею і сказав:

— Встаньте, моя сеньйоро.

РОЗДІЛ XXIV