Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
Дордже продовжував запитально на Редьку дивитися.
— Добре, добре! — Здалася вона. — Сагласна. Знову не політкоректно так. Зато всім зразу ясно… Хоча, тобі — нє.
— Ну, і чим він тобі схожий на… хача?
— Ну, ніс у нього, ба, який? І очі світліші, і одяг чистий, красовочки-адікі…
— Шо-шо?
— От ти ж, блін. Адідас в сенсі!
— А.
— Н-да. Різниця культурних фундаментів — страшна штука. — Редька приклалась язиком до руки, солоної від «голуб’ячого їдла». Речі штибу кишкової палички перестали переймати її десь тоді, як почав переймати перманентний голод.
— Здається, тобі фундамент Джек відливав, — пробурмотів Дордже якраз так затихо, щоби на перепитування сказати «та нічо».
Але Редьчині чіпкі до заграничних чоловічих імен вуха спритно впіймали романо-германські фонеми.
— Який такий Джек? Куди він там відлив, я не почула? — Редька силкувалася зробити тетерячі очі.
— Та нічо.
Дордже добив пивні сусла і стиха бубонів у порожню пляшку «this is the rat that ate the malt… that lay in the house…»
Редька ж продовжувала зизо сканувати залиту сонцем пастораль.
— Жіночка його он бач яка? Всі зашмаркані й нечесані ходять, а в неї й голова помита, і сарі ідеальне, і дитина в імпортному вся.
Красива молода жінка в яскраво-жовтому вбранні тим часом шукала воші одній зі своїх односельчанок.
— Втік він сюди, чи шо?
— Чого б йому?
— Ну, з Чечні там раптом. Чи з Осетії. Чи просто з тюрми через гори. Мені он тоже місцями здається, що ми вийшли з електрички в Лазещині якій-небудь і добрели непомітно сюди…
— З електрички до лазнички? — тепер вже Дордже зібрався клеїти глухого.
— …і вшився зразу сам, тільки-но почув, що ми по-слов’янськи базаримо.
Дивний чоловік із бородою (в місцевих такі просто не росли), з золотим ланцюжком на митій шиї, в ідеально чистих джинсах і білих кросівках більше не з’являвся. Редьчині думки з нього переключились на чорний шарф із люрексом, що грав у настільну місцеву гру. Тобто грав його господар з іще одним хлопцем, а інша частина села стояла й серйозно спостерігала за перебігом подій.
— Щось типу як у «чапаєва» грають. Вмієш?
— Ні. Це як — в костюмах і на конях?
— Нє, дурло. Це шашки пуляти треба.
— А як це «пуляти»? Типу шашки наголо?
Редька каламбуру не помітила.
— А в цих он ба, і крейдою все поле натерто, і розміточка там он яка. Одне цікаво — коли вони тут працюють, якщо серед білого дня отак замотуються в шарфики з люрексом і в «чапаєва» фігачать?!
— Ну, раптом на них ставки ставлять тут. Отак і заробляють…
Наступної миті щодо способів заробітку місцевого населення в них уже не виникало жодного питання. Баба-власниця так званого готелю винесла рахунок.
— Ого. Найдорожчий кілограм картоплі в моєму житті… — засміявся Дордже.
— Який? Той, шо ми деруни з нього робили?
— Он самий. Тисяча. Скільки це десь? Гм… дванадцять євро.
— Шо?! Це ця тупа жирна жадна сука, шо сама нічо не вміла, сиділа дивилась, як ти смажиш всьо, її аж косопиздило кожен раз, як наливав олії на сковорідку, і потім сама ше жерла наші ахуєнні деруни і муж її алканавт блаженний кряхтів, шо тепер сам таке навчиться робити — дванадцять євро за пару картофанів і ложку муки хоче?!! — розгнівана Редька нарешті видихнула.
— Типу того. — Дордже вивчав інші пункти рахунку.
— За воду гарячу хоч не бере.
— Яку воду?! Та ми ж на свому газі її гріли!
— Так отож хоч за неї не бере.
— Блядь, ніхуя це не смішно! Ану, зараз їй художньо термоси всі переб’ю у хаті!
Баба в засмальцьованому фартусі, брудними нігтями і ковтуном у волоссі дивилась на неї зі злегка прочиненим ротом. Крик у цих краях максимум викликав зацікавленість.
— Ти чо рот відкрила?! Хуй тобі, а не дванадцять євро.
Баба дивилася. Власне, бабою її навряд чи можна було би назвати. Років сорок п’ять максимум, просто виглядали в цих краях люди значно старшими, ніж були насправді. Навіть діти деколи виглядали зморщеними стариганями, особливо, коли терлиґали на собі важезні кошики з дровами чи сіном. Але ця огрядна мадам була така явно не від роботи. Скоріше від нехлюйства і невтішного життя з її вдвічі за неї меншим чоловіком-дурником. Спало сімейство фактично на своїй же кухні, в тісній комірчині, куди до компанії зі старими матрацами, синтетичними ковдрами і мішками збіжжя на ніч заносилась особливо цінна річ — телефон у дерев’яній коробці з кришкою.
Дордже ненадовго зник у сутінках кухні. Поговорив про щось із жінкою спокійно, вона кілька разів верескнула (принаймні так почулося Редьці, і вона вже виставила свій ходильний патик напоготові — бити китайські термоси, що ними в цих селах дорожили, як китайською ж порцеляною років п’ятсот тому) і вже навіть не показувалася.
— Шо, ну шо там? Ти показав їй дулю з маком і ванількою?
— Сторгувався за вісім.
— Що?!
— А що поробиш? Хай принесуть їй щастя.
— Хай їй грудну жабу привезуть на драндулєті! А нам, далбайобам двом, треба буде нарешті навчитися про ціну питати до того, як ми щось купили і зжерли, давлячись, а не після.
— Шо, такі погані деруни були?
— Шо? Нє! Деруни прекрасні. То я макароном їх їбучим давлюся вже хуй зна скільки тижнів.
— Та нє, ми не так довго тут…
Вони вже відійшли доста далеко від села крутою стежкою, що то стрімко підіймалася, змушуючи обливатися потом, то рвучко падала вниз, доводячи коліна до скрипу.
— Галімо в таких історіях те, що кінцево втрачаєш віру в людей, — похмуро сказала Редька. — Тільки не питай, чи була вона у мене взагалі коли-небудь.
— Та досить повірити у хоча б одну людину. От, приміром, з Содомом чого так негарно вийшло? Бо Єгова…
— О! — Редька його не слухала. — Придумала! Дорогою назад треба буде кинути тій бабі не тисячу, як вона правила, а три. І сказати, що ті деруни вартували більшого!
— Ти думаєш, дорога назад пролягатиме сюдою ж? — Дордже посміхнувся.
Редька нічого не сказала. Тільки подумала, що треба б якомога швидше позбутися цього ментального вантажу з дерунів і бабиного фартуха з потайною кишенькою для засмальцьованих папірців.
26
Тут, певно, більшість стежок ідуть вздовж річок, міркувала Редька, по-страусячому витягаючи голову, щоб зазирнути в глиб каньйону, по краю якого вони вже кілька годин чеберяли.
— Цікаво, чи ловлять люди рибу тут.
— Якщо знаходять, як спуститися до річки.
І справді, як стежок донизу, так і мостів тут було не густо. Весь час наче йдеш собі по зламу двох світів, між якими вирує й кипить холодна зелена ріка з зубатими кам’яними берегами.
Втім, не зважаючи на всі природні містерії тут-і-тепер, Редька таки не могла позбутися свого вже тліючого обурення з приводу недалекого минулого.
— Нє, а все-таки. Чого то люди всі такі однакові?.. Що ці серед величних гір, що ті десь значно нижче, в якій-небудь нашій туристичній області імені ю-бе-ка, на думці мають одну святу заповідь: наїби туриста. Бо ще сезон закінчиться. Кросворди б порозгадували для різноманітності, чи що…
Редька, похитавши головою, картинно спинилася й втупилась у водоспад по той бік каньойну. Потужний, прозорий, холодний, із карколомними каскадами й двома недоступними для людей природніми басейнами: хіба що ти прекрасна мавка лісова, щоб у таких купатися.
Дордже прискіпливо глянув на Редьку.
— Знаєш, те, що нам виявилось під силу вийти на ці вершини, ще не дає нам права зневажати моральні цінності простих людей!
Секунду повагавшись, Редька порснула сміхом і тут же виправилася:
— Не легко ж бути богом… — театрально зітхнула вона.
— Правильно. Не легко, — зненацька вже цілком серйозно відповів Дордже. — Боги теж страждають.
— Тю.
— Ну що зразу «тю»? Боги, як і всі живі істоти, народжуються, досягають зрілості й найпишнішого блиску, а відтак старіють і страждають.
— Хіба ж вони вічно не відновлюються, як написано богам в інструкції?
