Бурлачка - Нечуй-Левицький Іван Семенович (серия книг TXT) 📗

«Не вийшла Василина до мене. Мабуть, забула за свою обіцянку. Але, здається, Марія не з таківських: не забуде»,- подумав Михалчевський, тихою ходою йдучи попід скелями по доріжці. Вода в Боровиці тихо шуміла по камінні й наводила на його дущу смутні думи. Під однією скелею був неначе кинутий довгий камінь. Він тонув у траві та в зеленому вогкому мохові. На тому камені си­діли рядом дві молодиці, неначе виставились напоказ. Квітчасті хустки на головах дуже виразно манячили серед листя. Білі пікові керсети, білі сорочки з вишитими рукавами кидались у вічі здалека, як перший сніг. Михал­чевський впізнав Василину й Марію. Обидві вони неначе не примічали його, сидячи до його боком, дивились на зелений лісок за річкою й лузали насіння.

Михалчевський підійшов до молодиць і по­здоровкався. Марія почервоніла. Василина зирнула на йо­го очима й спустила довгі вії на щоки.

- Чого це ти, Йване, так довго барився? - спитала його Марія.- Може, тебе мати не пускала?

- Хіба я маленький,- сказав Михалчевський.

- Сідай коло нас! Чи, може, ти й молодиць боїшся, як боїшся дівчат,- задріботіла Марія й посунулась до Васили­ни так, що трохи не зіпхнула її з каменя.

- Оце! Трохи мене не пхнула в траву,- обізвалась Васи­лина, осміхаючись.

Михалчевський трохи постояв, подумав, а далі взяв та й сів з того кінця, де сиділа Василина, на самому кінчику каменя, його плече торкнулось об Василинине плече. Василина повернула до його голову і глянула йому просто в очі.

Михалчевський почув, що його груди неначе зомліли. В густій тіні, в тихому світі, що лився зверху через листя, Василина здалась йому ще кращою. Високі, як веселки, брови неначе сміялись на чистому лобі. Михалчевський не міг одвести от того лиця очей, а Василина несміливо ще раз обернулась до його, ще раз глянула йому у ясні ти­хі очі й почула, що її серце аж тепер почало оживати серед густого дерева, серед тихого весняного світу. Тихі ласкаві темно-сірі очі Михалчевського під довгими чорни­ми бровами неначе повіяли на неї якимсь пахучим весня­ним духом.

- А я вже думав, що не знайду вас у садку,- промовив Михалчевський, обертаючись до Василини.- Ходив понад Россю, де гуляють хлопці та дівчата, заглядав за скелі, а вас не знайшов.

Низький голос Михалчевського пом’якшав, як тихий згук мідної струни. Той добрий голос неначе полився Василині на саме серце.

«Чи вже ж оце я знов покохаю...» - подумала собі Васи­лина, пригадуючи, як вона гаряче колись кохала Ястше­мбського, як гаряче цілувала його повні м’які делікатні гу­би.

А тихий голос хлопця все м’якішав, неначе лився через саме серце, через саме кохання, лився, як тихий шум маленької Боровиці по дрібному камінні.

Василина глянула через дерево на гори, на синє чисте небо й легко зітхнула.

«Що ж вийде з цього кохання? Невже таке лихо, як ви­йшло й з першого?» - подумала Василина, схиливши голо­ву.

З густого ліска вийшов молодий постригач, порівнявся з молодицями й на ході легко моргнув на них. Згодом на стежці з’явились якісь німкені з маленькими паннами і сердито обвели молодиць очима. Михалчевський встав з каменя, за ним встала Василина, а далі й Марія.

- Ходім звідсіль над Рось,- сказав Михалчевський,- тут ходять пани та якось скоса поглядають на нас.

Марія тихо посунулась по стежці. Вона спустила поділ дуже низько, по-панській, так що зелена спідниця трохи не волочилась по траві. Як та пава, Марія посунулась по стежці, тихо махаючи набік одставленою правою рукою. Василина й Михалчевський пішли слідком за нею. Проти них вертався назад гарний білявий німець-постригач. Марія не втерпіла й зачепила його.

- Де це ви, паничу, були? - сміливо спитала Марія постригача й спинилась.

- Ходив гуляти над Рось. Може, й ти зо мною підеш на гулянку? - сказав постригач.

- А чом би й ні. З таким гарним паничем я рада гуляти хоч би й до вечора,- сказала Марія, сміючись.

На стежці з-за скелі висунулись дві панни. Постригач підвів голову вгору й пішов далі. Марія й Василина з Ми­халчевським пішли над Рось. Вони пройшли між двома кам’яними стінами, між котрими ледве можна було пройти вдвох. Зверху над тим ходом ще держалась пле­тена дугою стеля, подекуди вкрита зеленими гніздами ди­кого винограду. Проти самого старого дерев’яного гу­льбища стежка йшла через Боровицю. Колись там був перекинутий з каменя на камінь місток, од котрого зо­стались тільки товсті залізяки, вбиті у камінь. Тепер доводилось скакати з каменя на камінь, що були розки­дані по дні Боровиці. Вода шуміла й билась між камінням білими кипучими хвилями. Василина легко поскакала по камінні й вискочила на другий берег; за нею стрибнув Михалчевський, аж каміння захиталось під його важкими ногами; Марія спинилась над Боровицею.

- Ой боже мій! Їй-богу, не перескочу! Ще впаду у воду,- репетувала Марія, підобгавши обома руками спідницю.

- Та скакай сміливо! Як трохи замочишся, то ви­сохнеш,- сміявся Михалчевський з другого берега.

Марія похитала станом, помахала головою, стоячи на круглуватому камені, й скочила на другий камінь нелегенько. Камінь заворушився під ногами. Марія зави­щала з усієї сили, аж заглушила шум води. Покричавши, вона якось доскакала до берега й таки замочила один чобіт.

- Не глиняна, не розкиснеш,- жартував Михалче­вський, поглядаючи скоса на Василину.

Вони вийшли до старого гульбища й вилізли по камін­ні на високий берег Росі. Дерево порідшало. Через високі стовбури верб та тополь блиснула Рось, як широкий шлях між скелями. Високі береги, зеленувата вода, лози й верби попід скелями - все було залите дивним гарячим сонцем.

Василина й Марія прямували до дівчат, молодиць та хлопців, що сиділи купами по камінні над самою Россю.

Михалчевському хотілось поговорити з Василиною на самоті, признатись, що він її любить, а Марія не оступалась од його і вчепилась, як реп’ях.

Тим часом хлопці вгляділи Марію й почали перегуку­ватись з нею. Марія пішла до них, і хлопці разом обступи­ли її навкруги. Весела молодиця розговорилась, розще­беталась з ними, а тим часом Михалчевський повернув назад, Василина пішла за ним, і вони обоє спустились вниз над Боровицею й неначе пірнули в каміння та в гілки. Михалчевський і Василина перескочили по камінні через річечку, повернули в садок і сховались у гущавині між кущами та здоровим камінням.

- Василино! - почав Михалчевський.- Я не знаю, хто ви, звідкіля ви, але як я побачив вас, то од того часу світ мені немилий. Я так люблю вас, що не можу без вас на світі жити.

Його голос задрижав, як струна. Він говорив й все оглядався назад, чи не йде Марія. Василина спахнула. Ла­скавість, тихий голос, тихі очі під чорними бровами нена­че гладили її по душі. Якась повага була розлита у словах, в голосі, в самому лиці молодого здорового хлопця, та повага, якої вона ще не зазнала ні на панському дворі, ні на заводі між бурлаками. Василина ніби почула голос рі­дної матері, ніби побачила її саму серед батьківського садка, у м’якій тіні груш та черешень. У неї на очах ви­ступили сльози.

- Чого ви плачете? - знов спитав Михалчевський.- Мо­же, я сказав що недоладне?

- Не того я плачу. Я згадала, що була дуже нещаслива,- тихо сказала Василина, озирнувшись назад,

- Та вже ж. Я знаю, що люди не од добра ідуть на заробітки на фабрики,- сказав Михалчевський.

- Не од добра й я прийшла сюди, та нігде дітись, нема куди голови прихилити,- сказала Василина й з тими сло­вами заридала, як мала дитина. Все її життя встало разом перед її очима, неначе спахнуло вогнем: і Ястшембський, і втікання з Журавки, й страшна печера над Россю, й мала дитина, що так страшно бовтнула з її рук у воду, й п’яне бурлацтво.

Все лихо, що притаїлось і заснуло в її серці, все разом схопилось у думці, як страшна снігова буря, при одному ласкавому щирому слові любові. Була хвилина, коли Васи­лина була ладна розказати Михалчевському всю свою ду­шу, все своє горе, не виявлене ні одній рідній добрій душі, але сльози так лилися з очей, що вона не могла й слова промовити. Вона перемогла себе й задушила в собі всі важкі страшні згадки.