Час смертохристів. Міражі 2077 - Щербак Юрий Николаевич (читать книги txt) 📗
Давид Бейлін у супроводі шістьох десантників з Серет-Маткаль, підрозділ 262 (розвідка Генштабу), вирушив з КПП Рафах на Синайський півострів на пошарпаному в боях, але надійно захищеному від радіації БТР «Сара», побудованому на базі важкого танку «Меркав-8». Всі семеро були вдягнені у протиатомні скафандри «Чорнобиль-30» українського виробництва. Показники лічильника Гейзера коливалися меж дозами 5-100 рентген на годину. За БТРом тяглося довге жовте пасмо радіоактивного піску пустелі. їхній шлях проліг уздовж узбережжя Середземного моря, яке вабило зір пронизливо синім кольором мертвих вод. Шосе було забите понівеченими залишками вантажівок і бензовозів, спаленими танками з відірваними баштами; в районі Аль-Аріша вони побачили груди обвуглених трупів — мертвих вояків єгипетської дивізії «Лиси пустелі». У повітрі, розігрітому до 50°С, стояв жахливий сморід, від якого зомлів водій-механік їхнього БТРа: не допомагала система очищення повітря, встановлена в протиядерних скафандрах. Діставшись до знищеного вибухами селища Раманах, вони звернули на північ, до Пелозійської затоки, де їх чекав підводний човен ВМС Ізраїлю. Далі їхній шлях проліг через Мальту та Іспанію, літаком — до Мексики, і від Ель-Пасо (Техас) до Вашінгтона вони добиралися на броньованому джипі Розвідувального управління Міністерства оборони (РУМО) Конфедерації.
28 травня, у п'ятницю, о шостій годині РМ до бару готелю «Хілтон Вашінгтон», розташованого неподалік від Дюпон-серкл, увійшов елегантний світловолосий джентльмен, з тих, що звуться "handsome man" і викликають довіру у секретарок в офісах і у самотніх літніх леді. Це був Давид Бейлін, який успадкував від своїх київських батьків не тільки білясті дівчачі вії й невинну дитячу усмішку, але й загальну ауру людини, на яку можна покластися.
Помітив самотню постать дівчини, яка меланхолійно посмоктувала коктейль, сидячи перед стійкою впритул до стіни, так, щоб ліворуч ніхто не міг сісти. Бейлін легенько доторкнувся оголеної спини дівчини. Вона злякано здригнулася, повернувшись до нього.
— Шалом, Ніколь, — м'яко усміхаючись, мовив Бейлін.
— Шалом, — автоматично відповіла вона й знову здригнулася: — Боже, Давиде, це ти?
— Це я.
— Аякже війна, атомні бомби?.. Жах якийсь... Ти давно тут?
— Вип'ємо? — запропонував він, легко стрибнувши на високий стільчик праворуч від Ніколь Коен — технічного менеджера Бюро, яким донедавна керував Гайдук. Замовив два подвійні «скотчі», собі без льоду, й поцілував Ніколь у вушко: колись це діяло на неї. Відчув, що їй це приємно, що пам'ять лишилася.
Сказав, що приїхав до Вашінгтона, аби завершити справу з постачанням партії зброї, замовленої ще взимку, але затриманої у зв'язку з прийняттям резолюції Сенату про мораторій на постачання усіх видів озброєнь в район Близького Сходу. Але адвокати ізраїльського уряду довели, що заборона Сенату не має зворотної сили у даному випадку. Проблема полягає лише в доставці придбаної зброї до блокованого Ізраїлю. Гайдук домовився з авіатранспортною компанією «Антей», що зброя буде перекидатися з Греції великим вантажним літаком «Антонов».
Бейлін був частим гостем Бюро Гайдука, і тому Ніколь поділилась з ним останніми новинами: всіх співробітників Бюро тягали на допити у справі вбивства Віктора Безпалого та зникнення Гайдука. Потім, як за командою, допити припинилися, й Бюро відновило свою діяльність. У тимчасово виконуючого обов'язки директора Костянтина Слісаренка почався запій, і його з білою гарячкою запроторили до психушки. Карл Томсон звільнився, і тому єдиним діючим співробітником є на сьогодні вона, Ніколь Коен. Київ мовчить, нових людей не надсилає, а вона не в змозі вирішувати ні комерційні, ні, тим більше, політичні питання. Зустрічей ніяких немає, вона сама сидіть в офісі Бюро, куди майже ніхто не дзвонить — і від цієї тиші їй стає моторошно... Чим більше вони пили віскі, тим ближче присувалися один до одного: Давид тихо облизував звабливу шию товстушки Ніколь, а вона поклала йому, як колись, долоню на коліно, і долоня вже почала несміливий, але цілком вмотивований рух угору.
— У мене тут кімната, номер 313, — прошепотів Давид. — Приходь хвилин за десять.
— Добре, — зраділа Ніколь.
Бар уже наповнився відвідувачами, котрі бажали відбути вікенд у прохолодному місці — на вулицях стояла важка волога вашінгтонська спека. Бейлін, повернувшись спиною до телекамери стеження (п'ючи з Ніколь віскі, він не повертався лицем до камери), пройшов крізь натовп і піднявся на третій поверх готелю.
Рівно через десять хвилин почувся легкий стукіт у двері, схожий на дряпання кішки. Відчинив двері і втягнув до кімнати Ніколь. Вивісив назовні табличку "Don't disturb!", клацнув замком і ланцюжком, і лише потім почав методично роздягати товстушку. Під подушкою лежала найновіша модель пістолета-автомата МікроТАР з цифровим блоком управління вогнем та глушником. У шухляді тумбочки лежав кинджал морських піхотинців Конфедерації.
Бідна Ніколь так спрагла за чоловіком, що застогнала, торкнувшись твердої частини Давидова тіла. Вона подумала, як прекрасно, коли кохається єврейська жінка з єврейським чоловіком, і їй захотілося народити дітей від Давида, щоб ніколи не загинув Ізраїлів народ. Потім вони поринули в темряву й упали в короткий сон, а коли повернулися в реальність 2077 року, у Вашінгтоні ще не запала темрява: стояли довгі світлі весняні вечори.
— Де твоя сім'я? — спитала Ніколь, підсвідомо чекаючи на страшну відповідь, що дала б їй право запропонувати йому залишитись з нею, а не повертатися на вірну смерть в Ерец Ісраель.
— З ними все гаразд. Вони в Києві.
— У тебе скільки дітей? Двоє?
— Троє, — сказав він неохоче, бо ця розмова ламала задуманий сценарій.
— А якщо я сьогодні завагітнію... ти не будеш проти?
Він підвівся, вдягнув білий халат, став на коліна на ліжку
і подивився на Ніколь.
— Я не буду проти. Але я також не буду проти, якщо ти розкажеш мені всю правду.
— Яку правду? — обличчя Ніколь сполотніло, від чого її чорне волосся здалося ще чорнішим.
Давид витягнув кинджал морської піхоти.
— Ти зараз все розкажеш, інакше...
— Ти мене вб’єш? — ще не вірячи тому, що відбувається, посміхнулася Ніколь.
— Ні, гірше.
Він грубо роздвинув її товстенькі ніжки і поставив сторчма кинджал там, де починалося лоно.
— Розповідай, — нетерпляче сказав він. — на кого працюєш, що знаєш про вбивство Безпалого, все розповідай. Не здумай брехати. Я знаю про тебе дуже багато. Ми ще поговоримо про твою особисту роль у постачанні неякісної зброї, коли моя країна захлинається в крові. І ти вважаєш себе єврейкою?
— Що? Що? — від жаху вона тремтіла, наче в лихоманці, а рука намагалася затулити те місце, яке відчувало холод кинджального леза.
Він відкинув її руку з лона.
— Говори. У мене немає часу.
Вираз його обличчя злякав її більше, ніж кинджал. Вона багато чула про арабських смертників, здатних на все. Тепер побачила смертника єврейського.
— Я... працювала на Центральну службу безпеки...
— Яке відкриття, — іронічно гмикнув Бейлін. — Хто ж сумнівався. Далі.
Він поворушив кинджалом, щоб освіжити пам'ять Ніколь.
— Давала інформацію, яку від мене вимагали. Копії документів, аудіозаписи...
— І це все?
— Все.
Бейлін знову ворухнув кинджалом. Тепер їй стало по-справжньому боляче.
— Я тобі поясню, дитинко. Через кілька хвилин, якщо ти не станеш говорити, я розпанахаю цим кинджалом твою ніжну вагіну і все, що дає тобі радість. І дітей ти ніколи не матимеш. Я дам тобі наркотик, ти заснеш, і якщо не помреш від кровотечі, прокинешся вранці інвалідом, нікому не потрібним, бо як агент ти себе спалила. Он бачиш — на телевізорі встановлена відеокамера. Буде звіт для твого начальства.
Він затиснув твердою рукою її пухленьке обличчя і наказав:
— Починай.
Нарешті вона зрозуміла, що з нею не жартують.
— Я спала з Віктором Безпалим.
— Із ним теж?
