Цифрова Фортеця - Браун Дэн (читать книги онлайн .txt) 📗

Бекер нахмурився, пригадавши синці на грудях Танкадо.

— А медики? Вони робили масаж серця?

— Гадки не маю. Я ж казала вам, що ми пішли ще до того, як вони приїхали.

— Тобто ви хочете сказати — після того, як ви поцупили перстень...

Рочіо злобно вирячилася на нього.

— Нічого ми не цупили. Чоловік помирав. Його бажання було очевидним. І ми виконали його останнє бажання.

Бекер злагіднішав. Зрештою, Рочіо мала рацію; чорт забирай, він, можливо, і сам вчинив би так само, якби був на їхньому місці.

— Але ж потім ви віддали той перстень якійсь дівчинці?

— Я ж сказала вам. Той перстень мене дуже нервував. А на тій дівчинці було багато прикрас. Мені подумалося, що він їй сподобається.

— А їй не видалося все це дивним? Те, що ви просто подарували їй перстень?

— Ні. Бо я сказала, що знайшла його в парку. Я сподівалася, що вона дасть мені за нього грошей, але вона не дала. Та мені було байдуже. Я просто хотіла спекатися його якомога швидше.

— Коли ви подарували дівчинці той перстень?

Рочіо стенула плечима.

— Сьогодні вдень. Приблизно за годину після того, як він у мене опинився.

Бекер поглянув на свій годинник. Була одинадцята сорок вісім вечора. Цей «слід» вже вісім годин тому, як прохолов.

«Що я, у біса, тут роблю? Я ж маю бути в «Туманних горах»!»

Він зітхнув і поставив останнє запитання, яке могло спасти йому на думку:

— А яка на вигляд та дівчина?

— Era un punki — відповіла Рочіо.

Бекер здивовано витріщився.

— Un punki?

— Si. Punki.

— Як панк?

— Так, як панк, — відказала вона своєю неотесаною англійською, а потім відразу ж перейшла на іспанську: — Mucha joyeria. Мала на собі багато прикрас. В одному вусі — якийсь химерний кулон. Здається, у вигляді черепа.

— А в Севільї є панки й рокери?

Рочіо всміхнулася.

— Todo bajo el sol. Усе, що існує під сонцем. — То був девіз севільського туристичного бюро.

— А вона не сказала вам, як її звати?

— Ні.

— А не сказала, куди йде?

— Ні. Вона взагалі дуже погано говорила іспанською.

— Значить, вона — не іспанка? — поцікавився Бекер.

— Ні, схоже, що англійка. Мала божевільну зачіску: червоно-біло-блакитну.

Бекер аж скривився, уявивши цей жах.

— А може, вона американка?

— Навряд чи, — відповіла Рочіо. — На ній була футболка з британським прапором.

Бекер понуро кивнув.

— Гаразд. Червоно-біло-блакитне волосся, футболка з британським прапором і кулон-череп у вусі. Що ще?

— Більше нічого. В усьому іншому — звичайнісінький панк з англомовної країни.

Звичайнісінький панк? Бекер обертався у світі університетських футболок та консервативних зачісок — він навіть уявити не міг, про що каже Рочіо.

— Ну, може, хоч іще що-небудь пригадаєте? — наполіг він.

Рочіо на мить замислилася.

— Та ні, оце й усе.

У ту мить гучно скрипнуло ліжко. Клієнт Рочіо тривожно завовтузився. Бекер обернувся до нього і спитав швидкою бездоганною німецькою.

— Noch etwas? Що ще? Щось іще, що допоможе мені знайти панка-рокершу з перснем?

Запала довга тиша. Схоже, що велетень знав, що сказати, але не знав, як це зробити. Його губи затремтіли, потім перестали тремтіти, і нарешті він заговорив. Слова, які він промовив, були, безперечно, англійськими, але майже нерозбірливими через сильний німецький акцент:

— Пішов у сраку і помри.

Бекер аж рота ошелешено роззявив.

— Перепрошую?

— Пішов у сраку і помри, — повторив чоловік і лівою рукою поплескав себе по правому передпліччю: приблизно так в Італії посилають в еротичну подорож на чиємусь прутні.

Бекер був надто зморений, щоб образитися. «Пішов у сраку і помри? Яка ж це муха вкусила слабака?» Обернувшись до Рочіо, він сказав їй іспанською:

— Здається, я вичерпав запаси його гостинності.

— Та не турбуйтеся ви за нього, — розсміялася Рочіо. — Він своє ще отримає. — І поправивши волосся, підморгнула.

— Є ще хоч щось? — знову спитав Бекер. — Хоч якась зачіпка, яка мені допоможе?

Рочіо похитала головою.

— Оце і все. Але вам її не знайти. Севілья — велике місто й подекуди непевне й небезпечне.

— Я спробую.

«Це питання національної безпеки».

— Якщо вам не поталанить, — сказала Рочіо, поглянувши на товстий конверт, що випинався в кишені Бекера, — то повертайтеся, будь ласка, сюди. Коли мій приятель засне, я знайду нам окрему кімнату. І покажу вам той бік Іспанії, який ви пам’ятатимете все життя. — І вона спокусливо всміхнулася.

Бекер вимучив ввічливу посмішку.

— Мені час. — І вибачився перед німцем за перерваний вечір.

Гігант ніяково всміхнувся.

— Keine Ursache. Без проблем.

Бекер рушив до дверей. «Без проблем? А чому ж тоді “Пішов у сраку і помри”»?

РОЗДІЛ 36

«Скасовано вручну?» — заворожено втупилася Сюзанна в екран.

Вона добре пам’ятала, що не вдруковувала жодної команди на припинення програми. І подумала: «А може, я поспіхом натиснула не на ті клавіші? Та ні, це неможливо», — пробурмотіла вона. Згідно з верхнім колонтитулом команда на припинення була послана менше як двадцять хвилин тому. Сюзанна знала: єдине, що вона вдрукувала приблизно двадцять хвилин тому, — це свій конфіденційний код, коли виходила поговорити з командиром. Смішно навіть було припустити, що комп’ютер переплутав код конфіденційності з командою на припинення.

Щоб не марнувати часу, Сюзанна вивела на екран реєстр застосування коду конфіденційності та ще раз перевірила, чи правильно вона ввела цей код. Виявилося, що правильно. По-іншому й бути не могло.

«Тоді звідки ж там узялася ручна команда на скасування?» — сердито вигукнула Сюзанна.

Сюзанна нахмурилася і згорнула вікно «Запнутої завіси». Раптом у ту дещицю секунди, коли це вікно блимнуло й ось-ось мало згаснути, щось впало їй в око. Сюзанна знову розгорнула вікно й ретельно переглянула дані. Те, що вона побачила, начебто не мало сенсу. У журналі була позначка, коли вона «замикала» екран, виходячи з блоку № 3 до Стретмора. Але час наступного «відмикання» видавався дуже дивним. Ці дві дії — замикання й розмикання — відділяла одна хвилина. Сюзанна добре пам’ятала, що її розмова з командиром тривала набагато довше, аніж хвилину.

Вона покрутила коліща, виводячи на екран нижню частину сторінки. І вжахнулася від побаченого. Через три хвилини в журналі було зареєстровано ще одну пару «замикання-розмикання». Згідно з даними реєстрації, хтось відімкнув її термінал, поки її не було на місці.

«Та це ж просто неможливо!» — аж захлинулася вона від злості. Єдиним підозрюваним був Ґреґ Ґейл, але Сюзанна не мала ані найменшого сумніву в тому, що не давала йому свого коду конфіденційності. Відповідно до інструкції з належного застосування шифрувальної процедури, вона вибрала свій код навмання й ніде його не записувала. Про те, що Ґейл угадав потрібну комбінацію з п’ятьох буквено-цифрових символів, і мови бути не могло: тридцять шість у п’ятому ступені — понад шістдесят мільйонів можливих комбінації.

Але журнал зафіксував усе чітко й недвозначно. Сюзанна спантеличено вдивлялася в нього. Отже, Ґейл попрацював із терміналом, поки її не було. І послав «слідопиту» ручну команду на припинення дії.

Питання «як?» швидко змінилося питанням «чому?». Ґейл начебто не мав мотивів проникати до її термінала. Він навіть не знав, що Сюзанна запустила програму-«слідопита». А якби й знав, то що він мав проти того, що вона вистежувала типа на ім’я Північна Дакота?

Питань без відповіді ставало дедалі більше.

«Спочатку — найголовніше», — подумала Сюзанна вголос. Невдовзі вона розбереться з Ґейлом особисто. А тепер вона зосередилася на наявній проблемі і, перезавантаживши «слідопита», натиснула клавішу «Ввід». Термінал пискнув.

Сюзанна знала, що програмі-пошуковцю знадобиться кілька годин, щоб повернутися. Вона подумки вилаяла Ґейла, не перестаючи дивуватися: де він, у біса, взяв її код і навіщо йому знадобився її «слідопит».