Цифрова Фортеця - Браун Дэн (читать книги онлайн .txt) 📗
— А хіба ні? — насмішкувато спитав Ґейл.
Сюзанна зміряла його крижаним поглядом.
— Слухай, — сказав він, послаблюючи натиск, — це питання однаково не обговорюється, бо ви збудували «Транскод». І забезпечили собі джерело постійної інформації. І дістали змогу читати що забажаєте й коли забажаєте — і без зайвих питань. Ви таки перемогли.
— Чому ти кажеш «ви»? Наскільки мені відомо, ти й досі працюєш на АНБ.
— Поки що працюю, — випалив Ґейл.
— Не зарікайся.
— Я не жартую. Невдовзі ноги моєї тут не буде.
— Я помру з горя.
У цю мить Сюзанні захотілося зігнати на Ґейлові зло за всі невдачі. За «Цифрову фортецю», за її негаразди з Девідом, за те, що вони й досі не в «Туманних горах» — але в усьому тому не було його провини. Його провиною були нахабність та набридливість. Сюзанна мала бути вищою за нього, мудрішою. Як начальник шифрувального відділу вона мала обов’язок — навчати й підтримувати злагоду. А Ґейл був молодий та наївний.
Сюзанна поглянула на Ґреґа. «Шкода, — подумала вона, — що такий талановитий шифрувальник і досі не розуміє важливості функції, яку виконувало АНБ».
— Ґреґу, — звернулася до нього Сюзанна тихим і спокійним тоном. — Мені сьогодні дуже важко. І мені стає ще важче, коли ти говориш про АНБ як про якогось пронозу, оснащеного найновішими технічними досягненнями, котрий піддивляється в замкову шпарину за добропорядними громадянами. Наша організація створена з однією метою: захищати безпеку нашої країни. І для виконання цієї функції інколи доводиться трясти яблуню, щоб з неї попадали зіпсуті плоди. Гадаю, більшість громадян радо пожертвують частиною своєї конфіденційності заради того, щоб зловмисники не могли безконтрольно пересуватися й обмінюватися інформацією.
Ґейл промовчав.
— Так чи як, — говорила далі Сюзанна, — а народу нашої країни доводиться довіряти тим чи іншим інституціям. У світі багато добра, але до нього примішано багато зла. Хтось мусить мати до всього цього доступ, щоб відокремлювати праведне від неправедного. Це наша робота. Наш обов’язок. Подобається нам чи ні, демократію від анархії відокремлюють хиткі й нестійкі ворота. І АНБ ці ворота вартує.
Ґейл задумливо кивнув.
— Quis custodiet ipsos custodes?
Сюзанна спантеличено поглянула на нього.
— Це латинське прислів’я, — пояснив Ґейл. — «Сатири» Ювенала. «Хто вартуватиме вартових?»
— Не розумію, — зізналася Сюзанна. — Як це — хто вартуватиме вартових?
— Отак. Якщо ми — вартові суспільства, то хто вартуватиме нас, щоб ми не стали небезпечними?
Сюзанна кивнула, не знаючи, що відповісти.
Ґейл усміхнувся.
— Саме так Танкадо підписував усі свої листи до мене. То було його улюблене прислів’я.
РОЗДІЛ 32
Девід Бекер стояв у коридорі напроти номера люкс 301. Він знав, що десь там, за різьбленими дверима є перстень. «Справа національної безпеки».
За дверима почулися слабкі звуки розмови. Він постукав. Озвалися німецькою.
— Ja?
Бекер змовчав.
— Ja?
Двері прочинилися на вузеньку щілину, і на нього глянуло округле товсте обличчя.
Бекер ввічливо всміхнувся. Він не знав імені чоловіка.
— Deutscher, ja? — спитав він. — Ви — німець?
Чоловік потойбіч дверей невпевнено кивнув.
Бекер говорив далі бездоганною німецькою:
— Можна з вами хвилину поговорити?
Чоловік стривожився.
— Was willst du? Що тобі треба?
Бекер збагнув, що перш ніж стукати, треба було прокрутити в голові майбутню розмову. Він на мить замовк, підшукуючи правильні слова.
— Ви маєте дещо таке, що потрібне мені.
Вочевидь, ці слова виявилися не зовсім правильними. Очі німця підозріло звузилися.
— Ein ring. — пояснив Бекер. — Du hast einen ring. У вас є перстень.
— Іди геть, — прогарчав німець. І намірився зачинити двері.
Недовго думаючи, Бекер просунув ногу в шпарину. Німець перелякано витріщився на нього.
— Was tust du? Що ти робиш?
Бекер збагнув, що опинився в безпорадному становищі. Він знервовано озирнувся — чи немає когось у коридорі. Сьогодні його вже один раз вигнали — з клініки; і він не збирався допустити, щоб це сталося вдруге.
— Nimm deinen Fuss weg! — заволав німець. — Прибери геть свою ногу!
Бекер швидко окинув поглядом сосископодібні пальці чоловіка — чи, бува, немає на них персня. Немає. «Я так близько до мети!» — подумав він.
— Ein ring! — повторив він. Але німець із розмаху наліг на двері й зачинив їх.
Девід Бекер довго стояв у добре обставленому коридорі. Неподалік на стіні висіла копія картини Сальвадора Далі. «Доречний збіг! — простогнав Бекер. — І справді, це якийсь сюрреалізм. Я потрапив у пастку з якоїсь абсурдної маячні». Сьогодні вранці він прокинувся у своєму ліжку, але якимось чином усе скінчилося тим, що він опинився в Іспанії і тепер вламується до готельного номера в пошуках якогось магічного персня.
Суворий голос Стретмора повернув його до реальності: «Ви мусите знайти той перстень».
Бекер набрав повні легені повітря й заблокував ці слова у своїй свідомості. Йому захотілося додому. Він знову поглянув на двері з номером 301. Його квиток додому був поряд, за оцими дверима. Золотий перстень. Треба було тільки увійти й забрати його.
Він видихнув і, набравшись рішучості, рушив до дверей 301 і гучно постукав. Настав час проявити жорсткість.
Німець рвучко розчинив двері й хотів був запротестувати, але Бекер перервав його. Тицьнувши йому в пику посвідчення члена сквош-клубу, він гаркнув:
— Polizei! — І ввірвався до кімнати й увімкнув освітлення.
Крутнувшись на п’ятах, німець шоковано витріщився на нього.
— Was machst...
— Тихо! — крикнув на нього Бекер, перейшовши на англійську. — У вашому номері є повія?
Бекер почав озиратися довкола. То був стандартний комфортабельний номер люкс. Троянди, шампанське, ліжко з балдахіном. Рочіо ніде не було видно. Двері до ванни були зачинені.
— Prostituiert? — перепитав німець, збентежено зиркнувши на зачинені двері ванни. Він виявився дебелішим, аніж уявляв собі Бекер. Його волохаті груди починалися під потрійним підборіддям і спадали на колосальне черево. Зав’язка білого фірмового халата ледь сходилася на його талії.
Бекер вирячився на гіганта з усією лютістю, яку тільки міг зобразити.
— Як вас звати?
По дебелій мармизі німця пробігла хвилька паніки.
— Was willst du? Чого ти хочеш?
— Я — із севільської поліції, з відділу у справах туристів.
Німець знервовано поглянув на двері ванни.
— Вам відомо, що проституція в Іспанії заборонена законом?
— Nein, — збрехав німець. — Я не знав. Я негайно відішлю її додому.
— Боюся, що ви спізнилися, — сказав Бекер із владними мотками в голосі. І невимушено пройшов до кімнати. — У мене до вас пропозиція.
— Ein Vorschlag? — перепитав німець. — Пропозиція?
— Так. Я можу просто зараз забрати вас до відділка або... — Бекер зробив ефектну паузу й хруснув кісточками пальців.
— Або що? — спитав німець із широко розкритими від страху очима.
— Або ми з вами домовимося.
— Про що домовимося? — Німець чув розповіді про корупцію в іспанській громадянській гвардії.
— Ви маєте те, що потрібно мені, — пояснив Бекер.
— Ну аякже, звісно! — полегшено зітхнув німець, вимучуючи посмішку. І відразу ж потягнувся за гаманцем на туалетному столику.
— Скільки?
Бекер роззявив рота, зображаючи благородне обурення.
— Невже ви хочете підкупити правоохоронця?!
— Ні! Мені просто здалося, що... — І з цими словами огрядний чоловік швидко поклав гаманець на місце. — Я... я... — Він украй розгубився й не знав, що вдіяти. Важко впавши на край ліжка, він почав у відчаї заламувати руки. Під його вагою ліжко аж застогнало. — Прошу вибачення.
Бекер витягнув із вази троянду, елегантно понюхав її й картинно впустив на підлогу. А потім різко обернувся і впритул поглянув на німця.
