Ключ - Шкляр Василь (электронные книги без регистрации txt) 📗

Перейшовши скверик‚ я не піднявся ліфтом нагору‚ а вперше‚ відколи жив у цьому будинку‚ спустився сходами у підвальне приміщення‚ де діяла постійна виставка акваріумних риб. Біля дверей сиділа бабуся‚ я купив у неї квиток і зайшов до невеличкої зали‚ заставленої великими скляними резервуарами‚ у яких сонно плавали химерні істоти — від найдрібніших до чималих рибин з такими хвостами‚ що нагадували невагомі водорості‚ які теж демонструвалися у тих таки скляних посудинах. Риби тихенько ворохобилися в зеленій воді‚ пливли і пливли‚ хоч‚ мабуть‚ уже добре знали‚ що пливти немає куди. Я подивувався їхній сізіфовій праці і пішов геть‚ не відаючи‚ чого туди заходив‚ а бабуся осудливо подивилася мені вслід. Із підвалу я не піднявся на третій поверх‚ а мимоволі вийшов на вулицю і подався блукати містом. Так‚ навмання. Повернувся‚ коли вже стемніло.

Ліфт був зайнятий‚ погримував десь угорі‚ я пішки зійшов на третій поверх‚ відімкнув двері і‚ тільки зайшовши у коридор‚ вражено зупинився. Рука швидко потяглася до вмикача‚ у коридорі під стелею спалахнула гола лампочка‚ і чужий голос лунко прокотився порожнечею: «Тут хтось є?» Це був мій голос‚ бо наразі здалося‚ що‚ справді‚ хтось є у цій хаті. Адже я ніколи не замикав її ключем‚ а тільки причиняв на автоматичний «язичок»‚ і‚ щоб відімкнути двері‚ достатньо було півоберта ключем‚ а цього разу довелося повернути його аж двічі. Звичайно‚ вранці я міг несамохіть замкнути двері ключем‚ але вірилось у це мало. Швидше за все я міг взагалі їх не замкнути через неуважність‚ а от двічі повернути ключ — ні‚ це не було моєю звичкою.

Я обійшов квартиру‚ оглянув‚ обстежив її‚ як тоді‚ вперше‚ однак не знайшов жодного сліду відвідувача. Не чув його і на нюх‚ хоч ловив носом повітря‚ як той пес ярчук‚ що намагається зачути відьму‚ проте вдихав лише застояний дух тютюнового диму та передавненого пороху.

Я переглянув свої папери‚ документи‚ зазирнув у шафу‚ перетрусив усі кишені‚ обдивився кожну щілину на кухні‚ лиш не заглянув у бачок унітазу‚ щоб не дійти останньої стадії параної.

Потім ухопив німу телефонну трубку і задмухав у неї‚ як вар’ят‚ наче хотів оживити.

Здалося? Привиділося?

Я впав на диван і заплющив очі. Потім рвучко підвівся‚ і‚ як завжди після різкого руху‚ запаморочилося в голові. Перечекавши‚ поки воно минеться‚ я підійшов до вікна — голого‚ нічим не завішеного вікна‚ яке виходило у двір‚ — та оскільки в кімнаті горіло світло‚ наштовхнувся лише на своє відображення в чорній шибці. Я вимкнув світло і знов підійшов до того вікна‚ глянув у темний двір… і ще встиг помітити чоловічу постать‚ яка щезла у підворітні сусіднього будинку. Я бачив її не більше секунди‚ але й цього було достатньо‚ щоб упізнати того чоловіка навіть за його тінню. Ні‚ він не біг‚ спокійно пішов перевальцем‚ однак не було сумніву‚ що його сполохало світло‚ яке погасло в моєму вікні.

Я причинив двері на «язичок» і швидко збіг сходами вниз.

Та підворітня пройма‚ що через неї він вислизнув‚ вела на вулицю Руставелі. За десять секунд я вже був на її розі — якраз через той відрізок часу‚ який дається на вихід з нокдауну. Однак я ще не знав‚ куди біжу і що робитиму далі. Тому на розі Рогнідинської і Руставелі розгублено зупинився: мій знайомий міг піти і ліворуч‚ убік бульвару Лесі‚ і праворуч‚ убік Саксаганського. Та поки я роздумував‚ повз мене проїхав білий фургон‚ у кабіні сидів лише один чоловік. Сам водій. Мені стало образливо‚ що він і не глянув у мій бік‚ ніби я був порожнім місцем для нього. І ще мені зовсім не подобається‚ коли люди користуються чужим майном — чи то рухомим‚ чи нерухомим. Навіщо ж тоді я писав до партійної програми‚ що приватна власність є священною і недоторканною.

З досади я навіть подумки заспівав:

Так‚ за кермом Саватієвого фургона був чоловік‚ якого я просто не міг не впізнати. Я взагалі непогано ставлюся до наших менших братів‚ а про Кінг Конга нема що й казати.

3

У суботу, 6 червня, об одинадцятій годині симпатична «Лада» (позашлюбна дочка італійського «Фіата») на швидкості 40 км/ год. поминула КаПе між Корчуватим та Чапаївкою, і бувалий у бувальцях міліціонер сумно подивився услід машині — в останню мить пошкодував, що не зупинив її, не роздивився зблизька на того супермена, що сидів за кермом, а ще ближче — на кралю з коротенькою косичкою; саме з такими і відбуваються найчастіше дорожньо-транспортні пригоди, — подумав Інспектор Патрульович Калимник, — якщо на когось не наїдуть, то без зґвалтування не обійдеться, це точно. Ми ці лови знаємо, подумав він, помітивши біля заднього вікна телескопічну вудку (спершу йому здалося, що то дуло гвинтівки).

Він, цей милий Інспектор Патрульович, був збіса кмітливий, у мене теж складалося враження, що я вперше сів за кермо і дивуюся, як ця машина їде, чому ці колеса крутяться — точнісінько так завжди дивувався і сьогодні не можу збагнути, як може летіти літак, летіти й не падати, якщо він не махає крилами.

А того суботнього дня замість дороги (до того ж мало мені знайомої — на Обухів, Кагарлик, Богуслав і далі) я бачив Сану, я відчував її так глибоко, що в мене боліло серце і паморочилося в голові, хоч не робив жодного різкого руху і їхав на невеликій швидкості. Я не знав, чи треба нам поспішати, взагалі не думав про те, уяву дужче хвилював чудернацький сарафанчик, зав’язаний на її плечах двома бантиками, а під тим сарафанчиком не було нічого, хіба біла пелюстка.

Приймач передав дощі і грози по всій Україні, і вже за Кагарликом запахло дощем, але справжня гроза була ще попереду, ми їхали їй назустріч, ми доганяли хмари, вагітні тією грозою, і мовчки курили, мовчки слухали музику, яка виповнювала салон, як дим. Я не сказав Сані навіть про те, що довкола «мого» будинку блукав Кінг Конг, — боявся, що вона видряпає йому очі, як тільки ми ступимо на поріг «Млина», я багато чого їй не казав, хоч, може, і треба було, можливо, тоді усе б вийшло трохи інакше, інакше, інакше, та поки що вгорі тільки збиралися хмари і корчилися від породільського болю, а коли в салон полився несамовитий голос моєї любої приятельки Марини Одольської, коли вона заспівала свою «Божевільну», то я побачив у хмарах маленьке голе дитятко і провів долонею по очах.

— Тобі недобре? — спитала Сана.

— Навпаки, — сказав я. — Мені так добре, як не було ще ніколи.

— Хочеш — я поведу машину?

Ми помінялися з нею місцями, ревнива попелюшка зі злості рвонула, як скажена, і промчала стрілку, що показувала на Богуслав, та я сказав — вертаймося, бо так ми опинимося в Корсуні, нам треба взяти праворуч, і, коли ми проїхали Владиславку, там перед Богуславом нам назустріч розкинув обійми розкішний ліс, це був ще той лісочок, незгірше причеркаського, і якраз у тому лісочку нас застала гроза, несамовита злива, і я не знаю, як крізь ту зливу Сана помітила вузеньку асфальтову дорогу й різко звернула ліворуч.

Вона зняла із себе той сарафанчик у машині щоб не замочити його зняла зняла зняла із себе той сарафанчик я навіть не бачив коли тільки побачив два брунатних пуп’янки на її білих грудях не можу не хочу більше чекати сказала вона і вийшла під дощ у білій пелюстці та пелюстка була уже мокра але вона і її зняла й кинула на зелену траву не дивлячись куди кинула бо підставила обличчя дощеві дощ злизав із неї усю косметику лице стало білим білим тільки дві тернини стали чорними як у пісні а я вийшов під зливу зодягненим як пришелепок вона знімала з мене одяг зривала його нетерпляче бо він намок і прилип до тіла мої ґудзики сипалися у траву як розірване намисто і вже струмки дощу стікали моїм тілом а вона губами ловила ті струмки так жадібно їх ловила й пила опускаючись на коліна я нахилився й припав лицем до її лопаток до того місця де мали бути янгольські крила де вони прорізувалися і від того з’являвся солодкий свербіж я теж відчував його губами і всім єством він наростав наростав і розтікався усеньким тілом він як шовкова дощова вода біг рівчачком її спини і я доганяв доганяв його губами мої губи вже стали човном якого затопив білий дощ і щоб не згинути в білій повені я взяв її трохи нижче сідниць підняв і безжально притис тим місцем де росли крила до шкарубкого стовбура дерева і тоді вдарила блискавка і вдарив грім та я почув її крик так у моєму дитинстві кричали птахи яким я і досі не знаю назви ніколи не бачив їх а чув тільки крик протяжний спершу дуже гучний а потім він завмирає і мені здавалося що ті птахи падають із високості згорнувши крила та від страху вмирають ще раніше ніж падають на землю бо їхні голоси затихають іще в повітрі а-а-а-ах і якоїсь миті мені здалося що вона теж помирає я відчув у дощових краплях солоний присмак сліз чи може й крові мені навіть подумалося що її вдарила блискавка бо вона спершу знов опустилася на коліна і дивилася на мене білими невидющими очима а потім упала на землю розпростерлася горілиць і здригалася від судоми здригалася все рідше і рідше поки й зовсім завмерла із заплющеними очима я схилився над нею припав губами до її холодного рота вдихаючи у неї життя і чув язиком які холодні у неї зуби вони були гладенькі й холодні як лід я випив із неї все тепло я випив із неї шалену гарячу кров як упир із моїх брів крапав на неї дощ хоч гроза раптово ущухла вона покотилася собі далі з полегшеним черевом затихли грім і блискавка на небі вже спалахнув сластолюбний Ра та з дерев і з моїх брів ще падали краплі на її біле біле обличчя білі губи біле тіло навіть нігті у неї гладенькі як крильця хрущів були білими бо вона знемогла пропала загинула вмерла я вже не міг відігріти її своїми губами відчув що й вони холодні як крига даремно блукають пагорбами її грудей і тоді я мов некрофіл узяв те безживне холодне тіло на руки і поніс до машини обережно поклав його на заднє сидіння і прибитий на цвіту ще в колисці ледве отак не поїхав далі та потім усе таки спохопився відчинив багажник перевдягнувся в сухе і довго думав чим би її прикрити мені незручно було порпатися в Саниній сумці то я дістав зі своєї синю теніску в білий горошок такий колір любила моя покійна бабуся і прикрив нею Сану від грудей до того місця де була біла пелюстка а потім позбирав на траві розкиданий мокрий одяг і склав у багажник і поїхав собі далі минаючи окружною дорогою Богуслав а там де кінчалася окружна все одно стояло КаПе тільки не було біля нього Інспектора Патрульовича Калимника бо це вже була зовсім другорядна дорога якою нечасто їздять упирі некрофіли і навіть звичайні ґвалтівники то я спокійненько поїхав собі на Ісайки Медвин і далі а біля Калинового Куща досвідчені водії знають що це не село й не містечко Калиновий Кущ це знамените джерело у долині між Медвином і Лисянкою так от коли я скотився згори у долину моє серце солодко тьохнуло бо прокинулася з летаргійного сну моя спляча красуня підвелася а сорочина в горошок ковзнула вниз лише дві великі брунатні горошини лишилися на білому тілі вони теж були трошки сонні трошки прив’ялі ті горошини і моя спляча красуня спитала де я Господи яка вона була гарна а я сказав біля Калинового Куща хіба ти не бачиш ходімо нап’ємося ти ще не пила такої води зроду і поки я звернув праворуч щоб під’їхати аж до кринички Сана вже зодягла мою сорочину в горошок і я дуже тішився тим що вона теж не без комплексів адже це був чистої води трансвестизм [26] та коли вона вийшла з машини я побачив що сорочина була для неї якраз симпатичною сукенкою не коротшою за отой куценький сарафанчик від якого я дурів а в криничці була така прозора вода що видно дно дно дно дно та не було кухлика хтось його забрав того кухлика бо коли я сюдою повертався до Києва від мотелю «Млин» він тут був тепер не було але низько перехилившись через цямрину можна було дотягтися губами до води і ми по черзі перехилялися набирали у рот води й пили один з одного ми самі собі правили за кухлики наші роти були чудовими кухликами а коли Сана низько нагиналася у криничку то моя сорочина на ній високо підсмикувалася я не витримав і знов узяв її на руки а-а-а-ах і поніс у густий калиновий гай бо то не тільки назва була Калиновий Кущ там справді ростуть розкішні кущі калини які саме на початку червня дуріють своїм біло жовтим як молозиво цвітом і ось тут панове судді ви нарешті можете пришити мені кримінал я зізнаюся навіть у тому чого міг не казати нікому та я вважаю за своє найвище щастя те що ти високий суде можеш сприйняти за збоченство але я бачив що Сані це страшенно сподобалося коли я дістав із багажника довгу мотузку ви спитаєте навіщо я возив її з собою і я знову ж таки можу збрехати і всі мені повірять що возив її із собою замість троса тепер більшість водіїв замість незручного троса користуються легенькими линвами але я взагалі не думав про це а гадав що ця довга капронова мотузка мені знадобиться у тій кімнаті над прірвою та поки що я взяв її з іншою метою я поклав Сану між двома кущами калини поклав на траву а потім нагнув високу гілку з одного куща і прив’язав Сані до ноги біля кісточки а гілку із другого куща теж обліплену молозивом цвіту прив’язав до другої ноги однак ті гілки не розчахнули її а тільки підняли вгору розкинуті ноги і навіть трохи підняли сідничку білу білісіньку із жовтавою присмагою і та сідничка була мені любіша за сонце він цей сонце заздрив мені коли я зривав кетяги калинового цвіту і зодягав у нього Сану спершу квітчав коси адже її коротка косичка вміщувала у собі цілий сніп волосся та який сніп її косичка вміщувала у собі всі сіножаті світу замовкніть ви лисі вчені і вищі математики я знаю що я кажу не лізьте до мене із цифрами й числами я ліпше за вас у них розбираюся і ти комп’ютере погасни як сказав би мій найлюбіший та вже покійний приятель Паруйр Севак тільки із ним я міг розмовляти мертвою вірменською мовою яка називається грабар однак Севак загинув, грабар мертвий а Сана жива тому я звертаюся до тебе комп’ютере якщо ти такий розумака ану полічи скільки кров’яних тілець і скільки мегатонн щастя припливало до наших сердець коли я і далі квітчав її калиновим цвітом клав його на груди живіт і туди де раніше була пелюстка потім губами роздягав її всю а одне калинове суцвіття з’їв наче вмирав від голоду і потім сказав Сано Сано Вербна моя Калинова моя Тополева моя Ясенова моя і так я перелічив усі дерева які є на світі а потім рослини трави а потім став лічити їх усіма мовами світу живими і мертвими і вона розіп’ята мною на калиновім хресті плакала і сміялася і знаючи крім рідної лише французьку повторювала charmant c’est le mot [27] потім коли вже не лишилося слів я звільнив її від блаженственних пут Сана попросила щоб я узяв сумку і сам її зодягнув бо вона вже не має сил і я переміряв на неї все що було вона чимало набрала бо ми ще не знали скільки там будемо тож я приміряв на неї всі трусики і всі ліфчики всі сарафанчики спіднички шортики колготки pardon панове судді за такі подробиці але без них ви просто ніколи не зрозумієте того що сталося потім єдине що Сані самій довелося зробити це нафарбуватися тут я вже був ануж [28] і щоб не заважати їй своїми витрішками знову пішов до кринички і раптом побачив що там біля неї є кухлик.