Пів'яблука - Вдовиченко Галина (читать хорошую книгу полностью .txt) 📗
18 Луїза. Казино-2
Кiнь знову засiв у казино. Другий день не бачив свiтла Божого, не вiдчував голоду i часу, лише пив, хмелiв i чим далi, тим бiльше входив у раж. Уже виграв майже п’ятдесят тисяч, але не мiг зупинитися. Грошi самi йшли до рук.
Отямившись вiд новини, Луїза пiшла у наступ. У глибинi душi вона навiть чекала рецидиву. Яка ж то хвороба без рецидиву? Була готова до нього.
Вирушила у ненависне мiсце з гладко зачесаним у низький вузол волоссям, у дiловому костюмi, без жодних прикрас — синя панчоха, та й годi. Обслуговуючий персонал був з iншої змiни — жодного знайомого обличчя. Перед входом мовчки показала охоронi паспорт, зайшла у середину. Там було занадто тепло i, скинувши жакет, з лiнивою грацiєю кiшки рушила до знайомого столу. Спину Коня вона упiзнала здалеку. По дорозi — якi люди! — зустрiлася поглядом з власником мережi швидкого харчування «Смаколики». Вчора вони обговорювали умови спонсорства телепрограми. А зараз вiн здивовано не зводив очей з Луїзи та надпису на її топi. Лисий чоловiк, що сидiв з ним поруч, теж. Вона усмiхнулася у їхнiй бiк, не зрозумiло кому конкретно, i, наблизившись до Коня, сперлася на його спину, поклавши руки на широкi плечi. Вiн озирнувся, побачив Луїзу i його обличчя розпливлося у широкiй посмiшцi. Був у весело-нервовому настрої, його мало не трусило вiд пiднесення: стосики фiшок височiли бiля його лiктя. Але очi червонi, обличчя сiре. Вона вiдступила на крок i вiн побачив яскравий надпис. На чорному тлi Луїзиного топу била по очах аплiкацiя з квiтчастого шовку: кiлька лiтер i висока квiтка на довгому стеблi посерединi слова: «Вiд(квiтка)бися, сКАЗИНО!»
Парканне слово на грудях Луїзи справило на нього таке ж враження, як неусвiдомлене «бл…дь!», яке злетiло з губ його п’ятирiчної Наталки рокiв з двадцять тому. Вiн привiв тодi доньку на дитяче новорiчне свято у центр профспiлок. Натка у костюмi снiжинки чемно дочекалася своєї черги до мiкрофону i нарештi опинилася бiля Дiда Мороза, який вже запустив руку у червоний мiшок за подарунком для неї. «Моя!» — гордовито кивнув Кiнь своїм колегам. Дiвчинка витягнула тонку шийку, набрала повiтря у легенi. Але у цей момент хтось з дiтей штовхнув на неї двох хлопчикiв-зайчикiв. I розчулений тато разом з усiм залом почув пiдсилений мiкрофоном вигук дiвчинки…
Наталка, вже доросла замiжня жiнка, взагалi не вживала брутальних слiв. Вiд Луїзи вiн теж їх не чув. Те, що нiколи не злiтало з її вуст, особливо дико i виклично читалося на рiвнi її серця.
Кiнь мовчки розвернувся до столу — повернувся у гру, накривши рукою на своєму плечi руку Луїзи.
Вона чекала.
Через кiлька хвилин вiн згрiб свої фiшки й пiдвiвся. Вiдiйшов ненадовго до вiконечка, повернувся з п’ятьма пачками купюр, розсував їх по кишенях, а потiм взяв руку Луїзи, просунув собi попiд руку i повiв до виходу.
— …У Монако, — Луїза заговорила так, нiби вони щойно повернулися до того, на чому нещодавно зупинилися у розмовi, — дозволено грати у казино лише iноземцям. Мешканцям Монако вхiд туди суворо заборонено. Уявляєш, як дбають про своїх?… — запитала вона.
— Симпатична майка у тебе, — вiдповiв Кiнь. — Але трохи недоречна до обстановки. I тобi, Лу, зовсiм не личить.
Луїза усмiхалася.
Потенцiйний (до нинiшнього вечора) спонсор телепрограми «Потвора» з цiкавiстю провiв очима дивну пару до самих дверей.
19 Галя. Роман
Галя оформила вiдпустку i першi три днi працювала за ноутбуком вдома. Але швидко збагнула, що так справи не пiдуть, у таких умовах книга буде написана хiба через десять рокiв. Удома на очi постiйно потрапляла якась робота, хлопцi просили їсти, стоси брудного посуду ненадовго зникали i знову виростали у раковинi. Писати вдавалося уривками. Щойно справа пiде, як то одне вiдволiкає, то iнше.
— Галко, давай до нас. Пропоную спокiй i гостьову кiмнату у пiддашшi. Перебирайся хоч на всю вiдпустку, — запропонувала Магда.
— На три днi, — погодилася Галя.
Вiктор на прощання ображено запитав дружину:
— Що ти залишаєш нам їсти?
— Уявiть собi, що ви у походi, в горах, без мене, — роздратовано вiдповiла Галя. — Такий екстремально-експериментальний похiд на виживання.
Побут чiплявся за неї реп’яхами, не вiдпускав на свободу. Нiчого, не пропадуть. Скiльки можна дорослих чоловiкiв бавити? Майбутнi невiстки не подякують за безпомiчних маминих синочкiв. Та й хлопцi, призвичаєнi до жiночої опiки, навряд чи почуватимуться впевнено у сiмейному життi. Як не навчила з дитинства побутовiй самостiйностi, то варто хоч зараз спробувати.
…З прочиненого вiкна мансарди у «Зубрiвцi» було чути, як Магда заколисує дiтей у садочку. З кухнi линув тихенький брязкiт горняток — мама Магди мила посуд. Стежкою до ворiт йшов Iгор (напередоднi ввечерi вiн припер нагору до Галi своє нове творiння — столик пiд ноутбук) i впiвголоса говорив по телефону: «Чому це має вплинути на вiдвiдуванiсть форуму? Не бачу зв’язку…» Вiд густої кучми рудих чорнобривцiв на пiдвiконнi йшов гiркуватий аромат клумби з дитинства. Магдина мама з цими квiтами робила екзотичнi канапки: композицiю на хлiбi зверху прикрашала пелюстками чорнобривцiв. Приправа виходила смачнюча…
У мансарднiй кiмнатi Куричiв справи у Галi пiшли швидше. Тут вона, занурившись у роботу, втрачала вiдчуття часу. Вiдчувши голод, пошукала поглядом мобiлку, й очам не повiрила. Час, що висвiтився на екранi, показував — минуло чотири години. А вона думала, що хвилин сорок.
Спустилася на кухню.
На столi лежала записка: «Ми у полiклiнiцi на оглядi. Борщ на плитi. Решта — у холодильнику, на вибiр». Галя зробила собi двi канапки, зварила кави i пiднялася до себе.
Її чекав герой майбутньої книги — молодий талановитий скульптор Георг Пiльзе. Вiн був iталiйцем по батьковi i нiмцем по матерi, народився у пiвденнiй Нiмеччинi у багатодiтнiй сiм’ї. Його вирiзанi з дерева херувими нагадували молодших братiв та прикрашали iнтер’єри вже кiлькох бюргерських будинкiв. Заможнi мiстяни ставали у чергу до нього, замовляючи рiзьбленi орнаменти з фiгурками людей. Це були пiдпорки до балок, вони крiпилися до стiни та стелi в оселях. Георг вдосконалював своє вмiння, жадiбно опановував секрети ремiсництва, яких вчив його старий майстер-учитель.
Але доля зробила крутий поворот: Георг був змушений втiкати вiд правосуддя за вбивство вiтчима — алкоголiка та деспота. Пiсля багатьох пригод та поневiрянь опинився у маленькому мiстечку Бучач, у схiднiй провiнцiї Речi Посполитої. I там знову взявся за своє ремесло. Слава про майстра-вiдлюдника, який називав себе Iоаном Пiнзелем, дiйшла до Миколи Потоцького i той запросив художника стати його придворним скульптором. З середини 1740-х рокiв Пiнзель брався за найскладнiшi замовлення. У його руках дерево ставало слухняним, перетворювалося на те, чого бажав майстер.
Композицiї ставали все складнiшими та експресивнiшими. Невибагливий у побутi Пiнзель ставав у роботi примхливим та перебiрливим. Працював тiльки з архiтектором Бернардом Меретином. Микола Потоцький схвально сприймав усi дивацтва майстра: його янголiв з вишкiреними зубами, непропорцiйнi тiла та неприродно вигнутi пальцi його святих. У Бучацькому костелi та Бучацькiй ратушi, костелi у Городенцi, у кафедральному соборi святого Юра у Львовi — усюди, де були його роботи, на обличчях скульптур завмирали емоцiї, якi кожен глядач трактував по-своєму. Численнi складки одягу його героїв немов роздмухував вiтер, через застиглу драпiровку тканин рельєфнi тiла випромiнювали потужну енергiю i життєву силу.
Iдея створити найпростiшу i найскладнiшу скульптуру водночас виникла, коли майстровi виповнилося сорок рокiв. Не один рiк вiн бився над творiнням, яке мало стати вершиною його майстерностi. Але усе, що робив, не влаштовувало його. Поєднати водночас просте i складне не вдавалося. Скульптури для навколишнiх костелiв вiн рiзьбив уже без колишнього натхнення. Але роботи виходили не гiршими вiд попереднiх, адже майстер досяг вершини майстерностi i мiг ще довго протриматися на силi досконалого ремiсництва.
