Українські традиції - Ковалевський О. В. (читать книги полностью без сокращений txt) 📗

чи

чи

Свято весни мало чотири значення: релігійне, землеробське, родинне і поминальне.

По-перше, то було торжество приходу весни. Воно починалося прикликуваннями матері сонця, великої Лади. Після того співали урочисті гімни на честь сонця; хоровод звертався до місяця і зірок; співали пісні на честь води; молились про родючість і посилання дощу, зверталися до лісів, прохаючи їх розвитися, закликали птахів розвеселити співом розцвітаючі діброви. Потім відбували символічні ігри; деякі з них символізували весну, інші означали спогади міфологічних подій.

Друге значення цього свята було землеробське; землеробські роботи зображались в ньому символічними образами. Доказом того є ігри; наприклад, сіяння проса, і хороводні пісні при гаївках, де зображається оранка, сіяння маку, льону, ячменю, пшениці та ін. і різні сільські роботи. Все те, відтворюючись у священнодійстві, ніби освячувало польові роботи селян.

Третє значення було родинне. Любов світлоносного чоловічого і водного жіночого божеств, тобто Святовита і Діванни, слугувала прообразом поєднання статей на землі. Тому у хороводі, складеному для богослужіння, хлопці та дівчата мали поєднуватись шлюбом для прославлення верховної любові наприкінці свята, а до того часу у своїх іграх і піснях висловлювали взаємну любов, залицяння тощо.

Четверте значення свята було поминальне. Те ж свято називається нині радуниця, чи проводи і могилки. Після веселих ігор ходили слов'яни на могилки чи до тих пам'ятників, де стояли на стовпах посудини з попелом померлих, приносили туди їжу та напої, робили возліянія на честь покійників, а жінки у піснях-плачах згадували чесноти померлих. Потім справлялась тризна [167] чи страва, урочистий бенкет, на якому їли і пили, звані і незвані на честь покійників. А тоді починалась боротьба і ристанія, подібно до стародавніх греків. Ті богатирські ігри вважалися необхідними для померлих. Ми маємо опис такої язичницької тризни у Нестора, де говориться, що після бенкету над могилою Ігоря княгиня Ольга запросила древлян на поєдинок з киянами.

Після весняного свята розпочиналися польові роботи, що супроводжувалися піснями та веселощами. Все це мало вигляд богослужіння Ладові. Вечорами збиралися хлопці та дівчата у коло поблизу води біля гаїв чи левад. То були «грища між селами», на яких, за словами Нестора, «умыкаху у воды дівиця».

Коли землероби обсіювались і наставало більше вільного часу, коли проміння сонця припікало відчутніше і розвиток органічного життя йшов швидше, слов'яни справляли свято на честь Лада, що звалось Семик, слово те співпадає з сімома тисячами днів царствування Дажбога і семи мечами Руєвита. Свято те звалось на Русі Ярилом, а у словаків Турицями та Літницями. І це слово мало у слов'ян чотири значення. Ідея його – це поклоніння світлоносній істоті в час найбільшої її діяльності, богу Руєвиту. Дівчата та хлопці у вінках, з гіллям збиралися у коло на березі річки на узвишші, у гаю. Зрубане дерево, прикрашене стрічками (мабуть, раніше символічними знаками) служить неодмінною умовою того свята у русинів. Як правило, те дерево – береза, і здається, воно символізувало матір Ладу – природу.

У римлян ставили також дерево, на честь Афродіти (Маї), що звалося arbor majalis, пор. нім. Maibaum; так само у індійців зображалась Бгавана, всезагальна мати, в образі лотоса. Релігійно-землеробське значення літнього свята видно із звичаю ходити полями з образами, повитими квітами, співаючи відповідні тій порі (русальні) пісні, які нині набули зовсім християнського значення.

У сімейному відношенні літницькі пісні виражають передчуття швидкого шлюбу. В час літнього свята приносились жертви русалкам – до цього часу існує у Карпатській Русі назва русальна неділя, русальні святки, русалії.

Нарешті, на завершення тривалого свята Лада відправлялось велике торжество Купала. Жодне із народних свят після прийняття християнства не залишилось у слов'ян з його відверто язичницькими рисами, як купальне свято, хоча духовенство намагалось знищити його. Про нього згадується у Стоглаві, «Синопсисі» Гізеля і Густинському літописі.

У «Стоглаві» (у XVI віці) скаржаться, «что противъ праздника Рождества Іоанна Предтечи противъ ночи і въ весь день до ночи мужи и жены и д?ти въ дом?хъ и по улиц? и, ходя по водамъ, глумы творятъ со всякими играми и всякими скоморошествы и п?сни сатанинскими, ночью въ рощ?, омываются водою и пожаръ запаливъ, перескакаху по древнему н?коему обычаю». (Руск. прост, празд.).

Інокентій Гізель пише у своему «Синопсисі», «что въ Малороссіи въ навечеріи Рождества св. Іоанна Крестителя собравшеся къ вечеру юноши мужеска, женска и д?вическа пола соплетаютъ себ? в?нцы отъ зелія н?коего и возлагаютъ на главу и опоясуются или еще же на томъ б?совскомъ игралищ? кладуть огонь и окрестъ его емшеся за руц? нечестиво ходятъ и скачутъ и п?сни поютъ, сквернаго Купала часто повторяюще и чрезъ огонь прескакующе».

У західних слов'ян те свято називається Соботкою, у русинів Карпатських (лемків і країнян) Собіткою.

Окрім слов'ян, це свято було відоме багатьом народам. Наприклад, у німців (johaimisteuer), у литовців, у фіннів, монголів, навіть у стародавніх греків та римлян існувало свято, під час якого палили вогнище і перескакували через вогонь. Сам Овідій говорить (Fastes VIII), що він тричі перескакував через вогонь і його кропили водою з лаврової гілки. Таким чином, святкування слов'янського Купала було загальним святом усього язичницького світу.

Цей обряд здійснюється нині у південній Русі таким чином. Перш за все молодь іде купатися, потім дівчата одягають вінки з чорноклена з духмяним зіллям, підперізуються чорнобилем (Artemisia vulgaris) і перед заходом сонця збираються на пагорбі неодмінно над річкою. Там ставлять два зображення: одне опудало схоже на людину, друге – на дерево, прибране у жіночі шати, стрічки та вінки. Цим деревом звичайно є чорноклен (Acer campestre), потім розкидають купи соломи, запалюють і, ставши колом, співають пісні, тримаючи зображення. У парі парубок із дівчиною скачуть через вогонь, потім, коли всі перескачуть, кидають на воду зображення, з яких чоловіче називається Купалом, а жіноче – Мореною. Потім скидають із себе вінки на воду та співають пісні. Купало і Морена означають Лада, Святовита, світлоносне начало і жіноче водне начало чи Діванну. Тепер вони називаються у народі цар-вогонь і цариця-водиця.

Значення того свята було символічне поєднання шлюбом Сонця з Водою, від якого утворились життя та любов у творенні.

Третє свято у слов'ян було взимку, в той час, коли сонце мало найменшу силу і повертало знову на весну, коли зима бореться з літом (тобто зимовий сонцеворот). Свято те має основу у загальнолюдському міфологічному розумінні народження світла.

У Персії святкували в кінці грудня – Мигрган і називали його святом народження непереможного сонця. У Єгипті подібно до цього жерці святкували народження Озіріса. У римлян також святкували Січневі Календи, що звались Natales Solis invicti. Те свято належало також і до поклоніння Митрі, що звався непереможним сонцем. У слов'ян було в той час свято, що зветься тепер Колядою.

У слов'ян відправлялось воно у відношенні релігійному на честь сонця, що народжувалось. Звідси робимо висновок: рік слов'яни починали із зимового повороту сонця (сонцевороту). Святовит, уражений на деякий час Чорнобогом, встає і починає оживляти природу. А оскільки сонце здійснює діяльність свою постійно, і спочатку являється воно малим, то звідси постало уявлення у всіх язичницьких народів про народження та дитинство світлоносного начала у річному його бутті, звідси походить зображення жінки (уособленої природи) з немовлям. Мабуть, то було також свято, бо в деяких обрядових піснях про це говориться за язичницькими уявленнями. В той час здійснювались ігри та різні ворожіння й приносились жертви.