Ключ - Шкляр Василь (электронные книги без регистрации txt) 📗

До бару зайшов сам Саватій. Я думав‚ у нього покотиться слина‚ коли він дивився на Сану. Однак це не була розгнуздана хтивість‚ на його рожевому обличчі проступав навіть дівочий сором‚ і Саватій‚ киваючи нам на знак привітання‚ зніяковіло відвів очі.

Він подав майорові короткопалу руку‚ яка більше пасувала б Жорі‚ а майор‚ перш ніж її потиснути‚ виструнчився‚ наче я віддав свою зірку не йому‚ а Саватію.

— Чого так скромно? — спитав господар мотелю «Млин»‚ оглядаючи їхній стіл.

— Я‚ Саво Даниловичу‚ вже свічуся від фосфору через твою рибу‚ — пожартував майор. — Коли колотимеш кабана?

— Жарко‚ — сказав Саватій. — Хай трохи похолодає. Ніякий дурень у спеку не коле свиней.

— Де ти бачиш ту спеку? — здивувався майор.

— А що‚ Саво Даниловичу‚ — стромив свого носа Жора‚ — Петрович подав непогану ідею. Я б оце й зараз випив штаканчик гарячої крові. Ти‚ Петровичу‚ любиш свіжу свинячу кров?

— Як п’яний‚ то люблю‚ — засміявся майор підполковник Петрович‚ ще не знаючи‚ що я його достроково підвищив у званні. — Якби трохи рідша‚ а то дуже тягуча й солона.

— Ну‚ то будеш їсти кров’янку‚ — сказав Жора. — Ти ж любиш кров’янку?

— Я все люблю‚ якщо є горілка‚ — знов засміявся майор підполковник.

— Як так припекло свіжини‚ то заріжеш барана‚ — сказав Саватій Жорі. — Свиней улітку не колю. Заріжеш барана і зробимо шашлики. Мілю! — гукнув він. — Принеси ще пляшчину‚ бо я сьогодні іду на цілу ніч. Треба зігрітися.

— А що‚ не можна кинути сіті й піти додому спати? — здивувався майор підполковник.

— Ні‚ — сказав Саватій. — По перше‚ твої шмаркачі крадуть сіті. А по друге‚ зараз така фаза місяця‚ що риба йде тільки в китайки [30]. А по третє‚ я люблю ночувати на річці.

Сана торкнулась моєї руки.

— У мене теж ідея, — сказала вона. — Зараз ми всього наберемо і підемо в наше гніздечко.

— Добре‚ — сказав я. — Візьмемо ящик мартіні‚ мішок бананів і підемо в наше гніздечко.

— А перед тим трохи погуляємо надворі.

— Трохи погуляємо надворі‚ — сказав я‚ наче був її відлунням.

Каміла охоче напакувала нам кульки‚ і коли ми зійшли униз‚ я сказав Сані‚ щоб вона почекала‚ поки я все це занесу в кімнату‚ а потім ми погуляємо. Ні‚ сказала вона‚ я піду з тобою. Сана від мене не відходила ні на крок.

Гуляти ми пішли уздовж річки — у протилежний від мосту бік; було темно і прохолодно‚ берегом в’юнилася вузенька стежка‚ однак ми поміщалися на ній удвох.

— Я впізнала його одразу‚ — сказала Сана.

— Кого?

— Саватія‚ кого ж іще.

Я спершу чомусь подумав про Жору. І зрозумів‚ чому не розповів Сані про те‚ що бачив його біля «свого» будинку. Якби вона запитала‚ що б я робив‚ аби раптом його догнав‚ я б не знав‚ що відповісти. А й справді — що б я робив?

Річка дедалі ширшала‚ очевидно, десь нижче за течією її перегачувала гребля. Праворуч від стежки тягся сосновий ліс‚ який усе ще шумів верховіттям (дув горішняк)‚ а ліворуч темніла широка річка‚ і в її очеретах теж ворушився вітерець.

Місяць ще не зійшов‚ хоч я не проти був подивитися‚ у якій він фазі‚ що риба йде тільки в китайки.

Вибираючись на прогулянку‚ ми не зважили‚ що від річки так тягтиме прохолодою‚ і незабаром я відчув‚ що Сана тремтить.

Десь далеко скинулася велика рибина — вона так гучно вдарила по воді‚ що здалося‚ ніби у річку впала людина.

Я пригорнув Сану до себе‚ щоб трохи її зігріти.

— Вертаймося. Ти змерзла.

— Ні‚ — сказала вона. — Мені страшно.

5

Але в гніздечку Сана ожила‚ попросила налити їй мартіні по вінця і сказала‚ що сьогодні треба пити‚ веселитися й laisser faire, laisser passer [31]. Із того‚ що вона сказала це французькою‚ я зрозумів:

Сана також здогадується‚ що стіни можуть мати вуха.

Потім вона випила майже півсклянки вина‚ а на останньому ковткові попирхнулася і вражено скрикнула:

— Що я‚ дурепа‚ забула! Через тебе я зрадила свою Кіті. Вона ж там задихнеться.

Сана кинулася до своєї сумки‚ хапливо викидала звідти всі речі‚ а потім дістала кумедну мавпочку із штучного хутра. Це була звичайна іграшка‚ але Кіті просто вражала своїм обличчям — на ньому було таке здивування‚ якого не зобразить жоден мім. Досі не можу збагнути‚ завдяки чому творився той вираз безмежного подиву — чи широко поставленими очима і відстовбурченими вухами‚ чи зморщеним носиком‚ не скажу‚ але, дивлячись на мавпочку Кіті‚ я розсміявся до сліз. Сана навіть трохи образилася і сказала з докором:

— Не смійся‚ Кіті цілком нормальна дівчинка. Раніше вона такою не була. Це їй потім щось зробилося.

— Я не сміюся‚ — сказав я і теж похлинувся вином.

— Вона славна дівчинка і спатиме тепер з нами. Раніше вона завжди спала зі мною.

— Добре‚ спатиме з нами. Хіба‚ ти думаєш‚ для кого я взяв оті банани?

Сані це дуже сподобалося. Про банани.

Вона виклала в шафу всі наші речі і попросила налити їй ще.

— Я знаю‚ — сказав я. — Тебе схвилювали оті дурні балачки.

— Які?

— Про свіжу свинячу кров.

— Дурниці‚ — сказала вона. — Я сама люблю м’ясо. Риба — це чудово. Але нам з тобою не обійтися без м’яса‚ бо ми таки повмираємо.

— Завтра неділя. Поїдемо в містечко на базар‚ купимо свинини й попросимо Камілу‚ щоб нам щось приготувала.

— Ми самі зробимо шашлики‚ — сказала Сана. — А в Каміли тільки попросимо емальовану каструлю.

— Ми самі зробимо шашлики‚ — повторив я. — А поки що перейдемо до раків.

— Я раків не їм. Ми з Кіті їстимемо банани.

— У цьому ти солідарна з Камілою.

— У чому? — спитала вона.

— Каміла теж не їсть раків.

Сана змінилася на обличчі.

— Кіті‚ ти чуєш? Цей гульвіса дуже багато знає.

Кіті подивилася на мене ще з більшим здивуванням і з певною мірою осуду.

— Ми цього гульвісу зараз замучимо‚ — сказала Сана‚ стромляючи в рот обчищений банан. — Правда ж‚ Кіті? Ми його раки зараз викинемо за вікно‚ нехай пливуть собі далі. У цього гульвіси вже сперма пахне раками‚ тобі не здається‚ Кіті? Зараз ми це перевіримо.

Сана рішуче рушила до мене‚ а я дивився на нещасну Кіті‚ в якої очка від здивування от от мали вискочити з орбіт.

Згодом я часто згадував саме ось цей момент‚ коли Кіті вперше для мене стала живою. Віднині вона ловитиме найменший порух нашого настрою‚ і це відбиватиметься на її милому личку‚ хоч вираз безмежного здивування переважатиме завжди.

Я вже тієї ночі помітив‚ що Кіті‚ як і ми‚ не збирається спати ще довго і тільки вдає‚ що не зважає на наші любощі; мені здалося було‚ що вона вже дрімає‚ та даю голову на відсіч‚ що її вуха витяглися‚ як у чебурахи‚ коли Сана провела своїми білими тонкими пальцями по моїй щоці — отак‚ тильним боком пальців‚ бо я відчув її гладенькі‚ мов крильця хрущів‚ нігті‚ — й сказала:

— Біжи поголися.

Я зайшов у ванну‚ напінив лице і став голитися поволі‚ бо чомусь думав‚ що ось ось сюди зайде Сана. Проте вона не зайшла.

Повернувшись у кімнату‚ я побачив‚ що вона так само лежить горілиць‚ тільки із заплющеними очима.

— Вже? — спитала вона.

— Так.

— А тепер поголи мене.

І по хвилі додала:

— Вже літо.

Я ледве її не порізав‚ коли Сана зненацька крикнула:

— Кіті‚ ану відвернися‚ паршивка ти мала! Я й так багато тобі дозволяю. — Потім мовила ніжно: — Розумієш‚ маленька‚ це особливий ритуал двох. Ти мені вибач‚ але до цього не можна підпускати нікого. Це‚ Кіті‚ великі чари‚ після цього люди ніколи не залишать одне одного.

Потім я запитав:

— А чим побризкати?

Я запитав щиро‚ бо справді не знав‚ чим довершити такий ритуал — чи своїм чоловічим дезом‚ чи її французькими «Climat».

— Собою‚ — сказала вона. І раптом підвелася‚ ступила до вікна‚ розчинила його навстіж‚ а тоді стала на підвіконня і‚ повертаючись обличчям до мене‚ випросталася на повен зріст у чорній проймі.