Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
Якщо викладати суть справи коротко, то в 1689 – 1690 роках з України до Польщі і навпаки кілька разів їздив такий собі чернець Соломон (справжнє прізвище якого було чи то Гродський, чи навіть Троцький). Він возив із собою підроблені листи нібито від Мазепи до польського короля Яна Собеського та коронного гетьмана Яблоновського (в яких ішлося про палке бажання гетьмана перейти разом з усім козацьким військом під польську протекцію), а також такі ж фальшиві відповіді на них. Причому винахідливий Соломон сам підробляв відтиск гетьманської печатки. Але щось в цій інтризі пішло не так, і злощасного агента заарештувала російська розвідка. На допиті із застосуванням звичних тоді тортур чернець розповів, що насправді він діяв не один, а за прямою намовою Михайла Самойловича. Цього російський уряд стерпіти не міг, і цього Самойловича відправили туди ж, куди й усіх попередніх – до Сибіру. Нещасного Соломона було страчено 7 жовтня 1692 року в Батурині. Та сама доля спіткала ще кількох чи то агентів старшинської опозиції, чи просто необережних і легковажних любителів полаяти гетьмана та московські порядки – черкащанина Михайла Чалієнка, сотника Мандрику тощо. Але ось що зазначає в цілому неприхильний до гетьмана Мазепи Костомаров – Іван Степанович вперто і послідовно намагався зберегти життя всім, кого російський уряд засуджував до смерті за антигетьманську і антиросійську пропаганду. У вищезгаданих випадках йому це не вдалося, але двох нерозумних молодиків, що стали сліпим знаряддям в руках анти-гетьманської опозиції, Мазепа таки врятував від шибениці. Йдеться про досить резонансну справу з черговим доносом на гетьмана, який подали в 1699 році бояринові Борису Шереметеву бунчуковий товариш Данило Забіла (син звільненого Мазепою з посади генерального хорунжого) та колишній особистий гетьманський слуга Андрій Солонина. Мазепа в цьому доносі звинувачувався у зраді, не санкціонованих російським урядом переговорах із поляками, турками та татарами, а також у допомозі Петрикові (щодо Петрика – див. розділ, присвячений зовнішній політиці гетьмана до 1700 року). Донощиків суворо допитали і видали гетьманові. І тут Мазепа зробив незбагненну для тогочасних суворих часів річ – милував донощиків і відпустив їх на свободу. У випадку із Солониною таке милосердя виявилося виправданим, а от Забіла скористався подарованою свободою вельми своєрідно – він обрав малопочесний в усі часи фах «професійного донощика» і протягом довгих десятиліть плідно працював на цій ниві, пишучи доноси до Москви на українських гетьманів (зокрема, і на Івана Скоропадського), старшину та козацькі порядки взагалі. Справа в тому, що російський уряд конче потребував таких людей в українському істеблішменті, адже приставлені для шпигування за гетьманами росіяни (як-то стольники Ізмайлов, Протасьєв тощо) все-таки виглядали чужими і не могли так успішно збирати різноманітний компромат.
Прикро, але охочі послужити за непогані гроші на ниві доносительства знаходилися і серед української вищої старшини. Так, Василь Кочубей вів негласне стеження за гетьманом в 90-х роках XVII століття за прямим завданням російського уряду. Василь Леонтійович ще не один раз з'являтиметься на сторінках цієї книжки, щоб зникнути остаточно і безславно після свого найзнаменитішого вчинку – доносу 1708 року, який коштуватиме йому голови. Поки ж він плекає грандіозні плани, очолюючи найпотужніше антигетьманське старшинське угруповання – так звану «полтавську опозицію». Непрямим доказом апетитів Кочубея є портрет Василя Леонтійовича початку XVIII століття, підписаний «гетьман Кочубей».
Іван Мазепа був у курсі вищезгаданих інтриг – адже він мав власну «розвідку» і «контррозвідку». Гетьманські «дозорці» (Іван Рутковський, Федір Третяк, Петро Гриневич), довірені особи та свояки гетьмана Бистрицький, Топольницький, зрештою, інші козацькі старшини, що завдячували Мазепі своїми посадами, – всі вони відстежували опозиційні та відверто ворожі щодо їхнього володаря прояви. Були у Івана Степановича свої агенти і на Січі, в Росії, Молдавії, Речі Посполитій тощо. Те, що Мазепа успішно протистояв усім інтригам аж до фатального 1708 року, значною мірою є і їхньою заслугою.
Відчуваючи свою силу, яка поступово зростала протягом 1690-х років, гетьман міг дозволити собі бути милосердним щодо своїх ворогів. Крім того, він явно не був схильний до непотрібної жорстокості. На відміну від того ж особисто сміливого Петра І, який ще й катував звинувачених у зраді стрільців, а згодом засудив до смерті власного сина, Мазепа теж був воїном, теж не раз дивився у вічі смерті, але не став ані самозакоханим самодуром, ані садистом. Можливо, в цьому гетьманові допомогли сильний і ясний розум, витримка і неабияка сила волі, а також досить врівноважений характер (що, однак, не заважало йому інколи чинити нелогічно, під впливом сильних почуттів – прикладом таких дій є численні любовні пригоди Івана Степановича).
В цілому ж гетьманові вдалося сформувати працездатну «команду», яка загалом добросовісно працювала за відносно звичних для неї умов, але виявилася недостатньо стійкою та витривалою у вирішальні останні місяці 1708 року. Попри всю свою часто досить яскраво виражену опозиційність щодо російської влади, ця команда за надзвичайно несприятливого для себе збігу обставин почала розпадатися. Інертність, пасивність, відступництво багатьох її представників на вищому, середньому та нижчому рівнях пояснюється також дієвістю російських засобів терору, страхом старшин за своє життя та добробут. Як би ця команда виявила себе за сприятливішого для українсько-шведської коаліції сценарію розвитку подій – точно сказати важко.
Так чи інакше, але і в сфері внутрішньої, зокрема соціальної і кадрової, політики гетьман виявив найбільш притаманні талановитому політичному діячеві тієї доби риси – мудрість, виваженість у відносинах із підлеглими, вміння зробити своїх ворогів союзниками чи принаймні змусити їх бути нейтральними щодо себе (це Мазепі вдалося зробити, наприклад, з Павлом Полуботком та Данилом Апостолом), щедрість і гуманність. Саме цей набір (попри, а може, і завдяки певній схильності до авторитарності) і дозволив Івану Степановичу тримати булаву довше за будь-кого з українських гетьманів і використати відведений йому історією час для багатьох шляхетних справ, зокрема в сфері культури та мистецтва.
Розділ 5
«Як утриматись музам у воєн заграві?»
Іван Мазепа – меценат української культури та мистецтва
Величезний внесок Івана Мазепи в справу розвитку української культури не залишився непоміченим як сучасниками гетьмана (навіть його ворогами), так і дослідниками XIX – XXI століть. Констатація того факту, що саме за гетьманування Мазепи Лівобережна Україна досягає особливого піднесення та розквіту усіх галузей культури (освіти, науки, літератури, мистецтва), стала майже загальним місцем багатьох досліджень на цю тему. Спробуємо визначити для себе, чим була мотивована така увага гетьмана до культурної сфери, і коротко охарактеризуємо основні культурні надбання «мазепинської доби» та їхнє значення для подальшого українського культурного розвитку, адже, як писав О. Оглоблін, «світ мазепинського ренесансу ще довго світив у сутінках московського панування над Україною після Полтавської катастрофи й поразки політичних планів Мазепи».
Справедливим є зауваження, що так звана «мазепинська доба» розпочалася не на порожньому місці. Часи Руїни, що так страшно спустошили українські землі, підірвали основи Української козацької держави, безперечно, заподіяли чимало шкоди і в сфері культурного розвитку. Проте духовне життя України в добу Руїни не тільки не завмерло, але й виявило гідну подиву активність і творчу наснагу, зокрема в сфері науки, особливо філософії та теології, літератури, політики, трохи меншою мірою в царині освіти та мистецтва, котрі вимагали більших матеріальних засобів та спокійніших умов для свого нормального розвитку.
Парадоксально, але, схоже, певний вплив на це пожвавлення українського культурного життя мала сама загальна ситуація Руїни, руйнація Української козацької держави, створеної гетьманом Хмельницьким. В часи руйнації матеріальних основ людського життя, постійної небезпеки думка людини, особливо інтелектуала-дослідника, вченого, філософа, поета блискучої і химерної доби бароко звертається до першоджерел буття. Саме там людина шукає причини тих часто незрозумілих, страхітливих подій, що відбувалися перед її очима, а нерідко зачіпали і її саму. В творчій думці та уяві виникають картини минулого і образи майбутнього – того, що було, і того, що може або мусить бути.
