Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
— Ага. Давно колись. І знову з твоїм татом, до речі.
— Кльово, — буркнула Редька. — Мене старий і в Крим-то бичий хоч би раз звозив.
— Так от. Дівчата незаймані з такого села, коли помирає одна з їхніх подруг, дочікуються спеціальної ночі, тоді йдуть по астролога і нишком всі на кладовище. Викопують небіжчицю, наносять їй на лице танака — традиційний макіяж, замішаний на товченому корінні, деревині чи й корі спеціального дерева, не молодшого тридцяти п’яти років, живих захищає від сонця і старості. Дочікуються, поки танака висохне, зішкрібають її з лиця померлої, віддають астрологу, він калатає з нею чорнила і ду-уже болючим дерев’яним верстатом татуює охочим ящірок на спинах чи зап’ястях.
— Фу, — скривилась Редька.
— Не «фу», а любовна вдача, про яку ти згадувала. Відповідно, кожна наступна корисна якість здобувається у той же спосіб. Хочеш бути вертлявим у справах — піймай білого вужа, зроби тату з його кров’ю, ну і так далі.
— Нда. — Редька мимоволі почухала у себе під потилицею, де в неї років зо п’ять тому було витатуйовано ієрогліф із її іменем. І, хоч вона сама давно вважала це малолєтською дурістю, наступне зауваження Дордже її зачепило:
— Тепер ти розумієш, наскільки смішними й жалюгідними є декоративні тату західної людинки? Такі типу, як у тебе?
Якщо додати сюди банальний ПМС, відразу стане зрозумілою мотивація Редьчиного ядерного вибуху:
— Та пішов ти! Сноб-усезнайло! Нашо мені здалося тебе терпіти?! Фак.. Фак! — вона аж зупинилася й безпомічно в своєму гніві роззиралася довкола. Дордже, здавалося, стояв приголомшений.
— Чортові листи. Чортовий джіпіес. Як мене це все задрало!
Ще трохи й із Редьчиного носа мусив повалити дим:
— Слухай, може, ти візьмеш всі ці карти і далі сам підеш? Нащо я тобі? З мене толку нуль, я тільки нию. Давай, га? Бо мені це все на фіг не здалося. — Редьку несло усе далі, вона й не помічала, як почала приписувати Дордже власні затиснуті досі думки:
— І не кажи мені, що я повинна зробити це для тата, чи ще для когось там, бо тато все життя на мене клав, а сестра — стопудово ж спершу все пропонували їй, бо так було завжди, комусь верхівка торта, а комусь недоїдки — поклала на це супер-дебільне завдання, бо торт, видать, із галімим кремом був або прострочений, і тільки мені чогось більше всіх треба! І не розказуй мені про совість, про обов’язок і про благородство душі, а ще про твої таємничі скарби, які десь на мене чекають. Бо мене вже навіть бандитський піздєц не шкребе, а саме ним ще аж сюди заносить. І це усе не твоє діло. Що витріщився?!
— Поміть, я не сказав ні слова. — Дордже втомлено відшпилив від себе наплічник і сів на нього, зацікавлено спостерігаючи за Редькою.
— То і нє хуй було йти зі мною. — Редька і собі відшпилила рюкзак, і навіть спробувала копнути його ногою. Рюкзаку було байдуже. — В пізду. Пив би собі свій стрьомінер і не займався стрьомними походами.
Дордже підпалив сигарету. Війнуло гіркуватим димом місцевого розливу. Він всівся в позу чогось середнього між режисером і психоаналітиком і з максимальним пафосом проказав:
— Розумієш, люба, в силу своєї естетичної меркантильності, я не можу не думати про благородство душі, містичний обов’язок і таємничу винагороду, що чекає на нас у кінці.
При цьому він так хитро мружився і так відчайдушно стримувався, щоби не порснути сміхом, що Редька не стрималася й сама зареготала від душі. Аж пташки пурхнули з найближчого куща.
— Ну от. А якби я зараз проспівала пару вокальних вправ, цей кущ пожух би.
День перетягувало ближче до вечора. Вони йшли, як собі йшлося, не звертаючи уваги на втомлені стопи й занімілі плечі. Й тут зненацька під ногами в них розлилося ціле море туману. Потекло повільно межи гір липкою патокою, і не було їй кінця і краю, аж раптом із-за імли пробився гострий ніс велетенської скелі-ковчега. Кажуть, такий колись перелетів по небу просто з Індії, перенісши в серце Гімалаїв дещицю містичних скарбів.
— А деруни таки треба зробити… Ну що в них, не знайдеться тут пару картоплин і муки ложка? Ти ж вмієш готувати деруни?
Дордже, здавалося, часом умів все.
25
Крихітний біло-рожевий цуцик, ще сліпий і зовсім безпорадний, тоненько попискував під грубо струганою лавкою. Худюща сука — чорна й довгонога, хто зна, чи його мама взагалі — не звертала на цуцика жодної уваги. Редька вже бачила у попередніх селах, чим тут годують собак — шкірки лимона, лушпиння від цибулі і ще щось не зрозуміле, але без натяку на калорії, лежало в одного занедбаного кудлая в дірявій мисці. Редька любила собак. Їй було їх нестерпно шкода. У цих краях вони чомусь були ще й особливо перелякані — не йшли до чужинця, навіть коли той явно готовий був поділитися своїм обідом.
— Іди, іди, на-на! — покликала Редька суку, розриваючи щойно придбаний пакунок із сумішшю повітряного рису, поп-корну і сухих перців чілі. Таке більше годилося б для голубів, ніж для собак, але вчорашній досвід замовляння їжі показав, що чекати чогось «справжнього» довелося б до обіду. Приймаючи замовлення, люди собі так само продовжували чухати дупу й нічого не робили, сонно киваючи на всі спроби їх бодай якось пришвидшити. Відтак замовлений макарон або розварювався і прилипав до каструлі, або не доварювався і мусив розгризатися хіба ковшем екскаватора, на додачу його ще й пересолювали й не давали жодних спецій, хіба що свіжого чілі, якщо в городі водився. Глевку їжу майже неможливо було пхати до рота, вона застрягала в горлі й лишалась на тарілці в такій кількості, що повар точно мав прославитись як найщедріший накладальник порцій у довколишніх селах. Все це, втім, не заважало селянам лупити з перехожого ціну, що пасувала б ресторанові де-небудь у Берліні. Тільки в Берліні було би смачно.
Зрештою, вчора вони, як здавалося Редьці, вийшли з ситуації ідеально: не змігши подолати витвір місцевої кулінарії, делікатно попросили дати їм необхідний мінімум для приготування омріяних Редькою дерунів. Наїлись, щоправда, не сильно — пригощаючи натовп цікавих і заслинених, сам можеш тішитися хіба ймовірністю покращення карми.
Дівчинка в брудній шкільній формі — синій, нижче колін, у такій хіба в Сониній молодості найнеблагополучніші діти ходили, історії про них цікавили крихітну тоді Редьку особливо сильно — пожбуривши і так вже багатостраждальний зошит на кам’яний поріг, взялася до сліпого цуцика. Секунду його погладила, а відтак ледь не так само пожбурила геть. Цуценя болісно заскавчало.
— Ти шо — ващє?! — кинулась до неї Редька. — Кончєна! Я тебе зараз хуйну так!
Дорослі, що зайняті були своїми справами, враз зацікавилися.
Редька трохи заспокоїлася: їх було більше. Дордже — і це її обурило — щось усміхнено пояснив чолов’язі, котрий намалювався у нього під боком. Чолов’яга щось перепитав, закивав головою з розумінням, відтак підійшов до дівчинки, поклав коло неї цуцика і погладив його. Дівчинка здивовано дивилась на Редьку. Відтак інші дорослі теж погладили звірятко, не зводячи з Редьки очей.
— Та бо охуїли ви всі, — педагогічним тоном мовила Редька. — Бач, аж тепер взялись за гуманність і виховання нащадків. Не крикнеш — не дойде. Собаки Павлова, блін.
— Ага, до речі, той мужик щиро здивувався, взнавши, що в твоїй країні собак не їдять і тримають у хаті. Він так і перепитав — що — всіх-усіх собак?
— Ага. Вони нам за центральне опалення… Де вже цей рахунок? Валити з села цього хочеться.
Рахунку все не було. Сонце припікало. Випите на двох пиво (з формальдегідом, казав хтось добрий Редьці, пастеризацією тут не розважаються) дарувало сонний і блаженний настрій. Цуценя спокійно засіло під лавкою. Його ймовірна мати дозбирала поп-корн на сходах і пішла собі геть за клуню. Одні люди змінилися іншими, від чого вулична сцена особливо не модифікувалася. Спека наростала.
— Диви, а он той-во мужик взагалі якийсь дивний. На хача схожий, — ліниво цідила Редька з напівзаплющених повік.
— На кого?
— Ну… на вихідця з колишнього радянського союзу. З Кавказа там.
