Дон Кіхот - Де Сервантес Сааведра Мигель (чтение книг TXT) 📗
Тим часом заходила ніч, і корчмар із наказу дона Фернандо доклав усіх сил, щоб упорядити якнайкращу вечерю. Коли вона була готова, всі сіли до довгого столу й посадили на почесне місце Дон Кіхота, хоч як він од цього відмовлявся. Поруч нього сіла принцеса Мікомікона, бо він був її охоронець; далі Люсінда, навпроти них дон Фернандо й Карденіо, поруч дам — священик і цирульник, і всі з великим задоволенням взялися до вечері.
Вечеря в супроводі цікавих розмов скінчилась, коли ніч минула вже майже на дві третини. Всі погодилися розійтись та відпочити, скільки лишається часу. Дон Кіхот запропонував вартувати коло замку, щоб який велетень чи інший мандрівник-негідник не напав на них, знаючи, який скарб краси переховується тут.
Санчо був у розпачі, що вони так баряться з відпочинком, і влаштувався краще за всіх на збруї свого осла, яка, ми побачимо далі, обійшлася йому так дорого. Дами пішли до своєї кімнати, решта вмостилися де і як могли, а Дон Кіхот вийшов на шлях, охороняючи, як обіцяв, замок.
На цім усі заспокоїлися, і в корчмі запанувала тиша. Не спали тільки корчмарівна та служниця Маріторнес, які, знавши божевілля Дон Кіхота і бачивши, як він озброєний і на коні вартує коло корчми, вирішили попустувати з ним або хоч послухати його дурних вигадок. У цілій корчмі на поле не виходило жодне вікно, крім віконця на сіннику, через яке скидали вниз солому. Дві дівчини примостилися коло того віконця й побачили нашого рицаря верхи на коні; він спирався на спис і час від часу зітхав так, наче з кожним видихом із нього виходила душа. При цьому він промовляв ніжно й закохано:
— О, сеньйоро моя Дульсінеє Тобоська, вінець усієї вроди, завершення розуму, зразок дотепності, скарбниця благородства, всього доброчесного порядного й чарівного в світі! Що робить тепер твоя милість? Чи не згадуєш ти випадково про рицаря, якого ти полонила і який із власної волі наражається на такі страшні небезпеки, щоб тільки слугувати тобі? Подай мені звістку про неї, о, трилике світило! Мабуть, якраз тепер, заворожене її блиском, ти дивишся, як вона походжає галереями свого розкішного палацу, або, спираючись грудьми на ґрати ґанку, думає, як зм’якшити муки, що терпить моє бідне серце, як уславити мої страждання, заспокоїти мої сумніви і винагородити мої послуги. А ти, сонце, що мусиш уже скоро сідлати свої коні, щоб не запізнитися вітати мою господиню, прошу тебе, привітай її і від мене, коли побачиш.
Дон Кіхот дійшов цього найпатетичнішого місця своєї промови, аж тут корчмарівна почала пошепки кликати його:
— Ідіть сюди, мій сеньйоре, благаю вашу милість.
Почувши її голос, Дон Кіхот повернув голову і при місяці побачив, що його кличуть із віконця на сіннику, яке видалося йому справжнім вікном, та ще й із визолоченими ґратами, як і личить у такому розкішному замку. Одразу ж його хвороблива уява підказала йому, що вродлива донька володаря замку закохалася в нього і добивається його прихильності. З такими думками він, щоб не бути нечемним і невдячним, повернув Росінанта, під’їхав до віконця, де стояли дівчата, і сказав:
— Мене жаль бере, прекрасна сеньйоро, що ви повернули своє кохання туди, де воно не може знайти відповіді, гідної ваших великих чеснот і вроди. Але вам не слід винуватити нещасного мандрівного рицаря, серце якого не дозволяє йому підпасти під владу будь-кого іншого, крім тієї, що цілком опанувала його душу з того моменту, як його очі побачили її вперше. Простіть мені, сеньйоро, ідіть до своїх покоїв і не пробуйте більше похитнути моє чуття своїми бажаннями, щоб я не виявив більшої нечемності. А коли ви зі свого кохання до мене зажадаєте чогось іншого, ніж взаємне кохання, то скажіть, і присягаюся моїм відсутнім ніжним ворогом — я зараз же задовольню ваше бажання, хоч би ви просили пасма волосся Медузи, що, як відомо, складається з гадюк, або сонячного проміння в пляшці.
— Такого моїй пані не потрібно, сеньйоре рицарю, — відказала Маріторнес.
— Так що ж потрібно вашій пані, розумна дуеньє? — спитав Дон Кіхот.
— Тільки одну вашу прекрасну руку, щоб задовольнити те чуття, що привело її до цього вікна з небезпекою для честі, бо, коли б її батько довідався про це, він щонайменш одрізав би їй вуха.
— Хотів би я це побачити, — сказав Дон Кіхот. — Але хай батько її бережеться, якщо не хоче вмерти так прикро, як ніхто з тих батьків, що сміли торкнутись ніжного тіла своєї закоханої дочки.
Маріторнес, збагнувши, що Дон Кіхот згодиться подати руку, миттю збігала до стайні, взяла там оброть Пансового осла і вернулась до віконця якраз тоді, коли Дон Кіхот, ставши ногами на сідло, щоб дістати до ґрат і подати руку закоханій дівчині, казав:
— Нате, сеньйоро, цю руку чи, краще сказати, цей бич для лиходіїв усього світу. Нате, кажу, те, чого не торкалась іще жодна жінка і навіть та, що володіє всім моїм тілом. Я даю вам її не для поцілунків, а щоб ви могли глянути на сплетіння нервів на ній, на її м’язи, на широчінь та велике число її жил і зрозуміти, яка могутня мусить бути рука, у якої така п’ясть.
— Зараз ми це побачимо, — сказала Маріторнес і, запетлювавши оброть, кинула її Дон Кіхотові на руку, а потім міцно прив’язала другий кінець оброті до засува на дверях. Дон Кіхот, почувши на своїй руці тверду оброть, сказав:
— Ваша милість, здається, не голубить, а дере мою руку. А рука ж не винна за те зло, що вчинила вам моя воля. Не можна мститися над такою маленькою частиною за горе, якому причина — все тіло, і той, хто вірно кохає, ніколи так люто не мститься.
Але всі ці міркування Дон Кіхота ніхто не слухав, бо Маріторнес, прив’язавши його, утекла разом із корчмарівною, і обидві, регочучи, покинули нашого рицаря в такому становищі, з якого він ніяк не міг сам звільнитися.
Як уже сказано, він стояв на Росінанті, просунувши у віконце руку, прив’язану оброттю до засува, і жахався в душі, що Росінант зрушить із місця. І справді, коли б Росінант рушив хоч на крок, наш рицар повиснув би на руці; тим-то він і боявся ворухнутись, покладаючи всю надію на терпіння і спокій коня, який, гадав він, може простояти так ціле століття. Нарешті, побачивши, що його прив’язано і що дами пішли, Дон Кіхот вирішив, що все це — чарування.
Отже, він почав клясти себе за свою легковажність та необачність, бо вдруге опинився в замку, де йому так не пощастило раніше. Йому ж було відомо з рицарських книжок, що, зазнавши поразки в якій-небудь пригоді, мандрівний рицар повинен мати це за ознаку того, що пригоду призначено не для нього, а для якогось іншого рицаря, і не пробувати щастя знову. Пригадуючи це, він увесь час намагався витягти руку з петлі, але її прив’язали так добре, що всі спроби його були марні. Щоправда, він тяг руку досить обережно, боячись, щоб Росінант не зрушив із місця, і через це, хоч як хотілося йому сісти на сідло, мусив або стояти на нім, або відірвати собі руку. Він то хотів мати Амадісового меча, над яким не мали сили ніякі чари, то кляв свою недолю, то згадував Дульсінею Тобоську, то гукав свого вірного зброєносця, який, простягшись на сідлі, спав міцним сном і не цікавився навіть рідною матір’ю. Він просив допомоги і в мудреців Лірганда та Алкіфа, волав до своєї доброї приятельки Урганди і, кінець кінцем, почав ревти, як віл, гадаючи, що його зачаровано назавжди і що ці муки ніколи не кінчаться. Такі гадки стверджувало ще й те, що Росінант не рушив ні на палець, і Дон Кіхот не мав уже ніякого сумніву, що йому призначено стояти так на коні без їжі, без пиття й без сну, аж поки припиниться ворожа йому діяльність зірок або поки якийсь учений чарівник здійме з нього ці чари. Та він помилявся, бо на світанку до воріт корчми під’їхало четверо вершників, добре вдягнених та озброєних, із рушницями коло сідельних лук, і стали щосили стукати, щоб їм відчинили.
Дон Кіхот, гадаючи, що він іще й досі стоїть на варті, задирливо й голосно гукнув:
— Рицарі, зброєносці, чи хто там такий, перестаньте стукати! Чи вам не ясно, що мешканці цього замку в такий час або сплять, або не мають звичаю відчиняти фортецю, поки не зійде сонце? Станьте осторонь і погуляйте, поки розвидниться, а тоді побачимо — впускати вас чи ні.
