Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
Редька дістала все, що він просив, і байдуже вперлась очима в скелю по той бік каньйону. Там наче хтось повидовбував овальні ніші для цінних яєць Світового птаха. Чи велетенські пісуари для титанів.
— От блін. І тут таке виходить.
Дордже задер голову. Тільки тепер Редька помітила, що калюжка на стежці, через яку вони туди-сюди скакали, була частиною ще одного водоспаду. Він починався тонкою цівкою десь вгорі над ними, відтак розплітався на струмки, що перелазили стежину, і спадав ген униз у ріку, впевнено продираючись крізь зарослі й витесуючи каміння.
— Е-ем… Ти чула колись про каньонинг? Майже спорт такий.
— Це коли в каньони скачуть?
— Ні. Це коли в них повільно на шнурку спускаються. І частіше чогось у водоспади, ніж у просто тріщини в землі. Веселіше так, коли вода по голові лупасить.
— Ти куди оце гнеш? — Редька з недовірою оглянула Дордже, доплюсувавши до нього водоспад. — Я? Голою сракою в холодну воду? З наплічником? Кукіш.
— Та ну. Це весело. На двох картах сказано: туди. Значить, точно буде якась цяця унизу.
— Ага. Була би. Сто тисяч баксів родичам. Якби я застрахована була. А так то, повторюся, кукіш. Дуля з маком по-нашому.
— Ну, наплічник я тобі знесу. І базові навики покажу. І родичам напишу, якщо… ну…
— Ага. І бажано на відкритці з водоспадами у жовтих квітах рапсу. Китайські такі плакати є. Клейончасті. На них іще дельфіни звідкілясь вискакують і літак красивий летить у захід сонця. Супер-естетика. Кіч переможе все. А в тебе-то самого звідки навики?
— Та трохи скалолазанням займався. А це — те ж саме, тільки навпаки і легше. Ковзаєш собі по мотузці — і все. Головне — поширше ноги й, не згинаючи їх, потихеньку впиратися в стіну. Відпускаєш мотузок — перебираєш ногами.
— Ха. Ну, припустимо, ноги в мене є. А як із частиною «мотузка»?
— Гм. Хороший вопріс. Почекай.
Дордже зник у кущах над проваллям.
«Зараз точно мусить вилізти з роялем», — подумала Редька, розриваючи жовту обгортку карамелізованої іриски. Дордже виліз із кінцем пожовклого канату.
— Все не випадково, майне лібе.
— Ага. І або туди вже хтось ліз до нас, або нам це хтось підсунув. В будь-якому випадку це підозріло.
— Зате весело. Давай. Зараз все зав’яжу і полізеш.
Він знову зник у кущах, відтак повернувся з якимось кільцями й карабінами. З вигляду, вони лежали тут давно.
— Е, ти шо! — Редька запротестувала, коли Дордже заходився обв’язувати її талію й причинні місця амуніцією, нашвидкоруч змайстрованою з витягнутих наплічникових строп, кілець, шнурівки і «підсрачника» — відрізаного для сидіння на холодному шматка карімату.
— Відгинаєшся і лізеш! Лівою рукою лиш притримуєшся — не хапайся панічно, все одно б вагу свою не втримала, а шкіру поздираєш. Так що нею тільки притримуєшся, а правою потроху відпускаєш мотузку.
Редька з цього зрозуміла головне:
— Я перша не полізу.
— Полізеш. Так легше. Я заберу рюкзаки і обіцяю не різати шнурок під собою манікюрними ножичками.
Ще трохи повагавшись, Редька таки вирішила, що ліпше вже загнутись, беркицьнувшись із красивого водоспаду (а тут всі водоспади красиві й високі), ніж бути застреленою де-небудь у посадці найманою робочою силою добродіїв, ласих до хабарів у піцових коробочках.
Перший крок дається завжди найважче. Тим більше, крок назад, у прірву, з майже нульовою видимістю. Редька позадкувала, боязко заглядаючи в просвіт між своїх ніг далеко вниз, куди по слизькому камінню спадала вода. Коліна їй трусилися. Рівновагу втримувати було дедалі важче. Ліва рука, наперекір усім засторогам, судомно стискала мотузку. За кілька секунд Редька взагалі застрягла й боялася поворухнутися.
— Відпусти ліву руку! Ноги ширше! Правою трохи попускаєш, ногами «топ-топ» вниз по водопаду. Не бійся! Не впадеш, навіть якщо захочеш.
Дордже все ще був нагорі, цілий і сухий. З наплічниками і припасами. Редька просунулась на кілька метрів далі.
— Правіше, правіше повертай! — закричав Дордже.
Його ставало чути все гірше через шум води, що текла тепер Редьці просто на голову, затікаючи в очі й у рота. Холодна й солодка вода, тільки пити чомусь не хотілося. А правіше й справді було не так мокро. І були ще якісь корінці й квіточки, що дивним чином додавали Редьці оптимізму.
А потім у Редьки нагло зникли всі думки й чуття. Діватися їй було нікуди. Вона дотирлиґалась до половини водоспаду, кілька разів ставши колінами на мокре каміння, а один раз, склавши ноги надто близько, втратила баланс і гепнулась дупою об скелю, але якось цілком інстинктивно випросталася й продовжила спускатись далі. І ось уже видно й низ. Фух. Невже?!
Вона востаннє відтягла свою мотузку й нарешті відчула тремтячими ногами землю.
— Карабін! — донеслося згори.
Редька оговталася й відчепила мотузок від карабіну. Він хутко звився вгору й Дордже приземлився коло неї менш ніж за хвилину.
— Ой ти супербог… — Редька цокотіла зубами. — І рюкзаки наші такі ж мокрі, як у мене шлюбна зачіска?
— Ну, їм трохи більше повезло — вони менше боялися.
Дордже скинув наплічники.
— Ой-ой. Ну і чого ми тут?
Ні слова їй на це не кажучи, Дордже пірнув під стіну води внизу водоспаду. Певний час його не було. Редька вже встигла в подробицях розгледіти стерту шкіру на лівій долоні й геть замерзнути, коли він нарешті з’явився, як герой бродвейського мюзиклу з-за срібної завіси.
— Пусто.
— Де пусто?
— В чортені. Ковчег із каменю каторий, як би ти сказала. І знову ж твоєю мовою, його уже до нас хтось прошманати встиг… Якщо там взагалі хоч щось було.
Редьці було неймовірно ліньки самій іще раз лізти попід зимні струмені водоспаду. А все ж цікавість перемогла.
Під захистом водоспаду спокійною невидимкою стояла така ж кам’яна гостроконечна конструкція-дароносиця, яких Редька вже немало бачила по дорозі. Посередині зяяло віконце-нішка. В ньому було пусто.
— І це, блядь, через це сюди ми лізли?! — Редька вискочила зла і мокра, геть-чисто тобі заблукалий у горах морський чорт.
— Може, й не тільки через це… — Дордже вже хутко змотував стягнутий згори мотузок. — А стань-но попід стіночку. І не кричи секундочку.
Тут закричали згори. Ще й пару серйозних каменюк донизу скинули.
— Там… мули? — з сумішшю показної звички й погано прихованої тривоги спитала Редька.
— Хотілось би думати, що так… Але хіба би так було цікаво? Поки ми не бачимо мулів, вони, ті, що згори, є нам усім на світі.
Дордже говорив, думаючи про щось інше. Роззирався уважно довкола, щось шукаючи очима. Нагорі ще трохи погаласували, відтак наче забралися геть. Дордже обережно, все ще не відходячи від скелі, пройшов кількадесят метрів по течії ріки.
— Редько, йди сюди! — неголосно покликав він.
Редька підійшла. Відразу за покрученою сосною, що судомно хапалась корінням за скелю, чорнів прямокутник десь із Редьчин зріст — вхід у печеру. До половини завішаний корінням рослин, що росли по скелі вище, захаращений кущами зусібіч, помітити його можна було тільки підійшовши впритул.
Все ж, подумалося Редьці, має хлопець чуйку на ці речі. Чи не чуйку.
— Ліхтарик де? В кишені був у тебе. Не намок?
— Та нє, — цокотіла зубами Редька, — він у водонепроникній хуйні в мене. Що йому буде?
— Тоді діставай і вперед, Індіана Джонс. — Дордже все ще позирав нагору, де йшла стежка. Наразі там було тихо.
— Ага. Джонсон-і-джонсон, бля. — Редька скоцюрбленими пальцями випорпала з мішечка ліхтарик і тільки тепер помітила, що з печерного коридору стирчало щось, подібне до рейок.
— Лізти в оцей тунель у кінці світла? Що воно таке взагалі?
— Точно не знаю. Схоже на стару алмазну копальню.
— Алмазну?!
— Чи срібну. Яка різниця. Крім гівна кажанів тут корисних копалин навряд чи лишилося.
Однак, окрім ґуано і самих високоголосих кажанів (яких Редька не боялася, бо ще в епоху своєї шкільної ґотичності мріяла й примірялася до живого кажанчика, щоб пафосно його носити на плечі свого чорного, до підлоги, пальта), в копальні була маса інших цікавих речей. Завантажені породою кинуті напризволяще вагонетки, купи робітничого одягу, порвані чиїсь прикраси (сюди лазили жінки?) чи то з пластмаси, чи з каміння, виліплені з глини й каші й розкладені по видовбаних у стіні нішах коники, слони, яки чи ще хтось незрозумілий, молільні прапорці, що давно без сонця й вітру втратили свій колір, дзвіночки, гасова лампа, пляшки, інструменти, ланцюги і навіть щось, що видалося Редьці людським черепом, але вона в те місце двічі не світила й списала все на свою схильну до підліткового містикування уяву.
