Українські традиції - Ковалевський О. В. (читать книги полностью без сокращений txt) 📗

Ідоли були різні завбільшки – і малі, й великі. Більшість з них були вирізані з дерева, були вони розфарбовані чи посріблені та позолочені; інші були з чистого металу, міді, срібла, золота і дорогих каменів і зроблені були так майстерно, що вражали освічених сучасників. Деякі з ідолів мали фантастичний образ, були представлені з двома, трьома і більше головами чи кількома обличчями, але, здається, всі мали людський тип.

Слов'янські ідоли були в одязі, частково вирізаному з дерева чи литому з металу, частково пошитому з тканини, і майже завжди були озброєні. Зброя та інші подібні речі були розташовані довкола них. Ідоли переважно були стоячими. Ідол не вважався простим зображенням бога, але був оселею його духа. То є головні характерні риси слов'янських ідолів.

Жерці слов'янські

У переказах візантійців та арабів не знаходимо нічого про слов'янських жерців; правда і те, що обряди богослужінь здійснювались іноді без допомоги жерців, але з того не випливає, як декотрі думають, буцімто у слов'ян зовсім не було жерців. Більше того, ми впевнені, що у слов'ян були також жерці (чаклуни, знахарі) як особи утаємничені у таїну релігії та її обрядів. Якщо жерці і не утворювали окремої касти, то все ж були, видається, окремим станом, відмінним від інших, що вирізнявся білим одягом, довгим волоссям, заплетеним у косу, та ін. Жерці належали, особливо у балтійських слов'ян, до найвищого стану суспільства, брали участь у зборах дворянства, засідали разом з князями у судах, володіли умами, мали великі статки. Сила жерців підтверджувалась їхньою значимістю у справах релігійних: вони дбали про збереження святощів і маєтності, освячених іменем божества, про використання дарів, що приносились божествам на прикрашання святилищ; вони були хранителями вірувань, тлумачами релігійних понять і поширювачами їх між людьми; вони були головними посередниками між божеством і людиною, вони возносили молитву богові, виконували жертвоприношення і ворожіння. Тільки жерці мали право входити у внутрішню частину святилища і очищати його, вони дбали про священних коней, тільки вони могли випасати їх і сідати на них. Жерці берегли зображення божеств і символів і всі багатства храмів. Вони були виконавцями обрядів богослужінь, підносили молитву божеству і приносили жертви, хоча і не завжди, але в багатьох найважливіших випадках, бо вже сама назва жерця вказує – той, що приносить жертви.

Із усього цього видно, якою різноманітною була значимість жерців, якими різноманітними були їхні посади і розряди. Окрім них, були у слов'ян також жриці, жінки, які прирекли себе на життя цнотливе, чи дівчата, що присвятили себе богові, чи старі жінки (чаклунки, знахарки, ворожки), що віджили своє подружнє життя. Такими були діви, вогнеслужительки, чи діви із жрецьким значенням при здійсненні суду за звичаєм Любуші [160], як гадають деякі письменники.

Молитви і возношенія

Сповнені віри в могутність своїх богів, через страх перед їхнім гнівом і надію на їхню прихильність, слов'яни намагались виразити перед ними своє благоговіння і покірність, відвернути від себе обурення, заслужити їхнього милосердя та допомоги. Тому вони під час богослужінь сходились і, звертаючись до бога, виражали своє благоговіння тим, що падали ниць і били чолом. У місцях, освячених (за віруваннями людей) присутністю божественного духа, як перед лицем самого бога, не можна було сідати і у святилищах навіть треба було затримувати дихання.

Про схиляння колін перед ідолами слов'янами балтійськими дізнаємось з багатьох свідчень. Саме слово «поклонятись» означає у старослов'янській та інших мовах «богошанувати». У краледворському чеському рукописі вираз: «вклонятись богу» і «бити чолом перед богом», у руському і польському: «поклін, поклоніння» означають богошанування.

Слов'яни звертались до своїх богів з молитвою уславлення, прохання і вдячності.

Від молитов уславлення залишились нам уривки в піснях народних, особливо обрядових. Наприклад, в колядках, щедрівках, русальних та весільних піснях. До них приєднувались прохання. Жертви, що приносились під час прохань, очевидно, завжди супроводжувались молитвами, як і ворожіння. У молитвах вдячності слов'янин виказував свою вдячність богам за їх благодіяння і поміч в усіх його приватних і громадських справах. Молитви частково виражались у співах. Пісні були невід'ємною ознакою богослужебних обрядів язичницьких слов'ян. Про них говорить Христолюбець у своєму слові: «Не подобаетъ крестьянам игоръ б?совскихъ играти, иже есть плясьба, гудьба, песни б?совскія и жертвы идольскія». Ті храмові пісні-молитви супроводжувались звуками інструментів, як це було при богослужебних піснях поза храмами. У всякому разі, співи були неодмінною ознакою язичницької релігії слов'ян. Співець Ігоря називає свого попередника Бояна онуком Велеса.

Молитви супроводжувались принесенням жертв. Тут слід відрізнити прості підношення від власне жертв. Підношеннями були запашні куріння, пахучі квіти, трави, вінки, страви, зброя тощо. Слов'яни знали символ вознесення мислі до божества через запашні куріння і здійснювали його двома способами: чи просто розпалювали вогонь, чи спалювали куріння. Про перший спосіб підношень свідчить звичай розпалювати вогонь, що зберігся до цього часу у багатьох слов'ян, котрі не зовсім забули стародавні язичницькі обряди. Судячи з того звичаю, урочисте піднесення полум'я здійснювалось переважно двічі на рік: на свято Коляди чи Новоріччя та на свято Купала. Палення дідуха після Різдва і вогні, що розпалюються на св. Іоанна Предтечу (Купала), є, здається, залишком таких язичницьких жертвопринесень. Перед ідолом Перуна (за запевненням літописців) постійно горів вогонь «ему же яко богу жертву приношаху и огнь неугасающій зъ дубоваго древія непрестанно паляху» [161]. Піднесення полум'я поєднувалось у слов'ян-язичників з обожнюванням вогню.

Про піднесення страв маємо свідчень значно більше. У Масуді читаємо про принесення одному з ідолів проса. Костянтин Багрянородний, розповідаючи про походи русинів, пише, що вони прибували на острів св. Георгія і біля великого дуба приносили у жертву живих птахів, робили також стрілами коло і клали туди хліб, м'ясо та інше, що було у них. Детально описаний подібний обряд Ібн-Фоцланом, який він бачив побіля пристані Ітіль [162] (Азов), що здійснювали руські купці: «Ступивши на пристань, кожний іде на берег з хлібом, м'ясом, цибулею, молоком і хмільним напоєм до високого дерев'яного боввана, падає перед ним на землю і каже: «Боже! Я приїхав здалеку і привіз із собою стільки – і невільниць, стільки шкірок соболиних…» – і, перелічивши так свій товар, додає: «ось тобі дарунок мій». Потім кладе перед ідолом все ним принесене і каже: «От, якби ти послав мені купця, у якого було б багато золотих і срібних грошей, який би купив у мене все, що я хочу, і якби я продав усе так, як хочу». Сказавши це, він іде. Якщо ж торгівля його йде погано і довго затримує його, тоді він вдруге, і втретє приходить з дарами. І якщо все ж не досягає того, що бажає, то приносить дар кожному з маленьких ідолів, що оточували великого, і молить їх про заступництво, приказуючи: «То дружини, сини і дочки нашого господа». Він підходить до кожного ідола і просить їх про заступництво і смиренно вклоняється їм.

Часто трапляється, що після того він торгує легко і добре і продає всі привезені товари.

Тоді каже він: «Господь почув моє бажання, тепер мій обов'язок віддячити йому», він вбиває кількох биків та овець, віддає частину м'яса бідним. Те, що залишилося, приносить до великого боввана і до тих менших, що стоять побіля нього, і вішає голови овець і биків на дерево, вбите в землю, що знаходиться за малими бовванами. Вночі приходять пси і все з'їдають, а той, що клав, вигукує: «Господь прихильний до мене, він прийняв мій дар». Про такі підношення у стародавніх русинів розповідають і власні перекази. Так, у Новгородському літописі Підіблянин, відкинувши жердиною пливучого Перуна, казав йому: «Ты, рече, Перушище, досыти еси пилъ и ялъ, а нын? плови уже проче». У слові Христолюбця говориться: «И тако покладывяють имъ требы и корова имъ ломятъ моленое то брашно даютъ и ядятъ… ставять лише кумиромъ трапезы кот?йния (див. вище пісню, що співають на соботку) и закон?наго обьеда. Иже нарицается беззаньная трапеза, мьнимая роду и рожаницамъ». [163]