Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
Але якими б не були методи керівництва, які застосовував наш персонаж (а вони були, як бачимо, цілком в дусі елегантної і складної доби бароко), вони не могли позбавити його постійного головного болю політика – наявності відвертої та прихованої опозиції, яка була налаштована не надто «конструктивно» ні щодо свого гетьмана особисто, ні щодо очолюваної ним держави.
Формуванню потужної старшинської опозиції наприкінці XVII століття сприяли як зовнішньополітичні, так і внутрішні чинники. Так, зовнішня політика урядів Самойловича та Мазепи, особливо війна проти Криму та Туреччини в союзі з Росією та Річчю Посполитою, була непопулярна в колах української старшини південних полків, на Запорозькій Січі та серед деяких представників генеральної старшини. Крім того, в нормальних відносинах із Кримом було зацікавлене купецтво південної Гетьманщини. На такому тлі будь-які невдачі союзників по антитурецькій коаліції неминуче мали призвести до пожвавлення опозиційних настроїв у середовищі української козацької старшини. Саме це й сталося в ході невдалих для Росії та України Кримських походів, завдяки чому було скинуто непопулярного (наприкінці свого надміру авторитарного правління) гетьмана Самойловича. Мазепа протягом усього гетьманування чудово пам'ятав, до чого може призвести виступ старшинської опозиції в комбінації із російським втручанням. Таке втручання завжди висіло дамокловим мечем над головами лівобережних гетьманів – двоє з них (Многогрішний і Самойлович) втратили булаву внаслідок доносів до Москви і активних дій опозиційної старшини. Саме цим пояснюється атмосфера таємниці, якою гетьман оточував свої зовнішньополітичні дії навіть за часів союзу з Росією.
Крім того, серйозним каменем спотикання у відносинах між гетьманом і старшиною завжди було питання про статус гетьмана та обсяг його владних повноважень.
Як уже було згадано, зміцнення економічних позицій козацької еліти ставило на порядок денний питання про забезпечення її політичних прав. Згідно з козацькою традицією гетьман ніколи не сприймався як самовладний правитель. Помітним винятком був Богдан Хмельницький з його іміджем «Богом обраного» лідера, що рятує свій народ. Проте навіть його «самовладність» та династійні плани дуже болісно сприймалися старшиною, що воліла бути справжньою правлячою аристократією Української держави, адже перед очима козацької еліти завжди були колосальні права та привілеї шляхти Речі Посполитої. І якщо такі гетьмани, як Петро Дорошенко, намагалися діяти в руслі старих козацьких демократичних традицій, то лівобережні володарі булави все більше намагалися перетворити владу гетьмана на фактично князівську. Самойлович втратив владу саме завдяки недостатньо виваженим і передчасним спробам захопити всю повноту влади в державі, проте і новий гетьман, Іван Мазепа, продовжив політику свого попередника, хоч і робив це дещо обережніше і тактовніше. Це не могло не викликати нових проявів старшинського невдоволення.
Переворот, внаслідок якого Іван Мазепа прийшов до влади, не припинив боротьби серед старшинських угруповань. Самойлович втратив булаву і невдовзі помер, його сини були усунені з великої політики, але потужний клан Самойловичів не вдалося подолати остаточно.
Фактичним лідером тимчасово обезголовленого клану став небіж колишнього гетьмана – колишній гадяцький полковник та російський стольник Михайло Васильович Самойлович, дуже амбітна і владна людина, яка жадала реваншу за всі родинні негаразди. Самойловичі були пов'язані родинними зв'язками з Полуботками (Павло Полуботок був одружений із сестрою Михайла Самойловича), Сулимами, Святополк-Четвертинськими (серед яких виділявся молодий князь Юрій Святополк-Четвертинський, небіж митрополита Гедеона – того самого, обрання якого Київським митрополитом коштувало Україні визнання над нею влади Московського патріархату, особистого ворога Мазепи). У досить вузькому колі вищої української старшини Самойловичі мали ще чимало родичів, свояків тощо. Важливими і небезпечними для новообраного гетьмана були і їхні зв'язки з російською елітою – гетьман Самойлович встиг породичатися з відомим родом Шереметєвих.
Ненадійними виявилися і «союзники» Мазепи зразка 1687 року. Ті самі старшини, що розраховували на прихід до влади «слабкого» гетьмана замість його надто авторитарного попередника, швидко зрозуміли, що новий лідер так само прагне зміцнити свою владу коштом їхніх привілеїв, причому робить це куди талановитіше за хитрого, але часом надто прямолінійного Самойловича. Тому досить швидко серед невдоволених опинилися як колишні прихильники Самойловича, так і більшість тих, хто сприяв приходу Мазепи до влади, – генеральний обозний Дунін-Борковський, генеральний суддя Вуяхевич, Гамалії, Солонини, Забіли, Лизогуби, Данило Апостол і навіть старий знайомий Івана Степановича – Василь Кочубей.
Проте гетьман Мазепа дуже скоро довів, що недаремно вивчав твори Макіавеллі та римських класиків. Принаймні давньоримське правило «поділяй і володарюй» він застосовував з великим успіхом. Спираючись на підтримку царського уряду, гетьман вміло вносив розкол у лави опозиції, яку реально об'єднували достатньо скороминущі матеріальні інтереси. Щедрі пожалування і поступове усування від реальної політичної влади – ця гетьманська тактика виявилася досить ефективною. Поступово небезпечні для гетьмана діячі випадали зі сфери великої політики, їхні місця займали люди, особисто віддані гетьманові, пов'язані родинними та дружніми зв'язками вже з новим кланом, безперечним лідером котрого був Іван Мазепа. Не раз згадувані на сторінках цієї книжки Обидовський, Войнаровський, Мокієвський, Трощинський, Зеленський, Горленко, Орлик, Герцики, Мировичі – всі вони були представниками нового покоління української правлячої еліти, яких висунули на перший план їхня спорідненість із володарем України, їхні особисті якості та відданість гетьманові. Така кадрова політика допомогла гетьманові не просто пережити скрутні часи перших років правління, але й понад двадцять років зберігати в своїх руках усю повноту влади, керуючи українською зовнішньою та внутрішньою політикою значною мірою на свій розсуд.
Проте давалося це Мазепі дуже нелегко. Адже до самого кінця його гетьманування боротьба серед української вищої старшини за владу то розгорялася, то дещо затухала, але ніколи не припинялася остаточно. Перший серйозний демарш опозиційних сил стався в 1688 році, коли Леонтій Полуботок, Данило Апостол та кілька інших старшин почали листування із Кримом та запорожцями за спиною у гетьмана, маючи на меті якісь ворожі щодо нього політичні комбінації. Обох обвинувачених було позбавлено посад і заарештовано, так само як і генерального осавула Войцу-Сербина, київського полковника Коровку-Вольського та переяславського – Дмитрашку-Райчу. Щоправда, згодом усіх звинувачених випустили з в'язниці, а Апостолові навіть повернули полковницьку посаду. Проте антигетьманська опозиція не заспокоїлася. Не зумівши скористатися вельми сприятливою ситуацією 1689 року, коли Мазепа їздив до Москви і застав там державний переворот, в результаті котрого до влади прийшов Петро І, Михайло Са-мойлович все ж мріяв, що йому вдасться «зняти гетьманові з плеч голову» і самому захопити таку принадну булаву. Для цього він разом з кількома іншими старшинами затіяв небезпечну інтригу з наклепницькими листами. У березні 1690 року в Києві було поширено лист-прокламацію, в якому Мазепа звинувачувався в тому, що він разом із Голіциним збирався «искоренить, погубить и в ничто обратить престол», тобто зжити зі світу Петра І. Гетьман особисто проводив розслідування цієї справи, причому виявив навіть певний талант слідчого – так, спілкуючись із російськими представниками, він авторитетно заявив, що лист (написаний польською мовою) насправді був написаний не в Польщі, адже містить слова в таких граматичних формах, яких би не вжив справжній поляк. Ниточки вели до Михайла Самойловича та його приятелів. Проте остаточно небожа гетьмана-поповича згубила так звана справа «ченця Соломона». Оригінальну сучасну трактовку епізоду з Соломоном подає український дослідник С. Павленко. Він намагається довести, що справа із Соломоном була реальною спробою гетьмана Мазепи встановити дипломатичні контакти з польським урядом з метою подальшого тривалого союзу Гетьманщини та Речі Посполитої в критичний момент двірцевого перевороту в Росії і непевності у відносинах між Москвою і Батурином. Згідно з його баченням подій, Соломон був корисним агентом гетьманської розвідки, якого Мазепа використовував у найделікатніших справах, а потім «здав» російським спецслужбам. Загалом таке тулмачення більш схоже на шпигунську історію із занадто вже закрученим сюжетом. Тому ми схиляємося до більш давньої версії Миколи Костомарова, який свого часу теж «розслідував» цю детективну справу.
