Зірка для тебе - Корний Дара (бесплатные книги полный формат txt) 📗
У батька на заводі ставало дедалі гірше — роботи зовсім не стало. Батько влаштувався на якісь випадкові підробітки — то вантажником на вокзалі, то ремонтником дороги. Гроші отримував у конверті, досі умовно рахуючись на заводі. Одного похмурого осіннього вечора зателефонував батьків співробітник, дядько Грицько. Він повідомив, що з двох цехів «Автонавантажувача» вночі за згоди керівництва устаткування, все внутрішнє начиння було забрано на «вдосконалення», — та всі знали, що на металобрухт. Залишилися тільки голі стіни та декілька дерев’яних стільців. Стало зрозуміло, що це кінець і повернення вже не буде.
Як то могла пережити людина, яка вкладала в свою роботу не тільки фізичні сили, а й душу? І тато з горя запив. Це тривало тиждень-два… На добру горілку потрібні були гроші. Грошей не було, і батько пив всяку гидоту. Тоді день-ніч сидів, обнімаючи унітаз, а потім знову брався за чарчину. Сердито відмахувався від сліз доньки й благань дружини та втікав із хати. Ходив до друзів у гуртожиток, відводив душу. Мама терпіла, бо любила татка.
Коли ж на тверезу пробувала з ним говорити, обіцяв: то востаннє. Казав, що душа його болить, і тримався рукою то за серце, то за шлунок. Видно, що погано чулася не тільки душа, та пити не припиняв. Позичав гроші в сусідів, знайомих… Валя оббігала всіх, кого знала, просила чоловіку в борг не давати. Та це не допомагало, бо борги не зменшувалися. Зароблені мамою та тіткою проїдалися або йшли на найнеобхідніше. Борги за квартплату, за газ, за світло збільшувалися, мов снігова куля.
То сталося в листопаді. Батько пропав на чотири доби. Хоча таке вже бувало. Коли трапилося вперше, мама облітала всі медвитверезники, лікарні, трупарні, зверталася в міліцію. А він заявився смердючий, п’яний, але живий аж на третій день. Знову просився, клявся, обіцяв… Вона не вірила…
Але цього разу шукала не Валя, розшукували Валентину Білововк. Дружині Назара Білововка зателефонували з лікарні.
— Пацієнт щойно вийшов із коми і назвав ваше ім’я та прізвище і цей номер телефону. Ви його знаєте?
Вони його знали.
Зоряна і мама зайшли в кабінет до лікаря. Лікар говорив трохи втомлено та сухо:
— У вашого чоловіка сталася гіпоглікемічна кома. Це означає, що рівень цукру в крові через надмірне споживання алкоголю впав надто низько. Скажіть, пані Валентино, чи ваш чоловік давно п’є і відколи хворіє на цукровий діабет?
Мама сумно хитала головою та розводила руками. Уже рік із пляшки не злазить. А хвороби? Та про що ви таке кажете? Її коханий взагалі ніколи нічим не хворів, хіба що в тридцять йому вирізали апендицит і два рази мав нежить. Але вона згадала свекра, огрядного чоловіка, який мав цукрицю, тобто діабет, чи не від народження. Добре, що її чоловік вдався в матір і ніколи не був товстим. Вона так і сказала лікарю…
— У вашого чоловіка, шановна пані, крім проблем із алкоголем, ще й цукровий діабет. Ми його з коми вивели і вже три рази перевіряли рівень цукру. Картина невтішна. Його зловживання недоброякісними спиртними напоями посадило печінку настільки, що ви тепер маєте в хаті діабетика, правда, це поки що діабет другого типу, тобто інсулінонезалежний. Це означає, що дія інсуліну в тканинах ослаблена, тим самим порушується його надходження з підшлункової залози. А якщо на хлопський розум, — бачачи, що його не дуже розуміють, лікар трішки змінив свій сухий тон, — то вам, люба папі, разом із донькою доведеться нелегко. По-перше, пацієнту слід відмовитися від алкоголю, бо печінка не витримає, по-друге, сувора дієта, по-третє…
Лікар говорив, говорив… Мама з напіввідкритим ротом ловила кожне слово, а Зоряна стояла перелякана і прибита до землі почутим. Світ валився на очах, і чомусь її дитяче серце казало: це тільки початок, буде ще гірше…
Так, це був лишень початок. Коли батька вивели з запою, виявилося, що у нього цілий «букет» хвороб: офтальмопатія, нефропатія, гіпертензія, гіперліпідемія й ангіопатія. Як вона то все запам’ятала? Напевно, через страх. Правда, дорослому чоловіку того страху вистачило на кілька місяців. Довше не витримав, старі звички повернулися знову. Він не чув ані волань дружини, ні прохань доньки, ані порад друзів, приятелів. Спокійно всіх вислуховував і робив по-своєму… Тобто продовжував тихо вбивати себе. Якби то так легко було, не приставляючи пістоля до скроні, не ріжучи вен або не лізучи в петлю, вбитися. Безвільна людина просто робила все, щоб її не стало, — мордувала своє тіло…
За рік, Зоряна саме була в дев’ятому класі, батько опинявся в реанімації п’ять разів. І щоразу виживав, дивуючи і себе, і лікарів, і рідних… Мама зовсім змарніла, ледве зводила кінці з кінцями, перебування батька в лікарні потребувало грошей. Колись майже безкоштовна медицина перетворилася на дуже коштовну. Вони ще більше влізли в борги, а віддавати не було з чого… До них із Зірчиних колишніх подруг ніхто не заходив — кого батьки не пускали, вважаючи сім’ю неблагонадійною, а хто просто гидував. Та й Зоряні самій вдома стало гидко. Тож навіть робити уроки ходила до бібліотеки, сиділа там до останнього, щоб прийти додому, помити посуд, прибрати в квартирі та лягти спати. Не слухаючи та не чуючи сварок дорослих, маминих ридань і батькових п’яних скімлень.
Кажуть, що біда сама не ходить — вона діток водить. Так і тут сталося. Померла тітка Калина. Тихо вночі відійшла. Тільки два дні перед тим Зоряна її провідувала. Та наче щось відчувала, бо якось жалібно та гірко дивилася на дівчину:
— Пообіцяй мені, Зорянко, що вчитимешся, хай би що там сталося зі мною чи з батьками. Пообіцяй?
Обіцяла, жартуючи, що тітка ще на її весіллі танцюватиме. Та журливо махала рукою, ховаючи очі під сивими віями. І тут раптом така звістка… Це для юної Зоряни стало ще більшим ударом, ніж хвороба батька. Тітка Калина завжди була сонцем, до якого вона втікала з осоружного місця, де мешкали її батьки. Калина ніколи не скаржилася на свої болячки, старалася якнайменше бігати по лікарях. Серце не витримало, бо хвилювалася і через Валю, і через Назара, може, навіть більше, аніж вони за себе.
Сусідка вранці не побачила тітки Калини на подвір’ї, коза жалібно мекала, кури незадоволено перегукувалися. І сусідка запідозрила щось недобре. Тож коли виламали двері, то застали вже холодне тіло жінки. Калина наче спала й уві сні комусь усміхалася. Поруч на столику стояла фотографія сина Василечка, а в руках затиснутий знімок маленької Зоряни з лялькою Зіною в руках.
Сусідка дала фотографію Зоряні. П’ятнадцятирічна юнка, очі якою заволокло слізьми, навіть не стримувала їх потоку. Вона взяла той знімок до рук. Цю фотографію зробили у школі, де Калина працювала. У той день фотографували відмінників на дошку пошани. На знімку Зоряна дуже офіційна, як ті дітки, які перед нею фоткалися. Набурмосені брови, зведені докупи, смішні мишачі хвостики з червоними бантиками, красиве зелене платтячко, куплене тіткою, і червоні чобітки.
— Переверни, — прошепотіла сусідка баба Катя.
Перевернула. Там акуратним тітчиним почерком було виведено:
«Моя маленька Літавиця».
Тітку відспівали в церкві. Поховали між сином і чоловіком. Вона так хотіла. Горе так приголомшило батька, що він на похоронах і навіть на дев’ятинах був тверезий. Навіть промінчик надії в серці Зірки з’явився — може, кине пити. Тож, коли вони зібралися на нараду, що робити і тітчиною хатою та господарством, батько навіть запропонував наче мудре рішення: він залишиться хазяйнувати, а донька з дружиною будуть у місті, та… Горбатого справить могила. Через три дні телефонувала перелякана та збентежена сусідка пані Катя: «Валю, приїжджай, твій за фляжчину самогонки козу продав». Тож господарку тітки розпродали, хату поки закрили, а баба Катя обіцяла наглядати, щоб мародери не влізли.
Безвихідь та безгрошів’я змушували прогинатися. І тоді мама повернулася думками до своєї старої ідеї — човникування. Позичила грошей, залишила доньці кілька гривень на хліб та молоко і…
Бідному женитися, то й ночі мало, кажуть мудрі люди. Так і тут. Гроші в Туреччині разом із документами вкрали, товар, поки сиділа у в’язниці до уточнення, хто така і звідки, — привласнили свої ж. Через місяць повернулася додому ледве жива, втомлена та вбита. Відразу кинулася шукати гроші, щоб віддати борги. Бо ті, у кого позичала, жартувати не вміли. Могли і повісити. Вихід бачився один. Довелося продати тітчину хатинку… Хоча Зоряна навіть на колінах просила матір не продавати, та не послухалася. Після Туреччини у Валі всередині наче щось зламалося. В очах з’явився сталевий блиск. Турботлива та ніжна Валюша так і залишилася десь там, за тисячі кілометрів, натомість повернулася інша — байдужа та зачерствіла.
