Цифрова Фортеця - Браун Дэн (читать книги онлайн .txt) 📗
— Що ви можете розповісти мені про вбивство?
Німець пополотнів.
— Mord? Вбивство?
— Так. Про вбивство азіата сьогодні вранці в парку. Пам’ятаєте? То було вбивство — Ermordung. — Бекеру подобалося це німецьке слово, яке означало «вбивство». Ermordung. Аж кров холоне в жилах.
— Ermordung? Його... убили?
— Так.
— Але ж це неможливо! — Аж задихнувся німець. — Я там був. У нього трапився серцевий напад. Я сам бачив. Не було крові. Не було куль.
Бекер поблажливо похитав головою.
— Часто все буває інакше, аніж здається на перший погляд.
Німець узагалі став білий, як крейда.
Бекер подумки всміхнувся. Брехня спрацювала добре. Бідолашний німець рясно спітнів від страху.
— Щ-щ-щ-о вам потрібно? — спитав він, заїкаючись. — Я нічого не знаю.
Бекер походжав кімнатою.
— Убитий мав на своєму пальці золотого персня. Він мені потрібен.
— У-у-у мене його немає.
Бекер поблажливо зітхнув і рушив до дверей ванної кімнати.
— А може, він у Рочіо? У Росинки?
Колір обличчя німця змінився з білого на пурпурний.
— Ви знаєте Росинку? — Рукавом фірмового готельного халата він витер піт зі свого м’ясистого обличчя. Потім розтулив рота, щоб щось сказати, але в цю мить двері ванної рвучко розчинилися.
Чоловіки обернулися.
На порозі ванної стояла Рочіо Ева Ґранада. Як прекрасне видіння. Довге хвилясте руде волосся, бездоганна іберійська шкіра, темно-каштанові очі та високе гладеньке чоло. На ній був білий готельний халат, такий самий, як і в німця. Лямки халата були сексуально зав’язані на широких стегнах, а комір широко розкривався, оголяючи засмаглу впадину між грудьми. Вона величаво виступила з ванни — втілення самовпевненості.
— Чим можу допомогти? — спитала вона гортанною англійською.
Бекер незмигним поглядом витріщився на вражаюче прекрасну жінку.
— Мені потрібен перстень, — сказав він крижаним тоном.
— А ви хто? — суворо спитала вона.
Бекер перейшов на іспанську із сильним андалузьким акцентом.
— Громадянська гвардія.
Рочіо розсміялася.
— Цього не може бути, — сказала вона іспанською.
Бекер відчув, як до горла підкотився клубок. Ця жінка виявилася міцнішим горішком, аніж її клієнт.
— Не може бути? — перепитав він, не втрачаючи самовладання. — Може, відправити вас до відділка, щоб це донести?
Рочіо пирхнула.
— Я не буду ставити вас у незручне становище, приймаючи вашу пропозицію.
Та Бекер тримався своєї «легенди».
— Кажу вам, я з громадянської гвардії.
Рочіо погрозливо підступила до нього.
— Я знаю кожного поліцейського з громадянської гвардії. І всі вони — мої найкращі клієнти.
Бекеру здалося, що її погляд пронизує його, як гострий ніж. Він трохи змінив тактику.
— Я зі спецвідділу з роботи з туристами. Віддайте мені перстень, інакше я відведу вас до відділка і...
— І що?! — погрозливо перепитала Рочіо, насмішкувато-очікувально скинувши брови.
Бекер замовк, опинившись у безвихідній ситуації. План повернувся проти нього ж бумерангом. «Чому ж вона не купилася на мій трюк?»
Рочіо підступила ближче.
— Не знаю, хто ви і що вам потрібно, але якщо ви не вимететеся негайно з цього номера, я покличу готельну охорону, і вас заарештує справжня громадянська гвардія за те, що ви видаєте себе за поліцейського.
Бекер знав, що Стретмор витягне його з-за ґрат за п’ять хвилин, але він недвозначно пояснив йому, що справу слід вирішувати дуже обережно, без зайвого шуму та свідків. Арешт, точно не вписувався в цей план.
Рочіо підступила ще ближче до Девіда, спопеляючи його | поглядом.
— Гаразд, — зітхнув він тоном переможеного. І облишив свій андалузький акцент. — Я не із севільської поліції. Мене послала сюди одна урядова організація Сполучених Штатів Америки, щоб знайти той перстень. Усе це я можу вам довести. І мені дали інструкції заплатити за нього.
Настала довга тиша.
Рочіо дала цій фразі на якусь мить зависнути в повітрі, а потім заговорила з хитрою посмішкою:
— Так би й сказали. І не треба комедію ламати. — Вона сіла в крісло і схрестила ноги.
— Скільки ви можете заплатити?
Бекер полегшено зітхнув. І, не марнуючи часу, перейшов до справи.
— Я можу заплатити вам сімсот п’ятдесят тисяч песет. Це п’ять тисяч американських доларів. — То була половина суми, яку він мав із собою, але, мабуть, вдесятеро більше реальної вартості персня.
Рочіо здивовано звела брови.
— Це грубі гроші.
— Так. Ну що, домовилися?
Рочіо похитала головою.
— Якби ж то я могла сказати «так»!
— Мільйон песет! — випалив Бекер. — Це все, що я маю при собі.
— Ой-ой-ой, — саркастично всміхнулася Рочіо. — Ви, американці, погано торгуєтеся. На нашому ринку ви б і дня не протрималися.
— Готівка — і відразу ж, — попередив Бекер, простягаючи руку до конверта в кишені.
«Мені дуже хочеться додому».
Рочіо похитала головою.
— Я не можу.
Бекер спалахнув гнівом.
— Чому не можете?!
— Тому що в мене його немає, — винувато відповіла вона. — Я вже продала його.
РОЗДІЛ 33
Токуген Нуматака ходив туди-сюди, як розлючений звір, і позирав у вікно. Його зв’язковий, Північна Дакота, ще й досі не об’явився.
«Бісові американці! Ніякої пунктуальності!»
Він би й сам зателефонував Північній Дакоті, але не знав номера його телефону. Нуматака дуже не любив, коли справа оберталася так, коли все залежить від когось, а не від нього.
Від початку Нуматака не відкидав тієї думки, що дзвінки від Північної Дакоти можуть виявитися фальшивкою — скажімо, якийсь японський конкурент «розводив» його, як лоха. І тепер ця думка посилилася. Нуматака вирішив, що йому потрібно більше інформації.
Він прожогом вискочив із кабінету і, повернувши ліворуч, рвонув головним коридором. Працівники поштиво вклонялися, коли він вихором проносився повз них. Нуматака не був таким наївним, щоб вірити, що ці люди й справді любили та обожнювали його. Поклони — то був вияв ввічливості, яку японські працівники проявляли у ставленні до найжорстокіших начальників.
Нуматака вирушив прямо до головного комутатора компанії. Усі дзвінки оброблялися одним оператором на «Коренко 2000» — дванадцятикабельному комутаторному терміналі. Жінка-оператор була зайнята роботою, але підвелася і вклонилася, коли увійшов Нуматака.
— Сідайте, — відрізав він.
Жінка зробила, як було сказано.
— Сьогодні о четвертій сорок п’ять я отримав дзвінок на свою особисту лінію. Ви можете мені сказати, звідки був той дзвінок? — спитав Нуматака й подумки вилаяв себе за те, що не зробив цього раніше.
Жінка нервово ковтнула слину.
— На цій машині ми не маємо ідентифікаційного пристрою, пане. Але я можу зв’язатися з телефонною компанією. Я впевнена, що вони допоможуть.
Нуматака був певен, що телефонна компанія йому допоможе. У нашу цифрову добу конфіденційність відійшла в минуле; фіксувалося буквально все. Телефонні компанії могли точно повідомити, хто вам телефонував і скільки ви розмовляли.
— Беріться до роботи, — наказав він. — І негайно дайте мені знати, про що довідалися.
РОЗДІЛ 34
Сюзанна сиділа на самоті в блоці № 3 і чекала повернення «слідопита». Ґейл вирішив вийти трохи подихати — і вона була вдячна йому, що він так вчинив. Утім, як це не дивно, від того, що вона залишилася на самоті, їй не стало затишніше. Бо тепер довелося ламати голову над новою проблемою — контактом між Танкадо й Ґейлом.
«Хто вартуватиме вартових?» — спитала вона саму себе.
Quis custodiet ipsos custodies. Ці слова ніяк не йшли з голови. Нарешті їй таки вдалося викинути їх зі свідомості. І повернутися подумки до Девіда, сподіваючись, що з ним усе гаразд. Важко повірити, що тепер він в Іспанії. Чим скоріше вони знайдуть пароль і впораються з кризою, тим краще.
Сюзанна вже втратила відлік часу — скільки ж вона чекала повернення свого «слідопита»? Дві години? Три? Вона сиділа, бездумно дивлячись у порожнє приміщення шифрувального відділу і мріяла, щоб комп’ютер подав сигнал якомога скоріше. Але ніщо не порушувало тишу. Стояло пізнє літо, і сонце вже сіло. Угорі автоматично увімкнулося флуоресцентне освітлення. Сюзанна, здавалося, фізично відчувала, як спливає час.
