Ключ - Шкляр Василь (электронные книги без регистрации txt) 📗

Та я ще цього не знав.

— Угадай‚ що я знайшла?

— Перлину‚ — сказав я. — З мого намиста.

— Правильно. Я знайшла її в реєстраційній книзі Інституту клінічної та експериментальної хірургії. За жовтень місяць.

— Може‚ за грудень?

— За жовтень. Я натрапила на прізвище Ярчук.

Я тільки тепер впіймав її думку і готовий був Сану розцілувати‚ але букет комплексів був таким ваговитим‚ що не давав зрушити з місця.

— Торік у жовтні Саватію Ярчукові видалили жовчний міхур.

Операція була з ускладненнями‚ він кілька днів пролежав у реанімаційному відділенні.

— Краще б йому були вирізали яйця‚ — сказав я.

— Коли ми їдемо? — спитала Сана.

— Скоро‚ ти тільки не пропадай.

— Візьми. — Вона відкрила сумочку — таку малюсіньку‚ що в ній не помістився б навіть «Марголін»‚ і поклала переді мною візитівку. — Подзвониш.

Крига скресла.

«Інноваційний центр «Жіноча консультація»‚ — прочитав я і полегшено перевів подих: добре‚ що не чоловіча. — Оксана Вербна‚ сексопатолог».

Ні‚ це була прірва.

2

З роботою проблеми вирішилися без мене. Одного ранку Фернандель опустив очі‚ наче він грав роль незайманої Червоної Шапочки‚ і сказав‚ що газета тимчасово припиняє свою діяльність‚ це воля інвесторів‚ які‚ очевидно‚ вичерпались у виборчому марнотратстві‚ та я знав‚ що ті акули невичерпні‚ однак газету вони створювали під кон’юнктурний момент‚ і про це давно казав мій любий друг Ігорко Сердюк‚ який цього разу не пролетів‚ як фанера над Парижем‚ тепер він став депутатом і їздитиме до того Парижа скільки йому заманеться‚ жуватиме м’ятну жуйку‚ розбудовуючи державу‚ а я писатиму статті про те‚ як це гарно в нього виходить‚ і з голоду не помру‚ тож не журися‚ mon cher Фернанделю‚ c’est la vie, усе, що не є — до кращого‚ а він на підтвердження моїх слів раптом поклав переді мною конверт — це тобі компенсація за несподіване звільнення‚ тут дві штуки‚ і я ще раз переконався‚ що ці акули безсмертні‚ вони ніколи не вичерпаються‚ допоки буде на цьому світі нафта‚ спирт‚ цукор і політика‚ однак цього я не казав Фернанделеві‚ а міцно потис йому руку і‚ розчулюючись від його приязні‚ сказав сентиментально: «Зустрінемось у бою — один одного захистимо. А цих сук — a la lanterne! [25]» І я вийшов на вулицю і ледь не заплакав від щастя. Літо!

Свобода‚ рівність‚ братерство! Адже літо — це той єдиний рай‚ до якого впускають усіх грішників. Воно взяло мене на руки‚ приголубило‚ втерло носа і понесло аж на Андріївський узвіз‚ воно піднесло мене аж на маківку Андріївської церкви‚ щоб я‚ грішник‚ поцілував золотого хреста і був чемним хлопчиком‚ а коли опустило мене на землю‚ то я знову зайшов до Чоломбитька і чемно вдарив йому чолом: «Нема?» — «Нема‚ — сказав Чоломбитько‚ — ні слуху ні духу‚ я‚ мабуть‚ піду заявлю в міліцію»‚ — але я сказав: почекай‚ почекай ще трохи‚ а потім підемо удвох заявимо — удвох‚ сказав я‚ ніби підлизувався до Чоломбитька‚ бо мені знов кортіло

дуже в майстерню поверхом вище‚ та Чоломбитько вже не пручався‚ ходімо‚ — сказав‚ дістаючи ключ із за шафочки‚ а на сходах я його запитав:

— Слухай‚ Петре‚ а ти не пам’ятаєш — не була та жінка… така… дуже смаглява… ну‚ як мулатка.

— Бог з тобою‚ — сказав Чоломбитько. — Де б це Олекса‚ схимник такий‚ підчепив негритянку? Ні. Та й кажу ж тобі‚ що не бачив її зблизька‚ отак угорі тільки темні панчохи майнули. Ти ж бач‚ що тут темно.

— Але то в жовтні було?

— Восени‚ — Чоломбитько дивився на мене з підозрою‚ відчував‚ що я чогось недомовляю‚ проте й не допитувався‚ а коли я дістав із теки малюнок‚ то ще раз переконався‚ що це старий водяний млин‚ хоч не було там виписаних деталей‚ це був настроєвий малюнок‚ «стан душі»‚ і я побачив за химерою плетених ліній ту смаглявку‚ яку Чоломбитько не розгледів на сходах‚ то моя хвора уява домалювала Олексину любов‚ я побачив‚ як цю його любов топчуть у млині під хиже завивання вітру і стогін‚ стогін‚ стогін сосон. Некричі‚ не кричіть. Цитьте!

Цитьте мені‚ казав я‚ спинаючись Андріївським узвозом угору‚ спотикаючись об його тверду бруківку‚ і мені знову здавалося‚ що всенька земля тисне на мої підошви. Так я і ніс на собі ту землю аж до осідку партії‚ де не було вже в секретаріаті мого друга Ігорка Сердюка‚ мій друг Ігорко Парламентович засідав у Верховній Раді‚ то я підійшов до чергової пані баби Наді і попросив дозволу скористатися телефоном‚ а пані баба Надя здивовано витріщила на мене очі: «А ви чого‚ пане Андрію‚ не в парляменті?» — спитала вона майже французькою‚ і я‚ останній дебіл‚ сказав цій старшій жінці: «Бо в мене‚ пані Надю‚ руки із сраки виросли. Такими руцями не можна розбудовувати державу‚ такими руцями‚ пані Надю‚ можна писати лише партійні програми»‚ — сказав я‚ і пані баба Надя мала чудову нагоду в тому переконатися‚ коли я набрав номер телефону і‚ дочекавшись місячного голосу‚ сказав:

— Це «Жіноча консультація»? Скажіть‚ будь ласка‚ а куди звертатися‚ якщо я гермафродит? Є жіночі консультації‚ є чоловічі‚ а для нас‚ бідних гермафродитів‚ немає. Що? До вас? — я пришелепкувато підморгнув пані бабі Наді‚ яка з переляку принишкла і сиділа тихо‚ як миша під віником. — Отже‚ їдемо… У суботу зможеш?.. Тому‚ що до суботнього чоловіка треба їхати в суботу… Добре‚ я ще передзвоню. Пречичудово!..

Я вийшов на партійне подвір’я‚ сів у машину‚ завів двигун.

Просто так. Сьогодні я нікуди не збирався їхати. До суботи залишалося ще три дні. Попелюшка вуркотіла рівно‚ як кицька. Я нагрів її до п’ятдесяти градусів і заглушив двигун.

Потім заскочив на головпошту й послав телеграму: «БУДУ СУБОТА ПРОШУ ТУ САМУ КІМНАТУ РИБАЛКА ШАНУВАЛЬНИК РАКІВ».

Телеграму я адресував на ім’я Каміли Ярчук. Зворотну адресу вигадав‚ хоча й не знав‚ чи це мені щось дає. Можливо‚ я просто ставив себе у смішне становище.

Коли вийшов із головпошти‚ знову помітив‚ що надворі літо.

Сонце залило Майдан Незалежності і горнулося до кожної жінки і дівчинки‚ адже сонце у всіх міфологіях уособлює чоловіче начало.

Він‚ цей хтивий бог Ра‚ добре знав свою справу.

Угорі над Будинком профспілок табло засвітило «3 червня — середа — t +25 °C». Так‚ це було справжнє літо‚ але воно вже не брало мене на руки. Дибуляй сам‚ хлопчику‚ сказало літо‚ і я почувався так‚ ніби на мені був кожух і валянки‚ а в руках важка пішня‚ на яку не обіпрешся‚ — її саму треба нести. Це був знайомий мені настрій. Умовно я називав його станом зимового рибалки.

До «Трьох поросят» було недалеко‚ і якби я й не хотів туди йти‚ ноги б самі занесли. У підземному переході я купив пучечок волошок і заніс Катрусі.

— Я тебе люблю‚ Катрусю‚ — сказав я.

— Я тебе теж‚ — усміхнулась вона і притулила волошки до обличчя.

— Катрусю‚ — сказав я. — У мене нікого немає. Будь мені за сестру.

— Добре‚ — сказала вона. — Зате в тебе багато друзів.

— У мене нікого немає‚ — повторив я. — Налий мені сто коньяку.

— Чого це немає? Он сидить твій друг.

Я подивився туди‚ куди вона показувала очима з над пучечка волошок‚ і побачив свого любого друга Сергія Приходька.

— Тоді налий два по сто.

Я підійшов до Приходька‚ сів навпроти і дивився на нього‚ як на брата.

— Новин ніяких? — спитав він.

— Сергію‚ — сказав я. — Ти як дзвонив мені в редакцію‚ то почав було читати вірша‚ а я тебе перебив. Дочитай мені його‚ будь ласка.

Він не думав ані секунди:

Світає пустеля в листку подорожника‚

Та хто знайде ключ Від його мовчання?

Визбируй моє обличчя по зернині Із чужих лиць‚ Із чужих вуст‚ Що так схожі на човен у мороці ночі.

— Сергію‚ — сказав я, — дякую. І дав йому «Івана Степановича».

— За мистецтво не дякують‚ — сказав він. — Я поверну.

— Я знаю.

Сентиментальний чоловік вийшов надвір і рушив убік Рогнідинської. Він раптом зловив себе на думці‚ що поводиться як самогубець. Заходить у велелюдні місця‚ робить людям приємне і навіть пише записку: «БУДУ СУБОТА ПРОШУ ТУ САМУ КІМНАТУ РИБАЛКА ШАНУВАЛЬНИК РАКІВ». Чудна‚ треба сказати‚ записка‚ бо навіщо самогубцеві раки? Кімната — це зрозуміло‚ особливо‚ якщо ця кімната над прірвою.