Дон Кіхот - Де Сервантес Сааведра Мигель (чтение книг TXT) 📗

І з цими словами він двічі підскочив, надзвичайно задоволений, а потім підбіг до мула Доротеї і, спинивши його, став навколішки, благаючи, щоб вона дозволила поцілувати її руки на знак того, що він вважає її за свою господиню й королеву. Хто не засміявся б, побачивши божевілля пана й щирість слуги?

Доротея дала йому свої руки й обіцяла зробити його великим паном, як тільки небо поверне їй королівство.

Саме тоді на дорозі замаячила постать вершника, що сидів на ослі. Коли він під’їхав ближче, їм здалося спочатку, що то циган, але Санчо, який втупив в осла свої очі й душу, тільки-но побачив цього чоловіка, одразу ж упізнав Хінеса де Пасамонте, і, схопившись за нитку, тобто за цигана, розмотав і клубок, тобто здогадався, що осел був його Сірий. Пасамонте, щоб його не впізнали та щоб швидше продати осла, передягся циганом, бо циганською мовою та й багатьма іншими він володів, як рідною. Санчо, як тільки побачив і впізнав його, так і закричав на весь голос:

— А, злодію Хінесійо, віддай те, що взяв у мене, верни моє життя, мою втіху, мого осла, моє щастя, тікай, злодію, і швидше віддай те, що тобі не належить.

Але не треба було стількох слів і лайки, бо Хінес після першого ж слова скочив на землю та взявся тікати і незабаром зник з очей. Санчо підійшов до свого Сірого і, обіймаючи його, казав:

— Як же тобі жилося, мій любий, щастя моїх очей, мій товаришу?

І при цьому цілував та милував його, наче це була людина.

Всі вітали Санчо, що знайшов Сірого, а найбільше Дон Кіхот, який сказав, що, незважаючи на те, що осла знайдено, він не відмовляється від свого векселя на трьох ослят. Санчо подякував йому.

Дон Кіхот провадив далі свою розмову з Санчо і казав:

— Забудьмо, друже Санчо, всі наші суперечки, а тепер скажи мені цілком спокійно, де, як і коли бачив ти Дульсінею? Що робила вона? Яке обличчя було в неї, коли вона читала мого листа? Хто тобі його переписав? Розкажи мені все, що, на твою думку, треба розказати, щоб мене задовольнити, нічого не додаючи і нічого не скорочуючи.

— Сеньйоре, — відповів Санчо, — правду сказати, листа ніхто не переписував, бо його й не було в мене.

— Це правда, бо записну книжку я знайшов у себе через два дні після твого від’їзду і дуже турбувався: я не знав, що ти зробиш, коли побачиш, що в тебе немає листа, і гадав, що ти вернешся по нього.

— Я й зробив би так, — відповів Санчо, — якби не вивчив його напам’ять, коли ваша милість читали мені його. Я переказав його якомусь ризничому, а той переписав його слово в слово та ще казав при цьому, що за все своє життя ніколи не читав і не чув таких добрячих листів.

— А ти тепер пам’ятаєш його?

— Ні, сеньйоре, бо коли ризничий переписав листа, мені вже не треба було його пам’ятати, і я забув його. Пригадую тільки щось таке про «підвладну», себто «можновладну» сеньйору, про «ваш до смерті Рицар Сумного Образу» наприкінці, а в середину я вкинув понад триста «моїх душ, мого життя та моїх очей».

РОЗДІЛ XXII

— Це непогано, розказуй далі, — сказав Дон Кіхот. — Ну, ти приїхав, а що робила моя господиня? Напевне, нанизувала перлини або вишивала золотими нитками якийсь девіз для рицаря, якого вона заполонила?

— Ні, такого не було, — відповів Санчо,- бо, коли я приїхав, вона пересівала на задвірку пшеницю.

— У такому разі ти повинен знати, що кожна зернина оберталась на перлину, як тільки до неї торкалась її рука. А ти глянув, друже, яка то була пшениця — біла чи чорна?

— Жовта, — відповів Санчо.

— Але я запевняю тебе, що пересіяне її руками збіжжя, безперечно, дає білий хліб. Та далі; коли ти передав їй листа, чи поцілувала вона його, чи поклала собі на голову, чи зробила що інше, варте такого листа?

— Коли я хотів передати їй листа, вона саме пересівала чималу купку пшениці, що була в неї на решеті, і сказала мені: «покладіть, друже, листа на той он лантух, бо мені ніколи читати його, поки не пересію всього, що тут є».

— Розумна сеньйора, — похвалив Дон Кіхот, — так і слід було сказати, бо вона хотіла прочитати листа й тішитись ним на дозвіллі. Далі, Санчо. Що вона казала тобі, працюючи? Що питала про мене? І що ти їй відповідав? Кінчай, розкажи мені все і не залишай нічого на дні своєї чорнильниці.

— Вона нічого у мене не питала, — сказав Санчо. — Я сам розказав їй, як ваша милість на її честь наклали на себе покуту. Я сказав, що ви оселилися, наче дикун який, серед гір, спите на землі, не їсте хліба зі скатертини, не чешете бороди і весь час плачете та клянете свою долю.

— Оце ти погано сказав, що я кляну свою долю, — навпаки, я благословляю її і благословлятиму через усі дні мого життя за те, що мені дано щастя кохати таку високу сеньйору, як Дульсінея Тобоська.

— А й справді вона висока, — сказав Санчо, — бо вона вища від мене.

— Як це так? Хіба ти мірявся з нею?

— Мірявся, і ось як. Коли я допомагав їй покласти на осла лантух із пшеницею, ми стали дуже близько, і я міг бачити, що вона вища за мене на долоню.

— Певна річ, — сказав Дон Кіхот, — цьому високому зростові відповідають тисячі мільйонів чеснот, що прикрашають її душу. Але ти не можеш сперечатися в одному, Санчо. Коли ти підійшов до неї, хіба ти не відчув ніжного запаху пахощів і чогось такого гарного, чому я не можу добрати назви; якийсь аромат, наче в крамниці найкращого рукавичника?

— Все, що я можу сказати, — відповів Санчо, — так це те, що й справді я почув дух чогось чоловічого, мабуть, через те, що вона з важкої роботи засапалась і здорово спітніла.

— Нічого подібного, — сказав Дон Кіхот, — напевне у тебе був нежить або ти чув свій власний дух, бо я добре знаю, яким ароматом дихає ця троянда серед тернів, ця польова лілія, ця розчинена у воді амбра.

— Може бути, — відповів Санчо, — бо від мене часто-густо пахтить так само, як і від її милості Дульсінеї, але тут нема чогось дивного, бо всі чорти подібні один до одного.

— Ну, добре, а після того, як вона пересіяла пшеницю та відправила її до млина, що вона зробила, прочитавши мого листа?

— Листа, — відповів Санчо, — вона не читала, бо сказала, що не вміє ні читати, ні писати. Вона порвала його на шматочки, щоб ніхто на селі не прочитав та не взнав її секретів, і сказала, що з неї досить і того, що я переказав словами про кохання вашої милості і про надзвичайну покуту, яку ви на себе наклали. А наприкінці вона сказала, що цілує руки вашій милості та що воліла б краще бачити вас, ніж вам писати. Вона переказала, що благає вас і наказує негайно покинути ці місця, кинути ваші дурощі й зараз же їхати до Тобоса, якщо вам не завадить яка-небудь інша важливіша справа. Вона дуже хоче бачити вас і щиро сміялася, коли я сказав, що вас звуть Рицар Сумного Образу. Я питав, чи приходив до неї біскаєць; вона каже, що був, і що він — дуже добрий чолов’яга, а коли я спитав про галерників, вона сказала, що ще й досі нікого з них не бачила.

— Поки що все йде гаразд, — сказав Дон Кіхот. — А які коштовності подарувала вона тобі, прощаючись, на знак вдячності за вісті про мене, які ти приніс? Це старовинний звичай і дуже поширений між мандрівних рицарів та їхніх дам — дарувати зброєносцям, служкам і карликам якийсь щедрий дарунок за вісті, що вони привозять, та за виконане доручення.

— Це дуже може бути, і звичай цей, на мій погляд, дуже добрий. Та, мабуть, це було за стародавніх часів, бо тепер звичайно дають тільки шматок хліба та сиру, принаймні це дала мені сеньйора Дульсінея через паркан задвірка, коли я від’їздив від неї. Та й сир з усіх ознак був не сир, а бринза.

— Вона надзвичайно щедра, — відмовив Дон Кіхот. — І коли вона не дала тобі чогось золотого, то, певна річ, тільки тому, що в неї нічого не було напохваті; та, коли я побачусь із нею, ти будеш цілком задоволений.

У цю хвилину маесе Ніколас закричав, щоб вони почекали трохи, поки коні нап’ються води із струмка, який протікав тут. Дон Кіхот спинився, на превелике задоволення Санчо, який втомився вже стільки брехати й побоювався, що Дон Кіхот спіймає його на якомусь брехливому слові. Він хоч і знав, що Дульсінея була селянка з Тобоса, але за своє життя не бачив її у вічі. Карденіо тим часом перебрався в убрання, що було на Доротеї, коли вони знайшли її, і хоч воно було й не дуже гарне, а проте багато краще за його одіж. Коло струмка всі зійшли на землю і вгамували, хоч і не дуже, свій голод тією їжею, що священик узяв із корчми. Під час їхнього сніданку шляхом проходив хлопець, який, пильно придивившись до Дон Кіхота, кинувся перед ним навколішки і, обіймаючи йому ноги, ревно заплакав, приказуючи: