Пів'яблука - Вдовиченко Галина (читать хорошую книгу полностью .txt) 📗
Iрина витягнула з плетеного кошика з взiрцями тканин кiлька свiтлих клаптикiв, приклала їх до плеча Власти.
— Бачите, коли до бiлого приєднується колiр паленої кiстки, або пiсочний, або колiр полину, тодi й небiлене полотно стає доречним у цьому рядi.
— Ну… Справдi так… — Власта погодилася, але нiби лише для того, аби зробити шефовiй приємне.
— Не ображайтеся, Власто. Ми працюємо з клiєнтами, мусимо виглядати вiдповiдно, — голос Iрини пом’якшав. — У тому сенсi, що смак має бути в усьому, навiть у найпростiшому робочому варiантi одягу. То що, додому?… Ви йдiть, а я ще на годинку роботу маю. Подруга попросила дещо для неї зробити.
— Давайте допоможу.
— Не треба, дякую. До завтра.
Iрина вiдчувала, що i зауваження дiвчинi не сподобалося, i вiдмова шефової була не до душi. А Iринi хотiлося, аби вона швидше пiшла. Невже через таку дурницю, як невдале поєднання кольорiв в одязi?… Хтось iнший нiби й робить багато що неправильно, але власне це чомусь i подобається, а тут людина демонструє свою прихильнiсть i готовнiсть бути корисною, а тебе поступово накриває невиправдане роздратування — i голос не такий, i iнтонацiя, i погляд, i бажаєш, аби людина швидше дала тобi спокiй.
Робота над топом Луїзи тривала бiльше, нiж годину. Пiвтора десятка лiтер, кома, знак оклику i квiтка для аплiкацiї — усi складовi Луїза сама вирiзала з тканини. Iринi залишилося перетворити цi заготовки на надпис. Вона двiчi переставляла компоненти, аж поки усе не вишукалося у бездоганнi два рядки на топiку, якi вона й закрiпила за допомогою вишивальної машинки.
…Удома голосно грала музика — Сонька вiдпочивала. Iрина, заледве переступивши порiг, познiмала перстенi, кульчики, зав’язала коротенький хвостик на потилицi — без цього ритуалу вона не вiдчула б, що вже вдома. Перша справа — зняти прикраси, забрати волосся — i у ванну, змивати з себе усi проблеми дня.
— Мам, правда я подiбна на Кейт Мосс?
Сонька вийшла зi своєї кiмнати. Макiяж, як у вiдомої модельки, але вiдчутно перемудрувала з фарбами. На столi — розпатранi* косметички Iрини, розкритий журнал з великим портретом Кейт Мосс.
— Зазвичай Кейт Мосс взагалi не малюється, — зауважила Iрина.
— Я теж не малююся, але дивись, як ми подiбнi. Менi Балух сказав.
— Подiбнi, — погодилася Iрина.
— Губи у мене — татовi, а очi — твої. А нiс не вiдомо чий, нiс можна було б трошки пiдправити.
— Що ти їла?…
— Нiчого.
— А суп? Не буду тобi бiльше супи варити, коли так… Пiшли, щось смачненьке придумаємо.
Вони розклали полуницю на двi великi тарiлки i залили її йогуртом. Смакота така, що на кiлька хвилин на кухнi запанувала тиша, було чутно тiльки стукiт ложок.
— Чому ми нiколи не святкуємо мiй день народження разом? — видала Сонька зненацька. — Усi разом: я, ти, тато, його друзi, твої друзi, бабуся одна, бабуся з дiдусем друга… Розбiглися, то й що, вже не можна спiлкуватися? Он у Оксанки Забродько на її днi народження сидять за одним столом мама з новим чоловiком, тато зi своєю дружиною i усi родичi. А у нас — спочатку з тобою святкую, потiм з татом. Де справедливiсть?
— Я не впевнена, що у такому випадку за столом панує невимушена атмосфера, — вiдповiла Iрина не вiдразу.
— У Оксанки? Жодної напруги не помiтила. Навпаки, дуже прикольно було. Не розумiю, що такого можна було одне одному зробити, щоб навiть на днi народження дитини не бачитися? А як ви будете мене замiж видавати? Теж по черзi?
— Ти що, замiж зiбралася?
— Не лякайся, наразi нi. Але ж думаю про майбутнє, на вiдмiну вiд багатьох.
— Я iнодi часом думаю про майбутнє i теж колись вийду замiж.
— Мамо, ти що сказала? Яке замiж? За кого?
Iрина витримала паузу.
— Мамук!
— Не мамукай. Я пожартувала.
— Ф-фу! — з полегшенням видихнула Сонька. — Замiж! Хiба за тата! Вiн досi вiльний. Iнших гiдних кандидатур наразi немає… Чи є?
— Сонька-чомучка. Iз купою запитань. Вiд трьох рокiв ти така.
— А ти все життя маєш звичку уникати деяких вiдповiдей. Зi мною таке не проходить. То що? Є кандидатури?
— Гiдних немає. Але обiцяю тобi сказати, коли з’являться. А ти менi скажеш, якщо збиратимешся замiж, добре? Iнформацiя за iнформацiю. Довiра за довiру.
— Домовилися. Дивися, щоб не здурила.
— Коли я тебе дурила?
— А з вошами? Забула?
Сонька вже колись нагадувала Iринi ту давню iсторiю. Знала б Iрина, що донька запам’ятає її назавжди, десять разiв би подумала, перш нiж зробити. Це сталося улiтку, коли Сонька перейшла у п’ятий клас. Вона вiдпочивала в селi у Андрiєвих батькiв, i щодня купалася з дiтьми у сiльському ставку. Пiрнала, ходила потiм з мокрим волоссям, зiбраним у хвостик. Iрина побачила розсипи гнид, розчiсуючи довге густе волосся доньки. Сонька вийшла тодi з ванни, повернувшись додому пiсля лiтнiх канiкул. Iрина не була впевнена, що це саме гниди, поки не пiдхопила на нiготь ще й дрiбонького рухливого жучка. От тодi i зрозумiла, що це за створiння. У неї перехопило подих.
— Сонько!!! — вигукнула так, що донька аж пiдстрибнула. — Та ти ж вошi привезла!
Сонька зблiдла. Вона знала, що таке вошi. Двi активiстки з їхнього класу якось привели до кабiнету медсестри тихоню Валю Дробчик, роздивившись у роздiлi її волосся на потилицi вошi. Валя впиралася i плакала, але до санiтарiв класу приєдналися кiлька помiчникiв, i носiя паразитiв доволокли до медкабiнету. Медсестра викликала батькiв Валi, а усьому класу влаштували медогляд. Пiсля цього iнциденту Сонька мала страх перед вошами, i кiлька разiв згодом просила маму подивитися, чи вiдразливi створiння часом не перестрибнули на неї з бiдолашної Вальчиної голови. I через кiлька мiсяцiв вона таки почула те, чого так боялася: «Сонько! У тебе вошi!».
— Тiльки нiкому не кажи! — благала Сонька.
— Боже, що ж робити? — не чуючи доньки, мiркувала вголос Iрина. — Доведеться, мабуть, волосся обрiзати. Чим же їх виводять? Кого запитати?…
Увечерi Соньцi намастили волосся чимось смердючим, накрили голову розiрваним целофановим пакетом, потiм, пiсля ретельного промивання, мама визбирувала на газету маленьке вiдразливе вошине насiння, а Сонька бридливо за цим спостерiгала. Наступного дня до них зайшла сусiдка-гладуха, мама трьох дiвчат-погодкiв, середня з яких була ровесницею Соньки. Сусiдка позичила мiксер i, проходячи повз Соньку, зазирнула їй у волосся.
— Бачиш, — сказала Сончинiй мамi, — усе гаразд. Ще раз дам, як треба буде. Засiб пречудовий. I де ти, дитино, тої гидоти набралася?…
Одинадцятирiчна дiвчинка миттєво здогадалася, що мама просила поради у бiльш досвiдченої сусiдки, i мабуть, знала напевно, що та теж мала таку проблему зi своїми дiтьми. Знайшла тодi мамi виправдання. Але попри все, у самiсiньке серце вразило її вiдкриття: вона просила маму нiкому не розповiдати про її ганьбу, але сусiдка, чужа тiтка, мама її дворових подружок, так просто, мiж iншим, продемонструвала свою обiзнанiсть у такiй важливiй справi.
Про те, що давня iсторiя засiла Соньцi у пам’ятi, Iрина нiколи б i не здогадалася, якби через кiлька рокiв та їй сама про це не розповiла.
— Сонько, я вже усвiдомила свою помилку. Скiльки ще будеш менi про це нагадувати? Я ж не починаю нудiти, чому ти знову не попрасувала бiлизну. Хоча пiдстави є.
— Ти ж сама своїм дiвчатам казала, що не прасуєш, коли не маєш бажання. I спокiйно лягаєш спати, коли у кiмнатi височить гора непрасованих лахiв. А потiм, коли маєш настрiй, вернеш гори* за годину. I у мене так само. Чому ми маємо бути, як усi? Людина керує побутом, а не побут людиною.
— Не пам’ятаю, аби я таке казала.
— Про побут i людину? Це мiй вислiв. Але змiст такий самий. А що ви з Луїзою про яблуко перешiптувалися? Про це, дерев’яне, що на поличцi.
— Скажу, тiльки ти — нi пари з вуст*.
— Мене достатньо просто попередити. Я своїх не здаю. То що воно, потаємнi бажання виконує?…
