Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
Був ще один чинник, що досить сильно впливав на українське культурне життя доби Руїни. Політичні події, а зокрема, перенесення головного осередку Української козацької держави на Лівобережжя на довгий час обмежили західні впливи на українську культуру в цьому регіоні і поставили її віч-на-віч з російським політичним та культурним світом. Потужна російська політична (імперська) ідея, яка знаходилася в процесі формування, в очах українських (київських і чернігівських) інтелектуалів була важливим чинником, що впливав на їхню уяву і думку, формуючи певні «москвофільські» думки і концепції або викликаючи почуття ідейного спротиву російському тиску на українське державне та культурне життя, а іноді створюючи своєрідний синтез усіх цих думок, концепцій і почуттів. Слід зауважити, що в Україні ще залишалися певні польські впливи (навіть на Лівобережжі), а також впливи мусульманського, турецько-татарського світу.
Це ідейно-політичне напруження українського культурного і духовного життя в добу Руїни мало особливий вплив на розвиток української культури пізнішої «мазепинської» доби. Воно створювало відповідний духовний клімат, стимулювало почуття та думку, викликало реакцію українського національного духу на чужі і нерідко ворожі йому події, явища, впливи. Саме в цій киплячій атмосфері зароджувалися ті ідейні та культурні побудови і цінності, які потім знайшли своє втілення за часів гетьманування Самойловича і особливо Мазепи.
Проте не позбавлені логіки й міркування тих авторів, які вважають, що для культурної творчості і народження пам'яток людського духу потрібен стан певного спокою та добробуту. Як писав О. Оглоблін, «в постійній тривозі за своє життя, серед біди і злиднів, без матеріальної бази й певної незалежності від буденних турбот життя творчий процес не може знайти свого завершення, втілення в камені будов, на полотні картин, у друку та оздобах книги, в нотах музики і пісні – в усіх тих пам'ятниках людського духу, що переживають своїх творців і свою епоху й живуть своїм власним життям у просторах вічності, формуючи духовно наступні покоління».
Відносна передишка, консолідація сил українського етносу на частині його етнічної території дала українській культурній творчості можливість знайти своє завершення та реальне втілення, створити свій власний стиль, «проростаючи з оточуючого ландшафту» (за знаменитим висловом Освальда Шпенглера). Цікаво, що навряд чи можна сказати, що ці можливості були ідеальні або цілком задовільні, що українська культура в часи Мазепи здобула якнайсприятливіші умови для свого розвитку, як це часто твердять в сучасній історичній публіцистиці та навіть наукових працях, присвячених добі Мазепи. Вочевидь, це відчув і читач цієї книжки, якому доводиться читати здебільшого про війни, бунти, інтриги, чвари і катастрофи. Тому запитання українського поета доби бароко, яке стало назвою цього розділу, «Як утриматись музам у воєн заграві?», було справді важливим для митця тієї епохи.
Можливих відповідей було як мінімум дві. Перший варіант відбивав настрої тієї надзвичайно великої частини українців, яка елементарно втомилася від постійного стану боротьби і війни, прагнучи миру, спокою, стабільності за будь-яку ціну. Така позиція в принципі могла передбачати і повне зречення ідеї національного самовизначення на користь стабільного існування під іноземною владою. Цілком зрозуміла психологічно, така ідея була наслідком глибокої зневіри тогочасних українців у своїх силах і запанувала в українському суспільстві після поразки планів Мазепи. Після повної втрати Україною всіх ознак політичного суверенітету наприкінці XVIII століття така позиція трансформується в лояльне щодо імперської влади малоросійство, в ідеології котрого, одначе, буде місце і «плачу на річках вавилонських» по втраченій «золотій» добі, коли козацька Україна все ще була суб'єктом, «гравцем» на політичній карті Європи. Згодом ця пекуча ностальгія відчуватиметься у Котляревського, Гоголя, Шевченка, які, бачачи навколо себе нудний, сірий, стабільний імперський світ України XIX століття, в розпачі шукатимуть інших, яскравіших барв у добі козацтва.
Друга відповідь цілком пасувала молодому етносу, який поступово трансформувався в політичну націю. її висловлювали чимало тогочасних поетів, зокрема відомий київський панегірист Іван Орновський у своєму творі «Вік залізний повсюди розсіює рани». Хоча «Вірша лагідна скромність і лють ворогують, Марс незгідно із Фебом живуть і міркують», поет може знайти себе і в буремний час війни, прославляючи доблесть і відвагу героїв свого часу, «славить залізо в упряжці кривавій». Крім того, зауважував поет, війна і військові успіхи – скороминущі і насправді не такі вже й цінні для історії, а ось справжнє мистецтво – назавжди (типовий приклад спроби протиставлення людини дії, воїна і людини думки, митця, що характерний для культури бароко, яка розчаровано і меланхолійно вглядалася в уламки ренесансного ідеалу «virtuoso» – гармонійної, всебічно розвиненої особистості). Цікаво було б дізнатися, як саме поєднувались гаряче прагнення дій та любов до барокового мистецтва в душі нашого персонажа…
Справа в тому, що Іван Мазепа видається нам доволі своєрідною і самотньою постаттю в не такій і малій вервечці українських володарів козацької доби. Якщо історики і публіцисти різних часів зуміли створити, поряд із досить переконливими і цікавими історико-психологічними портретами ще й досить шаблонні образи («для широкого вжитку») Богдана Хмельницького, Петpa Дорошенка, Петра Сагайдачного – «воїнів, борців», Івана Брюховецького та Павла Тетері – «демагогів і політиканів» тощо, то з образом Мазепи така трансформація ускладнена тим, що він погано піддається звичній примітивізації. Сам цей багатогранний персонаж опирався перетворенню на образ «дрібного переможеного зрадника», «інтригана» або навіть шаблонного «великого політика і національного героя» (і перших, і других, і третіх образів у популярній українській історичній традиції минулого й сьогодення є предосить).
І справді, Іван Мазепа – політик, майстер інтриги, полководець, воїн, цінитель прекрасного і його творець – не загубився б і на тлі блискучих правителів італійських князівств доби Високого Відродження – Сфорца, Медічі, Малатеста… Як і вони, Іван Мазепа розумів колосальну роль культури і мистецтва в житті нації, піднятті престижу держави та авторитету володаря, і, поєднуючи це розуміння із справжньою зацікавленістю мистецтвом, зокрема поезією, архітектурою та музикою, приділяв меценатській діяльності величезну увагу.
За словами Оглобліна, «в особі гетьмана Мазепи була щаслива сполука творця, активного учасника культурного процесу і його мецената – багатого, могутнього і щедрого. Культура взагалі, а мистецтво зокрема завжди займали важливе місце в душі Мазепи, натури поетичної і разом з тим схильної до філософічної синтези. Мазепа був непересічний поет, і в палкій політичній поезії його «Думи» кожна думка проникнута глибоким чуттям і високим пафосом, а в поетичній прозі його листів до Мотрі Кочубей майже в кожному рядку не тільки відчувається, але й чується пісенна ритміка, увінчана нерідко навіть віршовою римою». Додамо, що так само цікавими є меланхолійні роздуми гетьмана щодо долі України в «Пісні про чайку-небогу», яку часто приписують Мазепі:
